Щоб говорити про мистецтво, спочатку треба для себе самого визначитися, який сенс я вкладаю в це поняття.
Що для мене мистецтво? Однозначно не картини на стінах галерей, не античні статуї, не стародавні й сучасні архітектурні композиції. Це все те, що мистецтво залишає за собою, це його результат, тому ми й говоримо, що це – твори мистецтва. Саме ж воно безумовно є процесом, дією, чимось динамічним, у чому ми бачимо безпосередньо художника в його творчому пориві.
Тому мистецтво іноді таке незрозуміле або суперечливе. Ми дивимося тільки на результат, ми позбавлені можливості спостерігати за дійством, тобто за мистецтвом як таким. А найголовнішим, на мій погляд, усе ж залишається процес творчості, а не саме творіння. Сильний емоційний вплив має дію, а не предмет. Дія породжує дію, спонукає до роздумів і змушує переглянути свої погляди.
Тому одним із найбільш емоційних і впливових видів мистецтва для мене є перформанс. Ми бачимо художника, ми можемо відчути й побачити його натхнення наяву. Тепер перед нами не відчужений і залишений предмет, а то, що досі є одне ціле, об’єднує художника і його твір, тобто саме мистецтво, яке неможливо відокремити від творця, і це єдність вражає, як могла б вразити жодна картина або статуя, але тільки процес їх створення.
Я захоплююся роботами сербської художниці Марини Абрамович. Одним із найвідоміших її перформансів є» Ритм 0», який вона представила в 1974 році в Неаполі, щоби перевірити межі зв’язку перформансиста з публікою.
Марина перебувала в кімнаті, де на столі були розкладені 72 предмета, зовсім різні, якими можна було як зробити приємно, так і заподіяти біль. Публіці дозволялося застосовувати їх на художниці як заманеться. Спочатку люди соромилися, вели себе стримано, але вже незабаром тіло Марини тикали шипами троянд, відрізали її волосся, а хтось навіть приставив до неї дуло пістолета.
Сама художниця після завершення перформансу говорила, що якщо не давати людям рамок, вони можуть прийти у своїй агресії навіть до вбивства.
На превеликий жаль, у далекому 1974 не планувалося ще навіть народження моїх батьків, і я не бачила це мистецтво на власні очі, однак перегляд фото і відео вразив мене до глибини душі. Цей перформанс наштовхнув мене на роздуми про хаосі і володінні ним, і я ще більше переконалася в тому, що «течія» швидше за все буде нести людину до розрухи і здичавіння.
Обмеження власної свободи заради отримання громадської – ще одна річ, про яку я згадала завдяки Марині. Поки держава й закон малює нам межу дозволеного, у нас є свобода жити, хоча й без гарантій.
Думка, яка в той же час прийшла до мене:
Усі люди по своїй суті все ж залишаються звірами, і саме обмеження роблять нас людьми.
Я можу довго рефлексувати про цей перформанс, і те, що він має такий вплив, і робить його таким цінним для мене.
Перформанс – це просто й без зайвих деталей. Це наживо і як ніколи близько до глядача. Це – саме те, що я називаю мистецтвом.
