Я не буду розповідати вам чергову статтю про поїздки. Розповім краще, що я зрозуміла і відкрила для себе нового за час, проведений у Казахстані.
Приїхала я не відпочивати. У цю країну мене знову привів ВІЛ, як і у випадку з більшістю моїх інших подорожей. Метою візиту було навчити місцевих батьків відкривати ВІЛ статус дітям і навчити психологів і лікарів веденню груп підтримки. І тут казахи мене реально здивували: місцеві активісти не бояться відкривати статус дітям. Так, можливо, місцями неправильно. Але все одно роблять це. Величезний їм респект за сміливість. Але з групами в них зовсім усе погано. Так що довелося виправляти ситуацію.
Отже, я поїхала в табір проводити групи підтримки для дітей і відкривати їм ВІЛ + статус. Ентузіазму було море. Розчарування настало моментально: батьки – непробивні й не хочуть говорити дітям про хворобу. Дітям, до речі, було по десять років (кращий вік для відкриття статусу, за версією ВООЗ).
Зараз ви мене запитаєте, навіщо я розписую всі ці нудні штуки й де історія про те, як я випадково з’їла конячку? Стривайте, залиштеся з нами ще трохи, і далі буде набагато цікавіше.
Я провела кілька днів у таборі й почала розуміти, що приїхала даремно (як мені тоді здавалося). Почала внутрішньо панікувати, до цього ще й додалася нервозність Маші, глави нашого Євразійського Teenergizer. Але я подумала, що раз уже перебуваю тут, то повинна зробити все, щоби хоч спробувати виправити ситуацію.
Я просто заспокоїлася й почала чекати дива, паралельно ведучи групи підтримки. І знаєте, що? Виявилося, що шість хлопців із табору вже знали про свій статус. Ніхто не розповідав їм деталі, вони знали тільки те, що нікому не можна про це розповідати. Ось і все.
Цю та деякі інші цікаві думки доніс їм шістдесятирічний психолог. Нічого не маю проти жінок у віці, шановних фахівців. Але моя робота в той момент ще більш ускладнилася: мені за два дні потрібно було пояснити дітям, що вони не несуть небезпеки для оточуючих, навіщо їм терапія, як вона діє на організм і що взагалі таке ВІЛ. Психолог була дуже здивована моїми розповідями про шляхи передачі вірусу, найбільше її шокувало те, що я секс називала сексом, а не абстрактним «статевим шляхом». Ясна річ, що для 10-12 річних хлопців усе це було досить несподівано, але я намагалася пояснювати їм усе максимально делікатно.
Наступним відкриттям для мене стало усвідомлення того, що розмова з дітьми про секс потрібно починати не в чотирнадцять і не в тринадцять, а вже років у десять. Ви скажете, що я рушила розумом, що вони зовсім маленькі. Однак вони прекрасно все розуміють. Само собою, порно їм показувати не потрібно. Але саме слово можна й потрібно використовувати вже з цього віку. Це дійсно нормально.
Наприкінці занять до мене підійшов ВІЛ-позитивний хлопець одинадцяти років. Сказав, що написав історію й хоче її опублікувати на нашому сайті. Ось її уривок:
«У цьому листі я хочу сказати, що в дітей, у яких є своя хвороба, не тільки ВІЛ, щоби вони не приховувалися в собі й не говорили, що вони гірше когось, просто не думайте про свою проблему й живіть своїм життям».
Думаю, у цього хлопця велике майбутнє. Коли я з ним говорила, я усвідомила ще одну річ. Йому одинадцять, а він озвучує ті думки, до яких я дійшла всього кілька років тому. Так що буде моторошно цікаво поспілкуватися і з ним, і з його однолітками через кілька років. Вони куди розумніші й більш ерудовані, ніж ми.
Історію цього хлопчика і його лист ми опублікуємо трохи пізніше, а поки в мене є питання до вас.
Буду чекати ваших коментарів.
