Коли ми сидимо на обшарпаному й нагрітому сонцем бордюрі, я думаю всього ні про що. Навколо – спокій, великі будинки з червоної цегли, одна дорога й осінній вітер.
Повітря наповнене теплом. Не від сонця, зовсім не від нього.
Наші стоптані кросівки стукають в унісон, шнурки рвуться в такт часу, що рветься, і правилам, зірвані голоси знають ціну молодості.
Ми тримаємося за руки, поки світ не заткнеться. Хтось грає на гітарі, хтось невміло співає.
Хтось штовхає м’яч за сусідський паркан, і ми біжимо. Збігаємо, не зібравши валізи, в нашу особисту молодість.
І кожен крик те саме вдиху, посмішка – видиху. Чорт, ми з тобою настільки дріб’язкові, ти хоч здогадуєшся? Адже ми віддали б один за одного останні гроші і йшли б до будинку пішки по сухому гарячому асфальту.
Босоніж. Босоніж народилися, босоніж і рвонемо, а що далі – немає чортової різниці.
Ми ділимо з тобою календар, вдихаємо щоранку запах горілої свободи, штовхаємо камені, перебігаючи дороги, проїжджаючі машини і фургони тріпають волосся, вітер б’є в спину.
Всередині нас горять яскраві світлофори.
Ми прошиваємо себе цим, запечатуючи все хною на руках. Ми живемо, відкидаючись на теплий асфальт, бруднучи в гуаші штани й щоки.
Ми не можемо інакше, ми влаштовані зазвичай, за замовчуванням. Ми з тобою по-іншому поки що не вміємо – ми занадто молоді й дурні.
Але ж нам більшого й не треба.
У теплій темряві вечора згасає вогник примарної радості, що йде по наших слідах, м’яко сміючись, ватяні ноги, роздерті коліна. Струни гітари пам’ятають пальці, а водії пам’ятають ідіотів, що лежать посеред дороги.
«Але ідіотів не шкода», – вторять ті, сигналячи нам раз за разом.
Туман ховає в собі наші посмішки.
І липне до нас навіть повітря, просить забрати із собою, чіпляється за ноги.
Укуси бджоли, украдений плед, морс, наші дурні обіцянки, неприємно нагріта сонцем кола і футболка отруйно-жовтого кольору, радіохвилі, електропроводу над полем і зламані велосипеди.
Як у старому ретро фільмі або калейдоскопі. І, сидячи на асфальті, ми тримали в руках не каміння, ми тримали ціле життя розміром із кінчик нігтя.
Цитуючи «собор Паризької Богоматері»:
«Ми плюнули в обличчя нашим богам, щоби стати гідними пекла».
Немов роздяглися живцем у цій дурній гонці за дрібницею за простим людським щастям.
Поки читали вголос лайливі вірші Лермонтова, зриваючи горло, поки перекрикували потяги, поки сміялися непристойно голосно й поки потворно ридали. Тремтіти – добре, сміятися – ще краще, поки подих за подихом і дотик за дотиком. Ми горіли під дощем, і він пах пастилою й барбарисом.
Оголювалися голими проводами.
І наша молодість прилипає до рук, тече по ліктях, як шоколад, що розтанув.
Коли я крокую до тебе по впали листю в придорожній магазинчик» Зоря», мене ні гроші, ні Професія – нічого, абсолютно нічого не турбує.
Адже люди люблять, це їм властиво за замовчуванням.
Ніколи не зізнаюся, але я люблю теж.
Авторка: Палтус
