Активісти Тінерджайзер поділилися тим, яким цей день став для них та чого їх навчив останній рік.
Рівно рік тому ми прокинулися від вибухів та дзвінків рідних. Ми ніколи не забудемо цей день. Ми завжди пам‘ятатимемо кожного, хто поклав своє життя заради майбутнього і тих, хто боронить нашу країну в ці хвилини.
Таїсія Шевчун, 17
Розкажи трошки про своє життя до 24 лютого. Де жив/ла? Як ти проводив/ла дні? Чи вірив/ла ти в те, що розпочнеться наступ?
До початку повномасштабного вторгнення я жила в Харкові. Ще в грудні 2022 року подружка уся в сльозах записала мені відео, що в новинах писали про можливу війну. Тоді я посміялась над цим, сказала, що це неперевірені новини та заспокоювала її.
24 лютого я перша прокинулась і розбудила батьків. Я не розуміла, що це за звуки. Спершу навіть подумала, що якісь феєрверки. Потім збиралась іти до школи, бо в той день ми мали писати контрольну, яку я не могла пропустити.
Пам’ятаю, що перші дні я дуже багато спала, майже постійно. Також ми часто з батьками збирались усі разом пити чай. Це якось заспокоювало. Потім носили термоси в метро для інших, тому що люди дуже боялись і не виходили звідти взагалі. Я зберігала спокій і допомагала оточуючим. Через тиждень, після того, як прилетіла в гаражний кооператив під нашими вікнами, ми вирішили виїжджати.
Я ніколи до цього особисто не стикалися з війною, тому не розуміла як себе поводити, що робити й відчувати. Як і з початком карантину, я сподівалась, що 2-3 тижні й все закінчиться, хоча розуміла, що це може спокійно протриматися і рік. Але таке було навіть страшно уявляти.
За цей рік я дуже виросла і багато речей переосмислила. У мене змінились цінності. Я більше стала насолоджуватись днями й проводити час із собою. Останній рік мене навчив цінувати те що є, близьких поруч, любити та вивчати себе.
Висотенко Юлія, 16
Ще коли починались новини про накопичення сил на кордоні, я вважала, що вторгнення буде, навіть трохи збирала тривожну валізку і продумувала плани дій на різні випадки.
З 24 по 28 лютого ми сиділи в підвалі, майже не виходячи. Далі зрозуміли, що більше так не витримаємо і довелось поїхати — до Львову ми їхали 21 годину і саме тоді я дізналась, що виявляється, це не так вже й багато як для поїздки автобусом. Перші тижні і весь час до повернення в Київ на мене давило відчуття того, що я не вдома і що невідомо, коли повернусь. Спершу відчай і страх за майбутнє, потім токсична позитивність, і так відбувалось по колу.
Я намагалась бути налаштованою позитивно, проте чим далі, тим погляди ставали більш реалістичними і ставало потрохи спокійніше.
На початку літа повернулась додому до Києва, більшість часу зараз йде на навчання. Зараз відуваю невизначеність. Мене цей рік навив тому, що краще мати кілька чітких планів дій наперед, ніж сліпо вірити в те, що все буде добре і бути непідготовленим.
Дар’я Шахтьор, 15
До повномасштабного вторгення моє життя впринципі було звичайним. Їздила в центр Києва щоб посидіти з друзями в кав’ярні, фотографувала на плівку, марила думками про те, як хочу переїхати у Львів. У те що розпочнеться наступ я не вірила і багато про це жартувала, хоча вже ближче до 24 числа думка змінилася.
24 лютого в мене стояв будильник на 6:30, щоб зібратися і піти в школу. Розбудила мене мама о 6:28 з криками про те, що почалася війна. Я думала, що це якийсь сюр і пішла збиратися до школи. Поки чистила зуби почула вибухи, сигналізацію машин і зрозуміла, що все ж таки щось почалось. У той день було тривожно, але не дуже страшно. Наступної ночі, о 4 ранку відбувся дуже потужний вибух, почали дзвенить вікна і труситися підлога. Тиждень просиділи в підвалі.
Як виявилося, приліт був в 500м від нашого дому.
Вирішили виїжджати 6 березня. Місяць ми жили в маленькому селі під мюнхеном. Тоді хотілося просто спокою. Важливі мені люди або виїхали або були на заході, тому для мене це був плюс і за них я могла не хвилюватися. Я багато плакала через те, що не розуміла, коли вже все буде добре. Я схуднула на 4кг від стресу і мріяла тільки про безпеку.
