У рубриці «Партнерки» Wonderzine розповідає про жінок, які придумали спільний проєкт і досягли успіху у своїй справі. А заодно руйнують міф про те, що жінки не здатні на дружні стосунки й можуть тільки агресивно конкурувати.
TEENERGIZER – організація, що об’єднує ВІЛ-позитивну молодь та її друзів із негативним ВІЛ-статусом. Команда Teenergizer просуває сексуальну освіту, а також права підлітків на законодавчому рівні: зараз вони працюють над законопроектом № 2684 щодо реалізації прав підлітків у сфері охорони здоров’я.
За 5 років, починаючи з дати реєстрації організації, Teenergizer охопив 4 країни і 10 міст Східної Європи та Центральної Азії. Центральний офіс, що координує роботу команд, розташований у Києві.
Засновниці організації-Ольга і Яна Панфілови, ВІЛ-позитивні мати й дочка. Яна-голова правління та ідейна натхненниця Teenergizer, Ольга – директор, яка до того ж має освіту психологині та гештальт-терапевтки.
Редакція поговорила з партнерками про те, чому вони присвятили своє життя цьому проєкту й що вони вважають головними досягненнями Teenergizer.
Teenergizer у цифрах:
- 2015 – реєстрація організації
- у 4 країнах діють команди Teenergizer
- 17 консультантів надають психологічну онлайн-допомогу на сайті проєкту
- 8 осіб працюють у київському офісі організації
- 200 запитів на місяць обробляє команда на платформі з онлайн-консультаціями
- 191 групу підтримки для ВІЛ-позитивних підлітків провели Teenergizer тільки за минулий рік
- більше 10000 чоловік відвідали тренінги Teenergizer
Про ВІЛ-статус
Ольга: Я 8 років вживала наркотики. За цей час проколола все, що в мене було, і залишилася без грошей. Щоб потрапити в Безплатний реабілітаційний центр, повинна була здати тест на ВІЛ. Коли прийшла отримувати результати, лікар покликала нас з однією дівчиною і сказала: «Для однієї з вас у мене хороша новина, а для іншої – погано. Кому дати валер’янки?». Валер’янку попросила ця дівчина, а ВІЛ виявили в мене.
Яна: Я дізналася про свій статус, коли мені було 10. Але Оля була в курсі з тих пір, як мені виповнилося три.
Оля: Коли я народжувала Яну в 1997 році, то, по-перше, ще вживала наркотики, а по-друге, в Україні просто не було державної програми з профілактики перинатальної трансмісії. Відповідно, я передала дочці ВІЛ.
Перші три роки Яна жила в дитячому будинку, але ми продовжували спілкуватися. Я бачила, що вона абсолютно здорова, тому навіть не думала, що в неї може бути ВІЛ. Коли я забрала її [з дитячого будинку], то вирішила зробити діагностику й переконатися, що все в порядку. Як тільки ми отримали позитивний результат, у мене просто земля пішла з-під ніг. Я мала колосальне почуття провини за те, що передала ВІЛ своїй дитині.
Тоді про ВІЛ було відомо набагато менше, ніж зараз, тому навіть у хороших фахівців було багато питань. Найкраща на той момент лікар у Києві говорила мені: «Ви ж розумієте, що ваша дитина може в будь-який момент дати збій?». Тому я звернулася до «Лікарів без кордонів» – і вони кілька годин мене заспокоювали й пояснювали, що діти з ВІЛ можуть жити. Але як довго? І за яких умов? Тоді цього ніхто не знав, і таблеток усі боялися.
Я знала, що розкрити дитині статус бажано до підліткового віку, тому, коли Яні було близько 7 років, почала до цього готуватися. Детально вивчала досвід різних країн і як психологиня намагалася продумати, як це зробити максимально безпечно для дитини. Коли я була в Канаді, то вирішила перейняти місцеві рекомендації щодо розкриття статусу. Рекомендований план включав три етапи: підготовку, власне розкриття й підтримку дитини після цієї новини. Це тривалий процес, який зазвичай займає близько двох років.
