Одна з активісток Teenergizer у Казахстані анонімно поділилася своєю історією розкриття ВІЛ-статусу, що надихає. Рижику, як вона сама себе називає, 17 років. Вона займається активізмом і своїм прикладом показує, що життя з ВІЛ може бути яскравим і наповненим підтримкою та любов’ю.
Я тільки в 15 років почала усвідомлювати, що у мене ВІЛ, і що не кожен це зможе прийняти.
Коли мені вперше сказали про табір для ВІЛ-позитивних дітей і Teenergizer, я не хотіла їхати, але мене змусив тато. Він сказав, що, можливо, я знайду там друзів, а я думала про те, що мені нема чого робити з людьми з таким самим статусом. Але ця організація перевернула моє життя повністю. Я стала такою грамотною та впевненою у собі після табору. Я навчилася правильно подавати людям інформацію про ВІЛ, і навіть уже кілька людей знають про мій статус. Я отримую величезну підтримку від них. Звичайно, був і негативний досвід, але це було з людьми старшого покоління. Я змогла пережити цей невдалий досвід і далі жити спокійно. Просто тепер я знаю, що не завжди й не всі люди зможуть зрозуміти мене.
Після табору я приїхала додому натхненна і вирішила відкритися своєму найкращому другові. Дуже сильно боялася, як він сприйме це і вирішила спочатку проінформувати його про те, що це за вірус. Виявилося, що ця тема його цікавила.
Він спокійно сказав: “Ти хворієш, так, і ти велика молодець, що змогла цим поділитися. Це не змінило тебе як людину, ти та сама моя подруга”.
Я запам’ятаю це все життя. Через декілька місяців мені виповниться 18 років, і цей друг досі поруч зі мною. У нашому спілкуванні він навіть не згадує про це. Щиро кажучи, ця інформація забувається. Він просто знає і все.
Я досить творча людина, люблю танцювати та грати в театрі. Захоплююсь психологією, без діла не сиджу. А ще я займаюсь активізмом. Так можна описати все моє життя. Я постійно беруся за нові проєкти та роботи, допомагаю людям як волонтер. Я почуваюся максимально щасливою, коли приходжу втомленою додому після чергового заходу. У такі моменти ти розумієш: “Тааак, я недаремно витратила свій час”.
Моє натхнення – це мій тато. Я його дуже сильно люблю. Попри велику кількість проблем, які пережив, він завжди зберігав позитив. Я навіть не уявляю, як він хвилювався, коли дізнався про мій статус. Я вдячна йому за те, що він зробив для мене.
На закінчення хочеться сказати, що завжди знайдуться ті люди, які прийматимуть нас будь-якими. З ВІЛ ми залишаємося такими ж, просто з маленькими особливостями, і це круто. Маленьким дітям у таборі я казала, що треба уявляти, що ми супергерої, адже ми не такі, як усі!