Зараз я живу в Австрії. Тут в мене ж велика компанія з друзів. Вчуся онлайн в українськиій школі. Я знову радію життю.
За останній рік я зрозуміла, що саме ця ситуація ділиться тільки на чорне і біле, а також, що немає країни, в якій мені було б так добре як в Україні.
Дар’я Панайотова, 16
До 24го я жила в Одесі і насолоджувалась підлітковим життям. Ми з друзями гуляли кожен день, ходили в школу, також я волонтерила, коли був час. Я вірила в те, що розпочнеться наступ, тому дуже хвилювалась за своїх близьких та себе.
О 5 ранку я почула перші “звуки” війни.
Ми були шоковані, але стійкі. Через пару днів батьки відвезли мене в Молдову, де я жила в хост-сім’ї. Це мій перший такий досвід, тому іноді було дуже складно. Крім того, я хвилювалась за рідних, мені було дуде страшно, що щось може трапитися з ними. Також я боялась за свій дім, бо це місце, де я жила та зростала.
Зараз я в Польщі. Навчаюсь в 2х школах та волонтерю. Тут я пройшла стажування в Teenergizer та стала фіналісткою School of Resilience. Все це мене надихнуло на нові ідеї, проєкти та дало сил ще більше працювати не тільки задля себе, але й задля інших.
Мене цей рік навчив завжди бути стійкою, не падати у відчай та вміти рухатись далі. Як для підлітка, це був челендж, який треба було вирішити та з ним і подорослішати.
Софія Лемець, 14
До початку вторгнення я жила в Києві. Взимку моє життя почало налагоджуватися: я ходила на улюблені гуртки, знайшла друзів, займалася тим, що люблю. 16 лютого я казала, що не вірю в наступ, а коли проводилися навчальні тривоги, думала, що це для перестраховки. За день до вторгнення я хворіла, і подруга пообіцяла вранці прийти провідати мене, тож я чекала ранку…
Я прокинулася вночі від розмови мами з сестрою по телефону. Сестра плакала і казала, що чула вибухи поряд та їй страшно. Всі прокинулися і включили новини, чекаючи на офіційну інформацію. З’явилися новини про початок повномасштабної війни. Я почала писати усім знайомим – хтось виїжджав, хтось ховався в укриттях. Того ж вечора я поїхала у село до батька. Мені не було страшно за своє життя, і я була доволі спокійною, коли все почалося, але я боялась, що щось трапиться з моїми близькими.
Моє життя, як і усіх інших українців, було зруйноване в мить, вранці 24 лютого.
У березні виїхала з мамою та сіблінгами в Нідерланди, де перебуваю досі. Перші кілька місяців у іншій країні я не виходила з дому, і майже нічого не могла робити. Дуже хотіла додому, але знала, що найближчим часом не повернуся. Я пішла у місцеву школу, вчити мову, познайомилася багато з ким, закохалася.
Я зрозуміла, що потрібно жити моментом, ніколи не втрачати надію і знаходити хоч щось хороше у найгіршому.
Поліна Редько, 15
До початку повномасштабної війни ми з родиною мешкали у Києві, я навчалась у старшій школі і багато часу приділяла музиці і волонтерству, гуляла з друзями і любила відвідувати різні київські кав’ярні і галереї у центрі. Зараз це життя здається чимось з іншої реальності, але на той момент не сильно вірилось, що почнеться війна такого масштабу.
День 24 лютого був надзвичайно довгим. Пам’ятаю, було не дуже зрозуміло, чого чекати і які рішення приймати правильно. Я рада, що нам вдалося об’єднатись з друзями родини на початку. Перший час ми жили разом, багато часу проводили у бомбосховищах, проте ночували вдома в коридорі. У нас з друзями тоді був ще окремий чат, де ми раз на кілька годин писали, чи всі ми в нормі, намагалась підтримувати контакт з близькими людьми. Думаю, мені допомагали невеликі традиції як ігри в “Манчкін” кожного вечора з родиною, щоб відволіктися, гра на гітарі. Згодом виїхали з родиною до Ужгорода, адже на заході було безпечніше і для мене було важливо продовжувати навчання і волонтерити по можливості.