Мені здалося, що на третьому етапі буде корисно поїхати з Яною на щорічні збори ВІЛ-позитивних дітей і підлітків, тому я домовилася з однією організацією про те, щоби нам оплатили поїздку до Швейцарії на такий захід. Я думала, що повідомлю Яні про її статус у літаку, по дорозі на ці збори, але план довелося скорегувати: Яна захворіла на вітрянку й ми нікуди не поїхали.
Зрештою, статус я розкрила їй приблизно через місяць після цього, коли ми були на морі. Вона злякалася й запитала, чи помре вона, але я її заспокоїла й попросила без попередження нікому про це не говорити.
Про перші кроки
Ольга: Протягом двох років я просила UNICEF про фінансування програми для ВІЛ-позитивних підлітків. А як тільки ми повернулися з Єгипту, я отримала дзвінок про те, що на цей проєкт нарешті знайшли 80000 доларів. Яна почала їздити на ці групи підтримки і спілкуватися з однолітками – це тривало рік або півтора.
У 2013 дві організації – Фонд Олени Пінчук та Альянс громадського здоров’я – традиційно готували ВІЛ-позитивним дітям подарунки на Новий рік. І поки хтось замовляв ляльку або єдинорога, Яна попросила в обох організацій організувати тусовку з ВІЛ-позитивними дітьми. Вони погодилися й оплатили дітям боулінг і більярд.
Мене це щиро вразило: Яна Мала друзів, які знали про її статус, і могла загадати що-небудь інше, але захотіла знову побачитися з ВІЛ-позитивними дітьми. Для мене досі загадка, чому вона це зробила.
Яна: Насправді, я просто скучила за тими хлопцям, з якими рік тусувалася на групах підтримки. Мені хотілося їх побачити й дізнатися, як вони зараз живуть. Мені здається, саме тоді почав зароджуватися Teenergizer. Це стало точкою відліку.
До того ж, у 2011 році я відвідувала школу лідерства, де зібралися підлітки з усього регіону Східної Європи та Центральної Азії. Після завершення цієї школи ми створили закриту групу «ВКонтакте», модератором, якою я скоро стала. Там я просувала різні теми і здружилася з багатьма учасниками.
Після цього я поїхала на великий тренінг із жіночого лідерства. За краще виконання домашніх завдань дарували поїздку в Амстердам. Я подумала, що було б класно там побувати й дізнатися, що роблять для ВІЛ-позитивних у Нідерландах, тому дуже загорілася цією ідеєю.
Одним із завдань було придумати акцію, приурочену до якогось свята. Я вибрала День пам’яті людей, які померли від СНІДу, і ми з ВІЛ-позитивними дітьми (тими, з якими тоді тусили в боулінгу) створили буклет, де прописали, чого саме нам не вистачає. Держава вважала, що нам потрібні тільки таблетки. Але насправді цього було недостатньо.
Ольга: Уся система соціальної роботи в Україні побудована так, щоби дати рибу, а не вудку. А я розуміла, що підліткам потрібна саме вудка, щоби вони могли самостійно допомагати собі та іншим.
На той момент підлітки не були в пріоритеті з погляду матеріальної підтримки. Для держави було важливо виділяти фінансування на ті категорії, де ще можна призупинити епідемію, щоби захистити решту населення. Основна підтримка йшла людям, які вживали наркотики, а також працівницям секс-бізнесу.
Тому, коли ми отримали підтримку від UNICEF на розвиток ініціатив для підлітків, для нас було важливо, щоби саме підлітки визначили власні потреби. Наприклад, у тому буклеті, який згадує Яна, вони писали про те, що потребуватиме груп підтримки та психологічної допомоги. Обидва вектори ми зараз розвиваємо в Teenergizer.
Про створення сайту та реєстрацію Teenergizer
Ольга: У 2014 ми почали створювати сайт Teenergizer за підтримки UNICEF. Збирали профайли різних підлітків і давали їм писати на різні теми. Пам’ятаю, як одного разу я дзвонила в Женеву й питала в головному офісі UNICEF, чи нормально буде, якщо на сайті з’явиться стаття про марихуану. [Посміхається] Але вони дали добро – сказали, нехай підлітки пишуть, про що їм цікаво.
