«Якою мовою ти бачиш сни?», или о языковой раздвоенности

«Якою мовою ти бачиш сни?», или о языковой раздвоенности

Передусім варто зазначити, що ця стаття — це своєрідний експеримент. Я вирішила зробити синтез двох мов, які наразі відіграють у моєму житті однаково важливу роль, якими я користуюся приблизно в пропорції 50/50, в одному матеріалі. Цей текст — це історія мого становлення шаленим бібліофілом, свідомим чистоти мови філологом, який щодня відточує мистецтво мовлення, виробляє власний стиль.

И да, привет. На момент написания статьи мне полных 19 лет. С момента рождения и до сегодняшнего дня я поменяла 5 областей Украины. В каждой из них я прожила от двух до 12 лет. Когда знакомые спрашивают меня, какой город я считаю своим домом, я неловко улыбаюсь: никакой. Сейчас никакой.

На мой взгляд, дом — это не там, где ты родился или где живешь теперь. Твой дом находится там, где ты чувствуешь себя как дома.

Нет, мои родители не военные и я никогда не была беженкой. И, по правде сказать, в этой статье окажется гораздо больше тепла и эмоции, когда я ее перечитаю, чем это может казаться в процессе написания.

Глава первая. Начало длинного пути. Днепр как отправная точка, начало истории.

Сразу сообщу, что эта статья полностью и всецело посвящена переездам, людям и языкам. И язык написания — чередование русского и украинского — зависят от области, о которой будет идти речь.

К Днепру я питаю трепетное отношение — в первую очередь потому, что это город, где я родилась и прожила вплоть до 12-и лет. И пусть он не такой динамичный, как, скажем, Киев, там не так много выставок, как в  «городе каштанов», там нет такой архитектуры, как во Львове, нет моря, как в Одессе-маме и там отнюдь не лучшие в Украине люди, но все же это родной город.

Про отношение к украинскому. На момент проживания в Днепре мой украинский находился где-то на грани  «его не было». Это сейчас в Днепре открылись «ешки» (Книгарня «Є»), где даже в преимущественно русскоговорящем городе продавцы приятно радуют чистым украинским, тем самым выделяясь на фоне общей массы населения. Молодежь также стала стремиться культивировать украинский, используя его в повседневной жизни. Кстати, в том же Днепре и Харькове он реально чистый, чего не скажешь о Львовской, Ивано-Франковской и Ровенской областях.

Да, украинский в школе был… но он не давал возможности понять его красоты и богатства. Больше отложились в памяти уроки украинской литературы, которую мы учили параллельно с литературой российской и зарубежной.

Основной причиной переезда стала экологическая сторона жизни в городе и аллергия родителей. Именно тогда папа случайно поехал со знакомыми в Крым и вернулся оттуда с известием о том, что у нас будет дача в…

Глава вторая. Дача в Крыму и мой переезд в коробке.

 …Крыму. Разумеется, все согласились. Представление о регулярных поездках в Крым как минимум раз, а то и два в год представлялись всей семье радужной перспективой, а в голове вырисовывались морские пейзажи,  вода, сливающаяся  с горизонтом, и обрамленнае роскошным колье из горных массивов, заботливо укрытых кипарисами и прочими хвойными, что томятся под ультрафиолетом.

Однако настроение и планы изменились. Когда-то обещанное  «дача» сменилось безальтернативным «Я переезжаю, а вы как хотите» папы. До сих пор помню, как в свои переломные двенадцать я представляла себя собачонкой, которую попросту сунули в картонную коробку и, не понимающую, в чем дело, перевезли в совершенно противоположную точку страны. Брату было легче, он младше. У меня же более-менее сформировались тесные связи с однолетками, была школа, к которой я привыкла.

Разрывать связи всегда тяжело, это мощный выход из зоны комфорта, хотя со временем я осознала, что это помогает адаптации в любой среде, в какую бы я не попадала.

Про отношение к украинскому. До аннексии (и еще некоторое время после) у нас были уроки украинского и литературы, но на очень слабом уровне. По большей части лояльное или позитивное отношение к украинскому питали крымские татары. Было до абсурда грустно наблюдать, как после референдума ученики параллельного класса начали бойкотировать уроки украинского.

Мое отношение к украинскому до момента следующего переезда. В силу обстоятельств я не воспринимала украинский язык. Не говоря уже о том, что у меня элементарно не было навыков общения на украинском. В Крыму я настраивалась на поступление в филиал МГУ в Севастополе на журфак, где, разумеется, основным был бы русский. Не помню, были ли разговоры с родителями о возможной работе где-то в Питере… но планы на будущее приблизительно уже были расписаны. Пока — нежданно-негаданно — не случилась аннексия.

Частина третя. Закарпаття й початок трансформації свідомості та розколу мозку на дві мовні півкулі.

Звичайно ж, оскільки залишатися в Криму виявилося неможливим, почалися пошуки альтернативного варіанту для переїзду. Критеріями вибору стали гори, до яких ми вже встигли звикнути за 4,5 роки життя в Криму, а також екологія. Тому відразу ж зупинилися на Закарпатті, рандомно й не дуже обравши невеличке містечко під Мукачевом Хуст.