Не можу сказати, що було дуже страшно за життя. Більше думала про те, що до війни зробила багато помилок і хотіла б все змінити. У перші дні війни дала одній з найближчих людей обіцянку жити наповну, шкода, що для того, щоб мені вдалося нарешті це бажання здійснити, довелось отримати досвід з війною.
Через 3 місяці після 24 лютого я дізналась, що стала фіналісткою FLEX, де проходила відбір минулого року і зараз я живу в Сполучених Штатах по року за обміном, здійснивши свою мрію. Мені здається, моя місії зараз – якомога більше поширювати інформацію про Україну закордоном і руйнувати стереотипи про неї серед іноземців. Також я провдовжую свою діяльність активістки Teenergizer і намагаюсь проводити тренінги попри різні часові пояси, щоб допомагати людям.
За отанній рік я значно покращила стосунки з родиною. Мені здається, коли розумієш, що все не вічне, починається переоцінка цінностей і своїх можливостей, розуміння того, що ти можеш зробити і що маєш зробити як Людина.
Женя Лисенко, 18
Насправді життя до війни було чудовим. От справді чудовим. Мої стосунки складалися найкращим чином, я багато працювала, буда у гарній формі, баланс був. Я прагнула будувати майбутнє самостійно без допомоги батьків, і зараз коли все починаєш з нуля – це не передається словами.
Коли поповзли слухи про наступ, я продовжувала продовжувала радіти життю, аж доки не прийшлося о п’ятій ранку збирати речі, з яких мені вдалося взяти труси, шкарпетки і зошити шкільні. Я навіть щітку для волосся забула. Геть усе.
Спогади про 24 лютого занадто яскраві, особливо перші секунди пам’ятаю, коли батьки щось збирають, далеко чутно вибухи, ти не знаєш, шо відбувається, але відчуваєш, що це війна. Я ніби просочилася цим станом і наступний місяць моніторила новини кожен день. За п’ятнадцять хвилин встигли зібрати все необхідне, сіли в машину і знову почули вибух. Через 8 годин були у Чернівцях, де живуть бабуся з дідусем. Ми всі разом, 3 собаки і п’ять людей жили 3 місяці у квартирі і не знали, куди дітися. Перший раз почувши повітряну тривогу, я тремтіла так, що коліна ходили самостійно із боку в інший бік.
Нічого не змінювалося. Хтось плакав та кричав, хтось кричав на тебе, але це мене не лякало, це не викликало жодних емоцій. Тільки сум. Я прагнула поїхати додому. Я хотіла приватності і банального життя. Щастя. Гарно пам’ятаю, як у перші ж дні не виникло думок, про те що ми програємо. Не буде і не може такого статися. Не з нами. Досі миритися з тим, що якісь сволоти ходять гнилими ногами по нашій родючій землі не хочеться.
Зараз переїхала до Англії. Маю закінчувати 11 клас в Україні, тому паралельно працюю як над англійськими завданнями так і над українськими. Складно дуже. Найскладніший період у моєму житті.
Цей рік навичв мене тому, що є світло, навіть коли вдома його можуть вимкнути. Світло всередині. Іноді слабке, а іноді полум’я. Зараз я слабке світло, бо по мені протопталися. Скоро розростеться полум’я, але для цього потрібен час.
Юганова Марія, 17
Я жила у Києві і до війни, і після, нікуди не їхала. Я знала про наступ, відчувала що буде щось масштабне, але до останнього відмовлялася в це вірити, мені снилися сни, де було багато смертей, я ворожила на Таро, щодо цього і все мені показувало, що, на жаль, це станеться, але не так як планував путлер.
У ніч на 24 лютого я не спала до третьої ранку. Мені чомусь було особливо моторошно. Я прокинулась через 2,5 години і думала, що хтось пускає фейерверки. О 7-мій ранку я прокидаюся від дзвінка подруги, яка каже мені збирати речі і швидко їхати з міста будь-якими способами. Я хотіла цього більше ніж 4 місяці, але батьки заборонили мені робити будь-які спроби поїхати. Перший місяць я сиділа вдома і боялася виходити із кімнати, декілька разів ночувала у туалеті. Майже усі мої друзі поїхали за кордон, і я залишилася одна. В той момент я думала що скоро помру.
Я хотіла піти на фронт, але розуміла, що це неможливо через неповноліття. Я була готова віддати своє життя заради миру. Я відчувала розриваючий гнів.
Мені боляче, але я продовжую жити і цінувати своє життя, як ніколи раніше.
