«Художник — це професія, але найголовніше — відчувати себе людиною», — інтерв`ю Бориса Єгіазаряна

«Художник — це професія, але найголовніше — відчувати себе людиною», — інтерв`ю Бориса Єгіазаряна

Борис Єгіазарян казкар. Як і кожен казкар, він має нелегке життя і непросту долю. 

Знаний український живописець, графік і колажист народився 6 серпня 1956 року у місті Апаран (Вірменія). Навчався живопису в Єреванському художньому училищі, потім у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В. І. Мухіної. У  1986 році закінчив Київський державний художній інститут (нині Українська академія мистецтв), відтоді бере участь у численних художніх виставках. Пройшов від ізоляційної камери-одиночки КДБ, де малював просто на стінах, аби не збожеволіти, та командування загоном у горах Вірменії під час боротьби за незалежність до створення чистих і світлих образів. Його твори зберігаються у музейних і приватних колекціях багатьох країн світу.

 

Коли я кажу  «Борис  Єгіазарян», перше, про що я думаю, це художник. А ким Ви себе відчуваєте?

 

   Найголовнішому мене навчила  і була моїм наставником донька. Коли ми її в упрекали чи були занадто суворими до неї (потім ми, звичайно, це визнавали), вона говорила: «Але я ж людина!» — ось це я взяв у неї. Я завжди кажу, що художник — це професія, але найголовніше – це відчувати себе людиною. 

 

У Вас прекрасні картини. Коли Ви відчули що Ви хочете малювати, і як Ви це відчули?

 

  Узагалі, я, як і всі, у дитинстві був художником. Я малював і дуже радів, бо це був мій світ. А коли я вже пішов до школи, там теж було малювання з першого по п’ятий клас. І з першого по 5 клас я був по всім предметам відмінником, а по малюванню — двійочником. Бо малював якось зовсім незвичайно. Я брав лист паперу, робив у ньому квадратика, і вже у ньому придумував історії. Я був мініатюристом ще тоді. Стародавнім вірменським мініатюристом… Навіть коли вчитель ставив коробку сірників біля паперу і казав мені намалювати сірника, я поруч робив маленький квадратик і вже у ньому малював малесенького сірника. Це було моєю дивинкою. Десь з 4 класу я повністю віддався літературі. З 4 по 7 клас прочитав історичну, а до 8 взагалі всю вірменську літературу. Ночами під лампою, потайки від батьків. І в цей же час я писав вірші. Маленькі. Одного разу мама таємно віддала їх директору школи. Він прочитав їх і червоним олівцем (він був вчителем вірменьскої мови) зробив виправлення помилок. Мама зрозуміла, що вона щось страшне зробила, принесла весь зіпсований виправленнями альбом, вибачалась. Тоді я перестав писати вірші. І не малював. А у кінці 9 класу я кинув усе, не ходив на уроки. Хіба що друзів побачити — і тікав. Мама і тато ображались, скандалили. А я замість школи малював.

 

Одного разу приїхав у 9 класі до Єревану, подивися виставку Гаафіджана, це вірменський імпресіоніст, і зрозумів, що я художник. Почав цікавитися художнім життям: Ваг Гог, Гоген — усе це відкрилось для мене. Таємно я знав, що я такий же художник, як Ван Гог. Я не говорив нікому (ще не повірять), але знав це. Саме Ван Гог першим вразив мене. Усі художники починають з Ван Гога. Я зрозумів, що не можу не писати. Я це полюбив. Це неймовірно. Коли твій внутрішній світ починає гармонізувати з Богом створеним світом. Ти постійно страждаєш, що це так прекрасно, ти це сприймаєш, ти переживаєш, а робиш найменшу частину. Це так мало у порівнянні з цією красою світу, але твоя душа радіє, бо це ти створив. Ну ось з 9 класу я художник. Так і знай. Ніхто не знає цю таємницю. Це ексклюзивне інтерв’ю.