Звичайно, Яні хотілося розповісти про цей проєкт усій школі, але це було ризиковано, адже там було багато статей, де згадувалося, що в неї відкритий статус. Деякий час вона трималася, але одного разу, коли я була у відрядженні, зробила пост у «ВКонтакте», де публічно відкрила свій ВІЛ-статус. Вона втомилася мовчати й більше не хотіла тримати це в таємниці.
Незабаром після цього ми дізналися, що з 2015 року Глобальний фонд, який 10 років підтримував в Україні програми для дітей і підлітків, припиняє своє фінансування. Було важко прийняти той факт, що з наступного року всі ці центри закриють свої двері.
Тоді я вирішила, що для того, щоби допомагати дітям, які можуть залишитися без підтримки, треба зареєструвати свою організацію. На той момент ми вже підтримували підлітків у Росії й Молдові, так як подумали, що не можна створити Teenergizer тільки в Україні й кинути напризволяще всіх цих дітей. Зараз Teenergizer як організація зареєстрований в Україні і в Грузії й має осередки в 4 країнах: Україні, Киргизстані, Казахстані та Росії.
У травні того ж року UNICEF підтримали мою ідею провести перше стратегічне планування. Ми зібрали групу з 11 активних підлітків, які вже працювали над сайтом, і на травневі свята поїхали в Кам’янець-Подільський. Там діти розподілили свої обов’язки: хтось сказав, що буде відповідати за наповнення сайту, хтось взявся за соцмережі. Але, що цікаво, наступні кілька років хлопці дійсно наполегливо виконували цю роботу.
Станом на 2020 рік, Teenergizer працює в 10 містах, і спостерігати за тим, як розростається ця мережа, дуже цікаво. Наприклад, у 2015 році ми з Яною їздили в Бішкек відкривати статус тамтешнім ВІЛ-позитивним дітям. Після того, як ми поїхали, вони створили свою філію організації, і з 2019 року ми її фінансуємо. У роботі з регіональними командами нам допомагає координатор, яка веде всі 10 міст у різних країнах.
Яна: Ще одна класна історія – про команду в Казахстані. Місцеві підлітки настільки загорілися нашим проєктом, що самі знайшли під нього фінансування, вибили класне приміщення при владі Алма-Ати і створили місцевий «Тінер». Зараз у них крута команда ВІЛ-позитивних і ВІЛ-негативних підлітків і молодих людей. З червня цього року ми почали їх фінансово підтримувати.
Про онлайн-консультації
Ольга: Зараз у нас є два важливих напрямки діяльності: ми проводимо оффлайн-заходи на зразок тренінгів і вечірок і паралельно надаємо онлайн-консультації на нашому сайті. Ми розуміємо, що навіть якщо мати, умовно, мільйон волонтерів і мільярд доларів, то все одно не зможемо покрити всіх підлітків. Десь обов’язково залишиться один підліток, який буде відчувати себе самотнім і вимагати підтримки. Онлайн-консультації – можливість для таких хлопців бути почутими.
Яна: Під час такого діалогу підлітки можуть обговорити з консультантом те, що їх дійсно хвилює – наприклад, секс або булінг у школі. Коли я вчилася на соціальній роботі, то зрозуміла, що все життя консультую й підтримую підлітків за принципом «рівний рівному». Тому ідея таких консультацій народилася дуже природно.
Ольга: Зараз у нас 17 консультантів – це студенти факультетів психології з різних вузів, яких ми готуємо й навчаємо протягом двох місяців. Раніше вони працювали на волонтерських засадах, але під час карантину, коли кількість консультацій суттєво зросла, почали отримувати матеріальну винагороду.
Наша мета – зробити так, щоби за півроку про наші онлайн-консультації дізналися мільйон підлітків. Тому зараз ми активно працюємо над їх просуванням.
Про партнерство
Яна: У» Тінері «Оля відповідає за операційну діяльність.