Про людей та ставлення до чужинців. Існує думка, що закарпатці дуже лояльні й дружні до інших народностей, що зумовлено тим націнальним вінегретом, у якому їм доводиться жити. Частково це правда, частково — ні. Перебувати в шкільному колективі, де відбулося цікаве змішання учнів угорської, румунської, української і невідомо-ще-якої національностей було цікавим досвідом. Так, вони справді живуть у гармонії та злагоді, нікого не чіпляють та всім посміхаються. З єдиним лише  «але»: вони не приймають до себе чужинців, ким виявилася я. Колись мені сказали таке:  «Ти тут чужа. І ніколи не станеш своєю».

«Чужість» чи безпосередню причетність до закарпатців визначають досить просто: за твоїм мовленням.

Про ставлення до української.

Уявити, що на території України (бо територіально це Україна) можуть знаходитися міста, сто відсотків населення якого — роми, які в побутовому житті розмовляють румунською, які, займаючи певні чини, на роботі послуговуються теж румунською та школи в яких використовують суто румунську, дуже важко. Утім, таке є.

Переважна більшість міст та сіл користуються діалектом, своєю унікальною  «закарпатською мовою». У Мукачевому та Ужгороді більшою мірою розмовляють російською.

Люди. Саме з огляду на неприйняття людей із зовнішнього, так би мовити, світу, а також з огляду на окремі звички та менталітет загалом, Закарпаття — це те місце, де мені було найбільш некомфортно з усіх тих прапорців на карті переміщень.

Зміни в ставленні до української мови. Коли я переїхала на Закарпаття, усвідомила, що не можу й двох українських слів пов’язати між собою, аби це не виглядало так, ніби в мене постійні напади епілепсії чи я якась розумово відстала. Але це стало першими кроками до того шляху, яким я пішла в подальшому.

Частина четверта — і відразу до питання про мову. 

«Розколом» у свідомості та абсолютним й безкомпромісним усвідомленням того, що вивчати мови — це круто, і що це саме те, чому я хотіла б присвятити себе своє життя, став вступ до Острозької академії на Рівненщині. Мій контракт про вступ за спеціальністю «Журналістика» було розірвано наступного ж дня після його підписання, оскільки деканат повідомив про моє проходження на бюджет української філології та літературної творчості.

Я не писатиму про негативні боки навчання в Академії та на філології зокрема. Висловлю лише вдячність за те, що університет ще більше змінив моє сприйняття української та посприяв оволодінню мови, а також причепив розуміння того, що кальку зі свого мовлення треба викидати, мов сміття з оселі. Що замість «дійсно» треба казати «справді». І що є модне зараз слово «барбершоп» з успіхом можна замінити суто українським «голярня» (до речі, про такі «словозміни” читайте на спеціальних порталах, присвячених перекладу іншомовних слів, одним із яких є «Словотвір». Звичайно ж, тут не обійдеться без абсурду, оскільки називати бутерброд «накладанцем», а топлес — «голіціцем» навряд чи хтось буде, утім, про існування й таких слів у нашій мові знати все ж варто, адже деякі із запропонованих варіантів справді гідні того, аби ними замінити новомодні іншомовні запозики, чужизми.

P. S.: Чому я написала про 5 областей… Я вступила до ВНЗ у Рівненській області, залишивши Закарпаття, а батьки перебралися в Трускавець — на Львівщину, де я регулярно буваю на канікулах і подекуди на вихідних.

P. P. S.: Вы также можете сравнить манеру написания и особенности в зависимости от того, на каком языке написан тот или иной фрагмент, и высказаться касательно того, что вам больше импонирует. Мне будет особенно важно услышать ваше мнение по поводу этого вопроса :)

Не бійтеся змін — вони хоча й часом ламають, проте формують в вас нову особистість, чого не здобувають, сидячи в завакуумованій реальності, щодня вирушаючи в школу, універ чи на роботу в одному й тому ж місті. Щодня. Без змін. 

А сни я бачу двомовні — наразі двомовні. Still ahead!

Авторка текста: Марія Прохоренко

Illustration by Yukai Du

От |2018-04-27T18:19:50+00:00Апрель 26, 2018| Всячина

Теги: |

Об авторе:

TEENERGIZER!
Молодежный проект TEENERGIZER!

3 комментария

  1. Анатолій 27.04.2018 в 21:31 - Ответить

    Як батько авторки цього твору, вважаю, що хвалити краще в усній формі.
    Та маю декілька зауважень.
    По-перше, люди в Дніпрі не найгірші й не найкращі, люди, як люди, із своїми світлими та темними сторонами.
    По-друге, ми одразу вирішили переїзжати у Крим, мови про дачу не було.
    По-третє, немає в Україні міст, де сто відсотків населення якого — роми, села є – так.
    Ну це все не так вже й принципово.
    А взагалі пишаюся, що народилася ідея написання цієї статтї та обрана така форма оповідання.
    Творчіх успіхів!

  2. REframe 29.04.2018 в 06:27 - Ответить

    TEENERGIZER!, thank you for this post. Its very inspiring.

  3. Юлія 03.05.2018 в 13:12 - Ответить

    Дуже сподобався такий незвичайний двомовний формат.
    Написано щиро і без згладжування гострих кутів. Люблю таку чесність у текстах. Отримала справжнє задоволення:)
    Маріє, успіхів тобі у навчанні!

Оставить комментарий