Чого Ви хочете досягнути своєю творчістю? Чи можете Ви назвати одну чи декілька цілей?

 

Це взагалі питання питань! Воно ставить під сумнів чи навпаки стверджує, чи потрібно мистецтво, мистецькі професії, творча людина. Я  відповім так. Я людина віруюча, і моє виховання ґрунтувалось на Біблії. Там є глибокий смисл — Боголюдський сенс, що син Божий став людиною, щоб поєднати людину з Богом. Але у Бібілії є така фраза: «Премудрість у Бога художницею була». Це не випадкове слово. Створення світу Божою премудрістю було дуже конструктивним, дуже мудрим і дуже гарним. Він створив гармонію, велику космічну гармонію. Богу треба було, щоб людина, найвище його створіння, захоплювалося ним створеною гармонією. Йому треба було ділитися, бо Бог любить людину. Бог створив людину творчою особистістю. На жаль, ми стаємо дорослими і втрачаємо дуже багато з нашої фантазійностіі.

 

Мій творчий шлях має два етапи. Коли я був студентом, мене як людину дуже хвилювала драма життя. І я писав, малював її. Коли я вчився у Петербурзі, навіть пейзажі, які я робив, були дуже драматичними. На жаль, у моєму творчому житті була трагедія — спалили всі художні роботи за 15 моїх студенстських років. Я зараз так не вмію писати, а це були шедеври. Раніше тільки очі відкрив — і вже писав, а зараз я днями переживаю, страждаю, а потім стану і скажу: «Господи, нічого не вмію робити хорошого без твоєї допомоги. Будь ласка, дай мені хоч щось гарне». А тоді молодий, море по коліно, писав драму. Уже у Вірменії я писав серії «Психіатрична лікарня», «Дім престарілих».  Потім почалась війна, загинуло багато моїх друзів дитинства, і я побачив не просто драму, а справжню трагедію життя. Тоді я зрозумів, що ще додавати у життя  драму через творчість я не хочу. Зрозумів, що я хочу у світ принести спокій, радість, оптимізм. Я захотів заспівати життєствердних пісень. У моїй творчості почався другий етап — радість.

 

Це кредо мого життя — життєвтердна радість. Я не звинувачую тих, хто пише драму чи показує недоліки життя, це теж метод відкрити сердце людини, побачити далі, але я не хочу так. Я хочу принести трохи тепла, підтримки, життя. Людина потребує доброго слова, людина потребує благословіння. Така мета моєї творчості.

 

У Вас не просто прекрасні твори, Ви також відмінні від усіх інших. Ваші роботи відразу можна впізнати. Як би Ви назвали свій стиль? До якої традиції/напряму Ви б себе віднесли ?

 

  Мені часто журналісти і знавці мистецтва задавали це запитання. Я завжди говорив, що не знаю. Я захоплювався різними художниками: Ван Гог, потім я перекинувся на Аршіл Горки — це вірменьский художник, один з основоположників американського абстрактного живопису, на якийсь період я захопився Франциско Гойя, якийсь період Рембрантом, все життя подобався Брегель старший. Але я ніколи не потравляв під їх вплив, я міг художника дуже любити, а сам, як самодур, усе одно своє пишу. Тому це слово «самодур» мені подобається як характеристика моєї творчої натури.

фото: Олена Божко

Як народжуються Ваші картини?  Сюжети? Ви їх обдумуєте, чи просто відчуваєте і починаєте малювати?

 

 Це дуже серйозне питання. Просто я знаю багатьох художників, які задумують роботу, роблять ескізи, розробляють свою ідею, композицію, задачу, надзадачу. А потім вже починають на полотні цей задум утілювати. Я так не можу працювати. Якщо я роблю ескізи до роботи, то ці ескізи залишаються такими, як є. Тому що далі вже мені не цікаво. А мої роботи як народжуються? Є у мені якісь переживання, почуття, починаючи з дитинства, задуми. Я йду у ці почуття і маю якусь неймовірну красу спогадів. У наступному році вийде моя книга.

