У мене дивні батьки. Не знаю, що зробило їх такими, але ось такі вже вони є. У цілому, у мене немає ВІЛ. Є руки, є ноги. Освіта, дім. Друзі й можливості. І я, по суті, такий же, як і всі підліток.
Встаю вранці, йду на навчання (іноді). Або ж поїду тусити з друзями. Може, поїду в офіс зайнятися активізмом, послухаю музику по дорозі, почитаю прикольні книжки. О, я не розмовляла з батьком уже 260 днів. З мамою я спілкуюся раз на тижні два десь. Рідко.
Коли я кажу комусь про те, що не спілкуюся зі своїми батьками, це викликає не менший шок, ніж якби я була втраченою донькою Майкла Джексона. Усі дивуються, а я звикла. Щось абсолютно звичне в тому, що ніхто не допомагає тобі з уроками, не відвозить вранці в школу, не змушує мити посуд, інше. Зараз мені 17, і це вже давно моя зона комфорту.
Забавно, як легко я лякаю дорослих своєю напускною самостійністю й байдужістю, як просто жартую про своє «сирітство», і як мало людей знають, що часто я ламаюся, ридаючи на підлозі у ванній. Раз на тиждень точно. Частіше в особливо темні дні.
Вони почали лаятися десь у 2006. У нас тоді була трьошка: 1 кімната для бабусі, зал, де батько працював і можна було просто посидіти, і спальня. Батьки закривалися в залі й довго там сиділи, мене не пускали. Мені в мої 6 років було цікаво, що ж це там таке.
Ми з’їхали у 2008 на квартиру, у якій я змушена була прожити свої підліткові роки без будь-якого особистого простору взагалі.
Чим далі, тим сильніші сварки. Я не знаю, чи бив батько мою маму, але коли вони виганяли мене з дому під час сварок, я чула їхні крики й матюки прямо із 7 поверху, стоячи у дворі.
Батько, правда, бив мене. Це я знаю точно. Із самого дитинства я вигрібала побої за різного роду проколи. Я погано пам’ятаю ті часи, але, здається, я навіть отримала одного разу за те, що хотіла пограти.
Це зробило мене закритою. Я не ділилася своїми проблемами або переживаннями з батьками, і років до 11 вони перестали для мене бути друзями. У страху бути побитою за свої дії, тому що я не знала, як вони будуть сприйняті, я почала багато брехати. Мала складнощі з друзями через кепський характер, який рвався назовні, тому що вдома я боялася всього, що рухалося.
До того моменту, як я залишила свої спроби змусити батьків не ненавидіти один одного, ми давно вже не були сім’єю. До того моменту я взагалі втратила інтерес до життя. Мене перестали цікавити мої батьки та їхні стосунки. У 2014 році я почала їх усвідомлено, іноді навіть відкрито, ненавидіти.
Одного разу я запитала батька, що він знайшов у мамі, а він відповів: «Не знаю». Вони не були розписані, коли я народилася. Може, ми просто всі опинилися не в тому місці, не в той час.
У 2014 році мене дуже цікавила рок-музика й панк-тусовка. Я тоді спробувала травичку по приколу. А потім не тільки травичку. Потім не по приколу.
Я ніколи особливо не вкладала філософського сенсу у вживання чогось, але з віком ці дії знайшли відповідь у полегшенні. Може, я не розуміла тоді, зате я зрозуміла пізніше, коли алкоголь уже став частиною моєї крові.
Через те, як батько поводився з мамою, у неї почалися проблеми з психікою. Я цього теж довго не розуміла. Мені здавалося, вона просто закінчена. Уже у свої 17 років, вивчаючи психологію домашнього насильства, я зрозуміла, у чому полягала суть справи.
У лютому 2015 року батько з’їхав і я, тоді ще частина панк-культури, прожила з мамою цілих 3 місяці, а потім втекла. Не витримала. Написала записку: «Подзвониш копам – не повернуся. Припини себе так вести». І тусила у своєї подруги. Бігали на верхні поверхи курити вночі, ховали пиво під диваном. Через тиждень повернулася додому після погроз, тоді ще міліцією. Легше не стало.
У 9 класі я перестала ходити до школи. Просто лежала вдома, виходила побухати. При цьому по вівторках займалася волонтерством, іноді на музику ходила. Мати тоді вже перестала відрізняти реальність від вигадки й щодня переконувала мене, що всі навколо намагаються нас вбити. Я намагалася потрапити на програму обміну студентів, і вона відключила мій будильник, так що я не прийшла на співбесіду.
Я не витримала і з’їхала від неї до бабусі. З батьком, тим не менш, підтримувала контакт весь час. Він міг мене утримувати, мама – ні. Але він жив за містом, а бабуся біля школи.
Підтягнула навчання. Знайшла нових друзів. Досягла маленького успіху в музиці.
Компанія, з якою я тоді проводила багато вільного часу, була для мене еталоном. Веселі, відривні хлопці, як в американському кіно. У травні 2015 ми посварилися з однією дівчинкою з тусовки і вирішили її ігнорувати. Через 2 дні вона стрибнула з 15 поверху. Я не була головною дійовою особою в цій історії, тому що сварка стосувалася хоч і моєї тодішньої компанії, але інших хлопців, але все це зачепило мене максимально.
Я систематично безконтрольно напивалася. У мене почалася клінічна депресія й обсесивно-компульсивний розлад особистості. Квартира в бабусі теж маленька, так що я, приходячи додому, закривалася в душовій і просто подовгу плакала. Дивилася в стіну.
