Сьогодні виповнилося б 70 років Фредді Мерк’юрі. У день народження великого музиканта, трагічно померлого від СНІДу в 1991-му. Першу статтю, написану про групу Queen і її лідера в СРСР, публікували 1978 року. Називалася вона – «Queen/Королева» й була опублікована в рубриці «Ви запитували» журналу «Ровесник». Написав її тоді зовсім ще молодий, але вже подавав надії, музичний критик Артемій Троїцький.
Ніколи не знала британська рок-сцена таких солідних дебютантів. Фредді Меркюрі – дипломований художник-ілюстратор, Джон Дікон – інженер-електронник (диплом із відзнакою), Роджер Тейлор – біолог, Брайан Мей – астроном. А разом вони – ансамбль «Куїн» («Королева»).
Перший альбом їх вийшов влітку 1973 року й був якщо й не найкращим, то, мабуть, найбільш симпатичним. Із завидною енергією й підкуповуючою щирістю музиканти виконували свої власні твори на біблійні теми. Була в цих піснях теплота, зворушлива, трошки провінційна наївність.
Наступна платівка – «Куїн II» – являла собою єдину сюїту, що оповідає про боротьбу добра і зла: добро уособлювала собою білай королева, зло – чорна.
У цьому диску вже чітко видно, як позитивні, так і негативні властивості «Куїн». До перших належать безсумнівна технічна майстерність усіх членів групи й композиторське дарування Мея й Меркюрі. Негативні – банальність текстів пісень і музична багатослівність, невміння використовувати в міру сучасну студійну апаратуру.
У листопаді 1974-го у світ виходить «Серцевий напад» – і стає бестселером. Пісня «Королева-вбивця» займає перше місце в хіт-параді Англії, а просто «Королева» стає однією з найпопулярніших груп.
Це був справжній зоряний час «Куїн». «Найсильніша група, що з’явилася за багато років»; «Можуть стати найцікавішим явищем британської рок-сцени»; «У них відродився дух старих» Бітлз», – критика не скупилася на похвали.
А через два роки в репортажі з концерту «Куїн» ми знаходимо такі рядки: «Серед маси захоплених підлітків помічаю кілька похмурих і глузливих облич… Критики». Що ж сталося? Англійський критик Кріс Нікольсон пише в оглядовій статті: «Вже в» Серцевому нападі «було заронено насіння трюкацтва, яке потім розрослося, подібно ракової пухлини…» У музиці «трюкацтво» висловилося в тому, що «Куїн» почали займатися підробками під легку музику давніх часів – шлях найменшого опору. Наступна платівка «Вечір в Опері» вже майже цілком складалася з не дуже різноманітних музичних віньєток, які мають на меті, за власними словами Меркюрі, показати весь діапазон його вокальних можливостей. Діапазон цей простягається від рок-н-ролу («Смерть про двох ніг») через свінг 30-х років («Рандеву на березі моря») до оперет. Про платівку «День на стрибках» критик Філ Макніл пише: «Текти пісень настільки розпливчасті, що здаються взагалі безглуздими, у кращому випадку вони просто тривіальні. Те ж можна сказати і про музику. Або не дуже цікаві, але, принаймні, живі рок-н-роли, або ж професійно спрацьовані, але абсолютно безглузді естетські підробки. Самореклама не називається мистецтвом, Фредді!»
Тут я хочу вибачитися за рясне цитування зарубіжних журналістів: справа навіть не в тому, що я хочу відбитися від можливих закидів у критиканстві (хоча від критики я зовсім не відмовляюся). Просто – і це природно – у читачів більше довіри до тих, хто описує бачене на власні очі, до тих критиків, які живуть у тому ж культурному оточенні, що й музиканти, про чию творчість вони пишуть. А без аналізу культурного фону, на якому виникло якесь явище, неможливо скільки-небудь твереза оцінка цього явища. І тут мені доведеться – для аналізу творчості Фредді Меркюрі – вдатися до такого поширеного зараз на Заході поняття, як «кемп». Ось, що пише про нього американський критик Сюзан Зонтаг: «Суть кемпа – пристрасть до всього неприродного, штучного, надмірного. Це не стільки результат пересичення культурою, скільки прагнення бути оригінальним за будь-яку ціну. Кемпмен свідомо вводить моду на вульгарність…» Так ось, Фредді Меркюрі західні критики називають «королем кемпа».
«Король» досить гордий своїм «званням» і, підтверджуючи свої права на нього, багаторазово виступав із програмними заявами. В інтерв’ю «Нью мюзикл експрес» у 1975 році він поділився творчими планами: «Я думаю про те, щоби на сцену мене виносили нубійські раби й щоби вони весь час овіювали мене опахалами. Зараз я вже особисто відбираю кандидатів. Нелегко в наш час знайти справжнього раба».
І ще один важливий момент. Ми знаємо, що рок-музика народилася свого часу з протесту проти загальноприйнятих норм шоу-бізнесу, це була як би відповідь вулиці на нав’язувані засобами масової інформації стандарти. Потім рок-музика була успішно втягнута в систему шоу-бізнесу, і колишні протестанти перетворилися на ідолів з усіма властивими цьому явищу атрибутами. Я повторюю все це, щоби сказати наступне: у рок-музиці з’явилася нова хвиля – хвиля чергової «демократизації». Усе меншою мірою сучасні концерти стають ритуальним актом обожнювання шанувальниками своєї «зірки». Рок став ніби більш діловим: на концертах усе більшої уваги удостоюється музика. «Куїн» же настільки захопилися своїм «зоряним» чином, що з часом стали відставати від часу.
Меркюрі це відчуває і з ностальгією згадує про дні своєї молодості, коли «артисти були оточені містикою, ніхто і мріяти не змів про те, щоби поговорити, скажімо з Міком Джеггером після концерту…» А тепер: «Мене критикують за те, що я звожу бар’єр між собою і глядачами… Звичайно, що ж, мені чай пити з тими, хто сидить у першому ряді?!» Найдемократичніший жест Меркюрі під час виступу: він з’являється з кришталевим келихом шампанського в руці і звертається до залу зі словами: «Бажаю вам шампань до сніданку!..»
Подібні трюки викликають захват тільки в самої юної порослі любителів рок-музики, у тих, хто зрозумів, що рок – це не просто банальні «штучки» й не менш банальні пісеньки, вони викликають лише усмішку. Це тим більше дратує Меркюрі, він намагається хоч щось змінити, але… Останнє його рішення – закликати на допомогу класичний балет. Вірніше, балетні пози. Танцюрист Меркюрі ніякий, усі його прийоми вичерпуються п’ятьма елементарними па, і критики, звичайно, відразу ж відзначили безпорадність цих спроб впровадитися в балетне мистецтво. Фредді, однак, стверджує, що ці п’ять па дозволили йому стати аристократом великого мистецтва, незрозумілим культурним новатором: «Зрештою, чому я повинен думати про земне, публіка хоче високого мистецтва…» Чи високе, чи земне, а критики всі твердять про те, що мистецтво «Куїн» – мистецтво застигле, що ансамбль не розвивається творчо.
У кінцевому рахунку вся ця бутафорія й позерство шкодять насамперед самій музиці. Прошу вибачення за ще одну цитату: «це знецінює ті справді сильні речі, які вони виконують: «Куін» просто не має смаку, вони не можуть відрізнити добре від поганого», – пише Макніл.
джерело: spid.center
