Сьогодні ми хочемо дати слово тим, хто дорослішає під звуки тривог. Наші активістки поділилися своїми думками та почуттями про те, як війна стала частиною їхньої реальності — в Україні та за її межами.
Єва, 16 років, м. Павлоград
«Я доволі стресостійка людина, але ніколи не відчувала такої втоми через війну, як зараз. Уже довгий час наше місто обстрілюють майже щодня і щоночі. Справді важко не втрачати жагу до улюблених занять і не збивати графік через це. Але я продовжую вірити: долучаюся до музичних заходів та влаштовую тренінги для однолітків. Місцями це виглядає сюрреалістично, але, на жаль, це буденність, від якої нікуди не дінешся».
Діана, 14 років, м. Київ
«Я живу в не найтехнічнішому районі, тому прокидатися посеред нічі від вибухів, а зранку просто “жити це життя” — на жаль, рутина, до якої я звикла.
Жити зараз — це цінувати прості речі. Хтозна, де ти прокинешся завтра. Звикати до тривог, обстрілів, життя без води, світла й зв’язку — це навичка, яку я б нікому не порадила мати. Але ми повинні пам’ятати: ми — те покоління, яке відбудовуватиме Україну, тому маємо бути тут і зараз. Змінилося все: від сприйняття гучних звуків до звичайної рутини, яку доводиться будувати заново».
Поліна, 18 років, Київська область
«Найпершим змінилося відчуття часу. Раніше життя було наповнене кольорами та емоціями щодня, а потім усе зупинилося. Перші роки повномасштабного вторгнення тягнулися нескінченно — страх і тривога розтягували кожну хвилину до безмежності.
Потім зникли почуття. Щира радість, бажання, мрії — все розчинилося. Кожного дня прокидаєшся з єдиною думкою: “Я вдячна, що все ще жива”. Це відчувається у кожній дрібниці, коли усвідомлюєш, що не можеш посміхнутися щиро. Коли не можеш бути “в моменті” через страх, що все раптово обірветься і моє життя скінчиться, ще навіть не почавшись. Ти продовжуєш жити з надією, що цей кошмар колись мине. І тоді почнеться справжнє життя».
Альбіна, Маріуполь (зараз проживає в Німеччині)
«Часто намагаюся структурувати свій досвід війни, зрозуміти, як це впливає на мене зараз і як вплине на майбутнє. На запитання “А звідки ти?” найчастіше не маю відповіді. Війна впливає надто сильно. Здебільшого це болючий досвід, але є зміни у світогляді, за які я вдячна. Я не знаю, якою б я була, якби не повномасштабне вторгнення, але точно мала б зовсім інші плани на життя. Дуже хотіла б поспілкуватися з тією собою, минулою».
Анастасія, 17 років, Таллінн, Естонія
«У 2022 році я виїхала до Естонії з сестрою. Проживши там 3 місяці, зрозуміла, що дуже хочу повернутися в Україну і закінчити там школу. Наступні роки я була вдома. У листопаді минулого року знову переїхала до Естонії, зараз навчаюся тут в університеті. Але за Україною все одно дуже сумую і думаю про те, щоб повернутися після навчання.
Загалом за ці роки я дуже змінилася. Окрім власних проблем, війна завжди “душила”, і робить це зараз. Навіть за кордоном неможливо забути пережите. Звук салютів чи звичайних літаків миттєво повертає до подій в Україні. На жаль, цього не позбутися».
