Історія про те, як я за тиждень відкрила для себе дітей. А почалося все набагато раніше, з якоїсь внутрішньої кризи, пов’язаної з діяльністю проєкту. Я вже рік в організації, і за цей час бувало різне, творчий підйом не раз змінювався почуттям спустошення й абсолютної безглуздості всього, що ми робимо. На початку місяця в мене був якраз такий період. Нескінченні підготовки до якихось серйозних заходів, концепції круглих столів та тренінгів за участю абсолютно абстрактних особистостей – усе це змусило мене засумніватися в тому, що наша діяльність реально допомагає підліткам. Звичайно, за рік роботи в Організації я дізналася про ВІЛ більше, ніж достатньо, на кожному розі проводжу лекції про шляхи передачі і проблеми, з якими стикаються ВІЛ+ Підлітки. Спілкуюся з хлопцями зі статусом, але наші відносини більше дружні. Й ось у той момент, коли питання «Для кого ж ми все-таки працюємо?»став особливо актуальним, Оля Панфілова, психолог проєкту і взагалі чарівна жінка, запропонувала поїхати в табір, організований Корпусом Миру США для дітей, які живуть із ВІЛ або порушених цією проблемою, проводити групи підтримки.
Чесно кажучи, на той момент бажання їхати в мене абсолютно не було. 
Но я понимала, что это своеобразный ответ со стороны Оли на мой упрек типа «Я не вижу реальных детей, которым мы помогаем».
Виходу не було, і ми поїхали.
Другий нюанс: до моменту початку роботи я поняття не мала, що я буду робити. Я уважно вивчила програму, ми обговорили нюанси проведення вправ. Але в чому полягала моя особлива функція як рівного консультанта, я не уявляла. Чесно, перед приїздом дітей я дуже хвилювалася. Взагалі в мене особливі відносини з цією віковою групою. Я правда не розумію, чому навколо них стільки галасу. Для мене діти завжди були балуваними дорослими, а якщо не балуваними, то просто звичайними. Питання «Чи ти любиш дітей?» саме по собі парадоксальне. Я люблю людей. Усіх людей. Ніколи не ставилася до дітей поблажливо. Йому всього лише 12? Йому аж 12. Він аж людина! А з людьми працювати складно, спілкуватися складно, тим більше на налагодження особистісних контактів у нас був усього тиждень. Ось я й була в розгубленості.
Кожен день у хлопців було три уроки на різні теми. Їх вчили всяким корисним штукам, починаючи від складання резюме й закінчуючи репродуктивним здоров’ям. Одним із цих «уроків» була й наша терапевтична група. Навіщо це було потрібно? Тому що взагалі в повсякденному житті в дітей дуже мало місць, де можливо відкрито поговорити на тему ВІЛ. Дуже мало людей, які готові обговорювати це з дітьми, не кажучи вже про те, що більшість живе, не розкриваючи свій статус, це означає, що їх оточення навіть не здогадується про їх діагноз. Проте, ВІЛ присутній у житті цих дітей: вони кожен день приймають таблетки, регулярно здають аналізи, бачаться із соціальними працівниками. Ну діти ж теж люди, і вивіска «СНІД-центр» трохи бентежить. Як би там не було, ми спробували створити комфортну атмосферу, де тема ВІЛ була б не табуйованою.
Першу групу Оля почала словами: «Привіт. Кожен день протягом табору ми будемо збиратися таким складом і говорити на тему ВІЛ». Секундна пауза. Слова «говорити» і «ВІЛ» в одному реченні? Можливо, для деяких стало відкриттям, що в таборі зібралися хлопці з ВІЛ-позитивним статусом. Я в цей момент подумала, що мені тут робити більше нічого, з нами ніхто не буде розмовляти, і краще б ми запропонували дітям помалювати або пограти у фрісбі. Інша група (А таборят поділили на три групи по віковим групам) нашої пропозиції поговорити на тему ВІЛ воліла поспати. Прям лежачи на стільцях, під час тренінгу… Я була не те що розчарована, скоріше, втрачена. Знову спливло питання «Навіщо ми це робимо? Кому це взагалі потрібно?».
Але буквально наступного дня мої сумніви розвіялися. Ми обговорювали шляхи передачі, і спляча група, хоч і не змінила свого напівлежачого положення, потихеньку почала включатися в процес обговорення. Забігаючи вперед, скажу, що до кінця тренінгів ніхто не лежав, а всі уважно слухали, розповідали свої історії і брали участь у всіх штуках, які ми пропонували. Тоді, на другий день, я побачила, наскільки актуально для хлопців те, про що ми говоримо. Ми сиділи в колі, і кожен учасник мав історію, пов’язану з ВІЛ, якої він ніколи не ділився, й ось, отримавши цю можливість, діти просто не знали, з чого почати. Деякі відмовлялися говорити взагалі. Відмовлялися відповідати на запитання «Як справи?». Але робили це дуже незвично, тому що коли Оля відверто чіплялася до хлопців, реакція була дуже навіть позитивна.
