Що наше життя? Гра! Для когось – гра в шахи: є чітка тактика і стратегія, прораховані наперед кроки суперника і прагнення вийти з пішаків у ферзі. Деякі грають у покер: сподіваються на Стріт Флеш і блефують при кожній можливості; хтось вибирає дартс: довго прицілюється, концентрується на одній точці й метає дротики в мішень один за іншим; є й любителі рулетки: вони часто чи то щасливчики, чи то божевільні, чіпляються за ризик до побілілих кісточок пальців; Є ще ті, хто все життя вибудовує дитячу пірамідку, накладаючи одне кільце на інше, а потім розбирає й починає спочатку.
Ми всі – гравці. Відмінність лише в тому, що кожен грає за своїми правилами й має власний фініш.
З одного боку, хочеться досягти тієї вищої міри майстерності, коли ви-кращий у своїй справі й рівних не знайти. Відразу згадую почуття, яке відчула в другому класі, коли вчителька сказала, що моя техніка читання найвища серед учнів 2-А. З іншого боку, немає межі: як би гарні ви не були, завжди знайдеться хтось краще, наприклад, дівчинка з паралелі, яка прочитала за хвилину на два слова більше, ніж я.
Кожен проживає власну гру, у якій ставить перед собою цілі і створює правила їх досягнення.
У моїй грі не так уже й багато правил і головне з них – рухатися вперед, нехай повільно, але з упевненістю. Тільки от не розумію, що за гру я веду: Дженгу, у якій витягаю Деревинки то впевнено, то затамувавши подих, але завжди з надією, що вибудувана конструкція не зруйнується з гуркотом, або «сходи і змії», де пробираюся вгору-вниз, натрапляючи то на успіх, який переносить мене ближче до мети, то на невдачу, яка віддаляє від бажаного.
Але яку б гру ви не віддали перевагу, пам’ятайте, що головне в будь – який із них-знайти гідних суперників і вміти програвати, адже ця частина гри найскладніша.
P.s. Іноді мені здається, що я граю в «Що? Де? Коли?». Тільки от не розумію, хто я в цій грі: знавець у костюмі від Louis Vuitton або пенсіонер із Самари.
Авторка: Єлизавета Васильєва