 

Якась історія дитинства, яку мені моя бабуся розповідала, може стати приводом для роботи. Я пам’ятаю, як був в Апараті, це моє село у горах, і там окрім капусти і картоплі нічого не росте, тільки один сорт зимових яблук.  А в Араратський долині — виноградники, тутові дерева. Я хлопчиком був, і ми приїхали до наших родичів, а там трясуть цей тут, жінки біле простирадло тримають, і тут сиплеться туди. Я зробив роботу «Річний художник під тутовим деревом». Жінки трясуть, а під цим простирадлом маленький річний хлопчик руками цей тут їсть. І ніхто з дорослих не каже: «Що ти робиш?». Я був художником,  і я цей тут їв. Звідти пішли думки.

 

Для  мене важливий процес. Я починаю працювати, і у процесі народжується робота. У мене є всередині переживання — це картина, яку я не знаю.  Ось чому буває, що я пишу портрети, а виходить так, що рідна мати не впізнає.  І це не тому, що я так бачу, просто у процесі народжується новий образ, він від неї йде, це вона. Я ж не винен, що він у мене став не образом її копії, а образом, який я створив. Ось так народжуються картини.

 

У Ваших роботах багато символізму — гранат, родина, Арарат. Є теми, до яких Ви повертаєтесь у роботах. Можете розкрити значення цих символів?

 

У мене є 3-4 назви для робіт, і все, що я пишу, я називаю так. Скажімо, були у мене роботи «Кротість», їх багато версій. «Ноїв Ковчег» — багато версій. Вони різні.  Мені сподобалась ця назва. Тому що вона стала не просто іменем картини, а символом. А іноді символ міститься у самій роботі. У мене є серія риб — у христянській церкві це символ Христа, гранат – символ родини, у ньому багато зерен, і він символ єдності і цільності. Колесо – символ часу.  Усі символи  — це загальнолюдська мова.

 

Що Ви порадили б молодим художникам? Як знайти себе, коли хочеться писати?

 

 Не треба поспішати заявити про себе як про художника. Треба дуже багато працювати, щоб вияснити для себе творчі завдання. Як і у Бібілії говориться, що є широкий шлях, і є вузький. Широка дорога веде кудись, де людина потрапляє у гординю у творчому сенсі і втрачає творчість. А вузька дорога — це самоосвіта. Тобто коли людина не працює на успіх чи відомість, а працює на творчу якість. І ще сучасний художник повинен не просто писати, а повинен і думати.

Майстерня Бориса Єгіазаряна  знаходиться на 5 поверсі. Щоб спуститися або піднятися туди потрібно хвилин 5 максимум, бо саме стільки я витратила, щоб дійти до майстерні. Але після того, як я взяла інтерв’ю у художника, на те, щоб спуститися на 1 поверх, я витратила хвилин 20. Бо я була занадто переповнена емоціями. Я йшла дуже повільно і переслуховувала все, що тільки що отримала. Зустріч з Борисом Єгіазаряном справді була великим подарунком. Ця людина безмежна, його хотілось слухати. Він мене дуже надихнув. Мені було трохи страшно, бо я дуже соромилася, але Борис Єгіазарян створив нереальну атмосферу. Я навіть не помітила, що час так швидко пройшов. Таких людей, як він, я ніколи не зустрічала. Спогади дитинства його надихають, і він творить чудеса. Коли він відповідав на питання, я спостерігала за ним і ловила кожне слово. Інколи я ледь стримувала сльози, бо Борис Єгіазарян казав ті речі, які чіпляють кожного. Я мрію, щоб кожна людина мала змогу з ним поговорити, бо таких людей немає і не буде. Такі люди змінюють світ.

 

 

Авторка: Maria Maria

 

By | 2017-10-15T00:26:22+00:00 Октябрь 1, 2017|
Ангелина Сардарян
Вижу искусство во всем и все — как часть искусства. Давайте наблюдать вместе? А тут еще немного обо мне »

Оставить комментарий