– Ти не хочеш говорити?
– Не хочу.
– До тебе чіплятися?
– Так, чіплятися.
Мені було дуже цікаво спостерігати за цим, хлопці потребували того, щоби поділитися своїми почуттями, але не знали, як це зробити. Тоді ми запропонували поговорити наодинці, після закінчення групи, якщо в когось буде таке бажання.
Так, напевно, для мене це був найкрутіший досвід спілкування взагалі. За час табору ми провели більше 10 консультацій, хоча я б не називала це так. Це були прогулянки, посиденьки, катання на гойдалках із цікавими людьми, які ділилися зі мною своїми цікавими історіями. Знову підступило хвилювання: «Що я взагалі можу сказати? У мене навіть вищої освіти немає, та й живу я не так уже й довго. І хто взагалі має право радити іншій людині?» Тоді Оля сказала одну штуку, яка офіційно зробила мені той тиждень – лікувати присутністю. І я була присутня. Я побувала в багатьох ситуаціях, іноді важких, іноді веселих разом із моїми співрозмовниками.
На групах із нами працювала арттерапевт Христина, і ми через практики пов’язані з мистецтвом намагалися відчути себе і як нас сприймає суспільство. Ми робили маски з гіпсу, самі їх ліпили, розфарбовували, а потім зустрічалися віч-на-віч зі своїм творінням. Ми малювали карти власного тіла в натуральну величину. Важливо було зобразити вірус, відчути, який він, якого цвіла і скільки місця займає. У багатьох вийшло це зробити, й у всіх по-різному. Це говорить про прийняття свого статусу. Найкласнішу вправу, на мій погляд, ми провели в останній день тренінгів. Діти брали участь у рольовій грі «діалог із лікарем». Комунікація з лікарем – дуже важлива частина життя ВІЛ + підлітка, і потрібно навчитися правильно вибудовувати діалог із доктором. Одні діти виконували роль батьків, інші – лікаря й медсестри, ну а найголовніша – роль дитини. Ситуація, що розігрується, полягала в тому, що батьки звертаються до лікаря, тому що їхня дитина відмовляється приймати таблетки. І тут починалися пристрасті, які чергувалися раціональними аргументами і просто вмовляннями. Учасники могли побувати в тілі батьків, які хвилюються за них, і лікарів, які ясно бачать наслідки, до яких може призвести така поведінка. Одна з головних проблем, з якими стикаються ВІЛ-позитивні підлітки, це те, що вони просто відмовляються приймати таблетка. Тут я правда зрозуміла, на скільки це актуально. Після гри багато хто вирішив поділитися своїми історіями: про булінг у школі, про те, як кинув хлопець через статус, про те, як хочеться іноді відкритися близькій людині, але страшно. Були хлопці, які бачили вихід з усіх цих ситуацій тільки в тому, щоби перестати приймати таблетки. Таким чином вони намагалися уникнути зайвих питань і собі не нагадувати, що живуть із ВІЛ. Після таких експериментів їхнє здоров’я різко погіршилося, але вони із задоволенням розповідали свої історії всім хлопцям, як приклад того, як не треба робити.
Учасники табору в основному розповідають про знайомства, які зав’язуються тут і переростають у дружбу, яка триває ще довгий час.
Кіра в таборі не перший раз і згадує, як незвично було зустріти таку кількість дітей із такою ж проблемою.
«Коли я приїхала вперше, я не знала, що тут я можу не приховувати свій статус. І перший час ховала таблетки від дівчаток, які жили зі мною в одній кімнаті, і вони робили те ж саме. Коли ми дізналися про статус один одного – то довго сміялися. Після цього я почала почуватися набагато вільніше».
Учасник табору Паша розповідає про важливість уроків і лекцій, які тут проводилися, і про відмінних вожатих.
«Вони ж завжди на позитиві, навіть вранці, коли всі ходять смурні. І я теж почав вставати бадьорим, коли дивився на веселих вожатих.
На групі я багато дізнався про свою хворобу, але я все одно не заморочуюся. Про інших хлопців можу сказати, що вони змінювалися в кращу сторону. Перші два заняття вони були дуже замкнуті, але потім почали відкриватися. Навіть якщо в них не вийшло зробити це на групі, то вони могли звернутися до вожатих. Табір допомагає дітям повірити в себе. Це вільний простір, де тебе ніхто не критикує, а тільки підтримує з усіх боків».
Відкриттям особисто для мене стало те, що за тиждень можна по-справжньому прив’язатися до людей. Можна щиро плакати й нудьгувати, ще не розлучившись. Це прекрасна ініціатива Корпусу Миру США, яка дарує дітям по-справжньому щасливий тиждень.