Я перестала відчувати радість, мене не цікавило саморозвиток. Я була малоактивна і просто існувала.
У мене з’явилася близька подруга. На ній у принципі був зосереджений весь мій світ. Не знаю, чому, вона була далеко не найкращою людиною у світі. Нам подобалося спілкуватися, мені стало легше, але я все одно часто й багато пила. Одного разу п’яна я сказала їй залишити мене в спокої. Вона намагалася мене чи то на ноги підняти, чи то запитувала піти кудись. І вона настільки близько прийняла це до серця, що більше ніколи зі мною не заговорювала.
Після цього я почала пити і вживати ще більше. Наше спілкування означало для мене так багато, що я зненавиділа себе повністю. У цій ситуації моя провина теж була оскаржена, але мене це не цікавило.
У мене є блокнот, у якому я малювала в ті часи. Я ніколи не малювала, навичка є, але зовсім базова. Я почала малювати, коли в 15-му моя подружка загинула. Малювала різне. Багато жіночих портерів, фігур. Після того, як ми посварилися, там з’явилося багато моїх автопортретів, іспанських моєю ненавистю до себе. Я ненавиділа себе весь час, 24 на 7. Я ненавиділа себе й життя максимально сильно. Не намагалася з нею покінчити, правда. Не тягне мене туди.
Оскільки батьки мене лякали або бісили, друзі – усе, що мало для мене значення. Але і з цим у житті мені особливо не пощастило.
У ті часи, коли ми з нею посварилися, мій батько почав заробляти непристойно багато. І в цілому він себе почував досить добре. Я жила в нього на канікулах і вихідних, отримувала 300 грн кишенькових на тиждень, рідко спілкувалася з матір’ю. І всіх усе влаштовувало.
Навіть із самого дитинства на матеріальні «цінності» батьки не були скупі. Вони були скупі на ласку й добре слово, а ось на поїздки за кордон, велика кількість техніки і квитки на концерти вони були щедрі.
І цей контраст змушував мене ненавидіти себе навіть сильніше. Я вважала себе максимально марною, і все на чому, як я вважала, було зав’язане моє життя, це на тому, що б відплатити батькові. Вступити, знайти роботу, віддати батькові. Нічого більше. Я навіть любити не хотіла.
Я пам’ятаю момент, коли раптово зрозуміла, що боюся батька. Коли я була в 7 класі, його не влаштовувала моя успішність. Він прийшов до школи дізнатися, у чому справа. Серед інших фактів вчителька сказала, що на уроках моє волосся лізе мені в очі. І він їх відстриг. Довго запитував, чому я стільки йому брешу. І я раптово випалила, що боюся його. Він тоді мене побив до посиніння.
Я боялася його аж до літа 2016. Він багато отримував, їздив за кордон, «культурно» вживав і зустрічався із заміжньою жінкою. Викликав у мене огиду.
Зате в його будинку в мене була кімната, яка хоч мені й не подобалася, але трохи давала мені місце для життя. Це був мій будинок, хоча саму будівлю й розташування я ненавиділа.
Я поїхала волонтером допомагати дітям у нетрях під Ужгородом. Коли повернулася додому, моя кімната була зруйнована. На питання «що сталося?» відповідь була – «забирайся». І тоді моє терпіння обірвалося.
Я оголосила йому бойкот. Якийсь час ми не спілкувалися, я жила в бабусі. Одного разу приїхала туди забрати якусь дрібницю, а він був удома. Посадив мене на диван і запитав: «Якого хріна?». Я, виявилося, зганьбила його перед братом і дідом і просто нешанобливо поводилася. Я сторопіла й не змогла толком на це відповісти, наступна репліка була: «Забирайся до бісової матері».
Я зібрала свої речі, причому взяла тільки ті, які знадобилися б мені для життя під мостом. Якийсь шмот, 4 літри вина й гітару.
Я ще довго переживала через цю сварку. Покликала його зустрітися у вересні 16-го. Діалог був короткий.
– Я перепрошую (мої слова).
– В сраку засунь свої вибачення (батько).
Так от закінчилися мої стосунки з батьком. І все моє нікчемне життя.
Місяцем пізніше я випадково потрапила в Teenergizer! Там життя пішло на лад. Я насправді ніколи не розповідала всю цю історію хлопцям, але вони знають, що в мене проблеми в сім 'ї. Ніхто з них нічого не робив, щоби мені допомогти. Але мені істотно легше від спілкування з ними. Вони настільки інші, що я все ще слабо вірю своїй удачі. Один із них буденно й безтурботно мені часто повторює «Я буду поруч» або «Ми тут усі сім’я», і це робить мене неймовірно сильною, хоч він навряд чи про це здогадується. Але з часом я зрозуміла, що найголовніше усвідомлення, яке прийшло до мене з отриманими в організації знаннями, це те, що ніхто з людей у моїй історії не винен. Я перестала злитися на батька, своїх подруг та інших персонажів. Просто зрозуміла: такі вони люди, таке моє життя. І вона теж прикольна. Косячна, але прикольна. І далі буде так само, і скільки б не було лайна, завжди буде щось хороше. Якщо я буду так думати.
Іноді мені дуже важко і страшно уявити, яке було б моє життя. Дивна, напевно. Але я точно знаю, що люблю жити зараз. З усіма проколами й невдачами. Я знаю, ким я хочу стати. Я знаю, що я хочу змінити, і я знаю, що я зараз набагато більш стійка й добра, ніж рік тому.
Ми зустрілися випадково, у потрібному місці в найпотрібніший час.
Авторка ілюстрацій: Лада Потрібна