Оля: Я займаюся побудовою організації; на мені багато адміністративної роботи. А Яна – двигун усього прогресу та ідеологиня проєкту. Якщо Яна щось говорить, я автоматично встаю й починаю це робити. Наприклад, вона пропонує ідею, а я малюю структуру й починаю прораховувати бюджет. Я ніколи не схвалюю рішень окремо від Яни – це ми завжди робимо разом.
Яна: Напевно, тому, що я до трьох років жила в інтернаті, я не до кінця відчуваю, що Оля – моя мама. Ми хороші друзі і вміємо розмежовувати робоче й особисте. Наприклад, можемо посваритися через робочі питання, але потім нормально спілкуватися далі.
Ольга: Я завжди формувала з Яною дружні, довірчі відносини. Так як я мала за плечима досвід із наркотиками, дуже переживала за її оточення і дбала про те, щоб у разі чого вона могла прийти до мене й розповісти про все, що її турбує.
Звичайно, у нас є й певні проблеми: наприклад, ми навіть у вихідні починаємо генерувати якісь ідеї. Останні два роки ми не їздимо у відпустку разом, тому що розуміємо, що будемо цілодобово обговорювати роботу.
Яна: Наша остання спільна відпустка закінчилася тим, що ми до 4:00 прописували бюджет із консультацій. [Посміхатися]
Ольга: Я вчуся у Яни й нашої молодої команди. Мені 46 років, і моє покоління звикло робити все «правильно»: за нашою логікою, щоби звернутися до міністра, треба написати лист і місяць чекати відповіді або знайти якісь зв’язки. А вони, молодь, просто беруть і роблять за 5 хвилин! У них немає в голові цих шаблонів – вони вільні і краще відчувають цей мінливий світ.
Втім, треба розуміти, що підлітки швидко вигорають. Вони стають дорослішими, хочуть заробляти – і йдуть далі. Але для нас важливо, що в «Тінері» багато з них знаходять себе. Думаю, завдання Teenergizer – зробити так, щоби підліток прийшов до нас, знайшов те, що йому подобається, і почав розвиватися в цьому напрямку.
Про цінність Teenergizer
Яна: Цінність Teenergizer в тому, що це безпечне місце, де можна не боятися щось робити.
Ольга: Або боятися, але все одно робити. [Сміятися]
Яна: У процесі своєї роботи в «Тінері» я винесла кілька важливих уроків.
По-перше, у підлітків у всьому світі однакові проблеми, про які держава часто не хоче чути. Я побувала в багатьох країнах і зрозуміла, що речі, з якими стикаємося ми в Україні, знайомі й підліткам за кордоном. Наприклад, нормальної секс-освіти і знань про ВІЛ не вистачає не тільки в нас, але і в інших країнах. Адже часто важливі дядьки й тітки, які підписують декларації десь у штаб-квартирах у Женеві або Нью-Йорку, спускають ці рішення вниз, навіть не знаючи, що насправді потрібно підліткам і молоді.
По-друге, щоби рухатися вперед, нам потрібно постійно перевершувати самих себе. Я помітила, що бізнес постійно вдосконалюється й розвивається. А в благодійності ситуація дещо інша: якщо тобі дали гроші, ти розслабляєшся – і все. Я – та людина, яка прагне себе перестрибнути. Пам’ятаю, як класно було, коли ми влаштовували «Вічеринку» з Іваном Дорном: 15 підлітків оперативно шукали Стелажі й діджей-пульти, домовлялися про пункти тестування на ВІЛ, бігали, метушилися… може бути, це було не дуже професійно, але це був живий процес, у якому всі відчували себе щасливими. До того ж результат перевершив наші очікування.
По-третє, важливо вірити в те, що в наших силах змінити закон і зробити його кращим для підлітків. Ми робимо все, щоби він запрацював у нашій країні.
Думаю, що якби мені треба було описати цінність Teenergizer одним словом, це було б слово «самореалізація». Члени нашої команди направляють свою енергію в позитивні справи.
ВІЛ класно мобілізує людей. Раніше це була історія про смерть, а тепер – про прийняття. Коли ти приймаєш ситуацію, то хочеш допомагати іншим. Власне, це ми в Teenergizer і робимо.
Текст:
Таїсія Куденко
редактор Wonderzine Україна
Джерело:
