Катя, яка відвідує групи підтримки в Teenergizer, живе з ВІЛ від народження. Вона поділилася своєю історією: про те, як дізналася про діагноз, з якою дискримінацією стикалася та яку підтримку отримала.
Перші спогади
Це було давно, мені, напевно, тоді було років 8–9, коли я зрозуміла, який у мене статус. Довгий час я думала, що в мене гепатит. Я не знала про свій статус. Коли бабуся почала давати таблетки – тоді й дізналася.
Перша реакція
Не можу сказати, що в мене була реакція типу «блін», тому що я не розуміла, що це. А коли я зрозуміла, що не можу це вилікувати, було сумно. Але знадобилося багато часу, щоб прийняти це. Першої реакції я не дуже пам’ятаю.
Перший досвід відкриття
Я не зверталася до лікарів, не питала у них, адже в мене з бабусею були теплі стосунки, і я розуміла, що вона не буде мені брехати. Перша серйозна ситуація була у першому класі: під час обіду в мене пішла кров із носа – і тоді всі дізналися, що в мене ВІЛ. Я дізналася це від бабусі, дядька та тітки. Вони пояснили мені більше: що це і як з цим жити.
Дискримінація у школі
Через те, що в школах не пояснюють, що таке ВІЛ-статус, як він лікується та передається, у мене в школі виникли проблеми. Батьки моїх однокласників говорили дітям, щоб вони зі мною не спілкувалися, бо, мовляв, ВІЛ передається повітряно-крапельним шляхом. Я почувалася не такою, як усі. Зі мною ніхто не хотів дружити, мене боялися. У їдальні мені виділили окрему вилку, тарілку, чашку. Було дуже погано. У шкільні роки, коли ти ростеш, діти можуть бути жорстокими саме через нерозуміння. Було дуже важко з цим справлятися.
Пошук інформації
Знання, які я мала, були нав’язані суспільством: «не спілкуйся з іншими», «не торкайся», «їж і пий з окремого посуду». Я почала дізнаватися більше тільки у 8–9 класі, щоб пояснювати друзям і знайомим, що я безпечна. Тоді знань стало більше. На жаль, я дізналася це не в школі, а від лікарів, і з інтернету.
Відсутність підтримки
Напевно, в мене була єдина подруга, яка мене не боялася, але її мама була проти. А так – зазвичай я сама собі була підтримкою. Ніхто мене не розумів, і я вчилася справлятися самостійно.
Обмеження у професіях
Так, звичайно. Є професії, на які не беруть на навчання чи роботу з моїм статусом. Я ж могла б працювати кухарем чи вчителем фізкультури. У такі моменти я розуміла, що дискримінація дуже велика. Люди не розуміють, що таке ВІЛ.
Найпоширеніший міф
Найпоширеніший міф – що він передається повітряно-крапельним шляхом, що достатньо торкнутися людини. Це смішно, коли таке чуєш від однолітків, але коли від дорослих – це жахливо.
Про Тінер
Тінерджайзер мені допоміг знайти друзів, однодумців, людей, які не будуть засуджувати мене за мій статус. Допоміг соціалізуватись та прийняти себе такою, яка я є.
Моє послання дітям та підліткам:
Я хочу сказати, щоб вони не соромилися і розуміли: ми не винні в тому, що маємо такий статус. Якщо ми розповідаємо людям про свій ВІЛ-статус, а вони відвертаються – це не наша вина. Ми такі, які є, і ми не винні.
Дуже хочеться, щоб у школах та навчальних закладах відкрито і ґрунтовно піднімали цю тему. Бо інформації в освітньому середовищі катастрофічно мало.
Нагадуємо, що у Тінері ми проводимо групи підтримки для підлітків та молоді, які живуть з ВІЛ. Якщо ви живете з ВІЛ або знаєте тих, кому це може бути корисно, пишіть нам на пошту [email protected]. Конфіденційною.
