Передусім варто зазначити, що ця стаття — це своєрідний експеримент. Я вирішила зробити синтез двох мов, які наразі відіграють у моєму житті однаково важливу роль, якими я користуюся приблизно в пропорції 50/50, в одному матеріалі. Цей текст — це історія мого становлення шаленим бібліофілом, свідомим чистоти мови філологом, який щодня відточує мистецтво мовлення, виробляє власний стиль.
И да, привет. На момент написания статьи мне полных 19 лет. С момента рождения и до сегодняшнего дня я поменяла 5 областей Украины. В каждой из них я прожила от двух до 12 лет. Когда знакомые спрашивают меня, какой город я считаю своим домом, я неловко улыбаюсь: никакой. Сейчас никакой.
На мой взгляд, дом — это не там, где ты родился или где живешь теперь. Твой дом находится там, где ты чувствуешь себя как дома.
Нет, мои родители не военные и я никогда не была беженкой. И, по правде сказать, в этой статье окажется гораздо больше тепла и эмоции, когда я ее перечитаю, чем это может казаться в процессе написания.
Глава первая. Начало длинного пути. Днепр как отправная точка, начало истории.
Сразу сообщу, что эта статья полностью и всецело посвящена переездам, людям и языкам. И язык написания — чередование русского и украинского — зависят от области, о которой будет идти речь.
К Днепру я питаю трепетное отношение — в первую очередь потому, что это город, где я родилась и прожила вплоть до 12-и лет. И пусть он не такой динамичный, как, скажем, Киев, там не так много выставок, как в «городе каштанов», там нет такой архитектуры, как во Львове, нет моря, как в Одессе-маме и там отнюдь не лучшие в Украине люди, но все же это родной город.
Про отношение к украинскому. На момент проживания в Днепре мой украинский находился где-то на грани «его не было». Это сейчас в Днепре открылись «ешки» (Книгарня «Є»), где даже в преимущественно русскоговорящем городе продавцы приятно радуют чистым украинским, тем самым выделяясь на фоне общей массы населения. Молодежь также стала стремиться культивировать украинский, используя его в повседневной жизни. Кстати, в том же Днепре и Харькове он реально чистый, чего не скажешь о Львовской, Ивано-Франковской и Ровенской областях.
Да, украинский в школе был… но он не давал возможности понять его красоты и богатства. Больше отложились в памяти уроки украинской литературы, которую мы учили параллельно с литературой российской и зарубежной.
Основной причиной переезда стала экологическая сторона жизни в городе и аллергия родителей. Именно тогда папа случайно поехал со знакомыми в Крым и вернулся оттуда с известием о том, что у нас будет дача в…
Глава вторая. Дача в Крыму и мой переезд в коробке.
…Крыму. Разумеется, все согласились. Представление о регулярных поездках в Крым как минимум раз, а то и два в год представлялись всей семье радужной перспективой, а в голове вырисовывались морские пейзажи, вода, сливающаяся с горизонтом, и обрамленнае роскошным колье из горных массивов, заботливо укрытых кипарисами и прочими хвойными, что томятся под ультрафиолетом.
Однако настроение и планы изменились. Когда-то обещанное «дача» сменилось безальтернативным «Я переезжаю, а вы как хотите» папы. До сих пор помню, как в свои переломные двенадцать я представляла себя собачонкой, которую попросту сунули в картонную коробку и, не понимающую, в чем дело, перевезли в совершенно противоположную точку страны. Брату было легче, он младше. У меня же более-менее сформировались тесные связи с однолетками, была школа, к которой я привыкла.
Разрывать связи всегда тяжело, это мощный выход из зоны комфорта, хотя со временем я осознала, что это помогает адаптации в любой среде, в какую бы я не попадала.
Про отношение к украинскому. До аннексии (и еще некоторое время после) у нас были уроки украинского и литературы, но на очень слабом уровне. По большей части лояльное или позитивное отношение к украинскому питали крымские татары. Было до абсурда грустно наблюдать, как после референдума ученики параллельного класса начали бойкотировать уроки украинского.
Мое отношение к украинскому до момента следующего переезда. В силу обстоятельств я не воспринимала украинский язык. Не говоря уже о том, что у меня элементарно не было навыков общения на украинском. В Крыму я настраивалась на поступление в филиал МГУ в Севастополе на журфак, где, разумеется, основным был бы русский. Не помню, были ли разговоры с родителями о возможной работе где-то в Питере… но планы на будущее приблизительно уже были расписаны. Пока — нежданно-негаданно — не случилась аннексия.
Частина третя. Закарпаття й початок трансформації свідомості та розколу мозку на дві мовні півкулі.
Звичайно ж, оскільки залишатися в Криму виявилося неможливим, почалися пошуки альтернативного варіанту для переїзду. Критеріями вибору стали гори, до яких ми вже встигли звикнути за 4,5 роки життя в Криму, а також екологія. Тому відразу ж зупинилися на Закарпатті, рандомно й не дуже обравши невеличке містечко під Мукачевом Хуст.
Про людей та ставлення до чужинців. Існує думка, що закарпатці дуже лояльні й дружні до інших народностей, що зумовлено тим націнальним вінегретом, у якому їм доводиться жити. Частково це правда, частково — ні. Перебувати в шкільному колективі, де відбулося цікаве змішання учнів угорської, румунської, української і невідомо-ще-якої національностей було цікавим досвідом. Так, вони справді живуть у гармонії та злагоді, нікого не чіпляють та всім посміхаються. З єдиним лише «але»: вони не приймають до себе чужинців, ким виявилася я. Колись мені сказали таке: «Ти тут чужа. І ніколи не станеш своєю».
«Чужість» чи безпосередню причетність до закарпатців визначають досить просто: за твоїм мовленням.
Про ставлення до української.
Уявити, що на території України (бо територіально це Україна) можуть знаходитися міста, сто відсотків населення якого — роми, які в побутовому житті розмовляють румунською, які, займаючи певні чини, на роботі послуговуються теж румунською та школи в яких використовують суто румунську, дуже важко. Утім, таке є.
Переважна більшість міст та сіл користуються діалектом, своєю унікальною «закарпатською мовою». У Мукачевому та Ужгороді більшою мірою розмовляють російською.
Люди. Саме з огляду на неприйняття людей із зовнішнього, так би мовити, світу, а також з огляду на окремі звички та менталітет загалом, Закарпаття — це те місце, де мені було найбільш некомфортно з усіх тих прапорців на карті переміщень.
Зміни в ставленні до української мови. Коли я переїхала на Закарпаття, усвідомила, що не можу й двох українських слів пов’язати між собою, аби це не виглядало так, ніби в мене постійні напади епілепсії чи я якась розумово відстала. Але це стало першими кроками до того шляху, яким я пішла в подальшому.
Частина четверта — і відразу до питання про мову.
«Розколом» у свідомості та абсолютним й безкомпромісним усвідомленням того, що вивчати мови — це круто, і що це саме те, чому я хотіла б присвятити себе своє життя, став вступ до Острозької академії на Рівненщині. Мій контракт про вступ за спеціальністю «Журналістика» було розірвано наступного ж дня після його підписання, оскільки деканат повідомив про моє проходження на бюджет української філології та літературної творчості.
Я не писатиму про негативні боки навчання в Академії та на філології зокрема. Висловлю лише вдячність за те, що університет ще більше змінив моє сприйняття української та посприяв оволодінню мови, а також причепив розуміння того, що кальку зі свого мовлення треба викидати, мов сміття з оселі. Що замість «дійсно» треба казати «справді». І що є модне зараз слово «барбершоп» з успіхом можна замінити суто українським «голярня» (до речі, про такі «словозміни” читайте на спеціальних порталах, присвячених перекладу іншомовних слів, одним із яких є «Словотвір». Звичайно ж, тут не обійдеться без абсурду, оскільки називати бутерброд «накладанцем», а топлес — «голіціцем» навряд чи хтось буде, утім, про існування й таких слів у нашій мові знати все ж варто, адже деякі із запропонованих варіантів справді гідні того, аби ними замінити новомодні іншомовні запозики, чужизми.
P. S.: Чому я написала про 5 областей… Я вступила до ВНЗ у Рівненській області, залишивши Закарпаття, а батьки перебралися в Трускавець — на Львівщину, де я регулярно буваю на канікулах і подекуди на вихідних.
P. P. S.: Вы также можете сравнить манеру написания и особенности в зависимости от того, на каком языке написан тот или иной фрагмент, и высказаться касательно того, что вам больше импонирует. Мне будет особенно важно услышать ваше мнение по поводу этого вопроса :)
Не бійтеся змін — вони хоча й часом ламають, проте формують в вас нову особистість, чого не здобувають, сидячи в завакуумованій реальності, щодня вирушаючи в школу, універ чи на роботу в одному й тому ж місті. Щодня. Без змін.
А сни я бачу двомовні — наразі двомовні. Still ahead!
Авторка текста: Марія Прохоренко
Illustration by Yukai Du
Як батько авторки цього твору, вважаю, що хвалити краще в усній формі.
Та маю декілька зауважень.
По-перше, люди в Дніпрі не найгірші й не найкращі, люди, як люди, із своїми світлими та темними сторонами.
По-друге, ми одразу вирішили переїзжати у Крим, мови про дачу не було.
По-третє, немає в Україні міст, де сто відсотків населення якого — роми, села є – так.
Ну це все не так вже й принципово.
А взагалі пишаюся, що народилася ідея написання цієї статтї та обрана така форма оповідання.
Творчіх успіхів!
TEENERGIZER!, thank you for this post. Its very inspiring.
Дуже сподобався такий незвичайний двомовний формат.
Написано щиро і без згладжування гострих кутів. Люблю таку чесність у текстах. Отримала справжнє задоволення:)
Маріє, успіхів тобі у навчанні!