Владислав Чечур — військовий, ветеран і бронзовий призер чемпіонату світу Spartan Trifecta World Championship у категорії Para Race. Він поділився своєю історією та думками про поранення, ампутацію, відновлення, підтримку близьких і ставлення до життя зараз.
Якою була перша думка після поранення?
Перша думка після поранення була: «Що, це все? Ось так все і закінчилось?». Що більше не буде змоги допомагати своїй державі та своїм побратимам.
Чи можеш описати запах або звук, який для тебе означає «війна»?
Запах пороху або вибухи особливо нагадують війну. Це коли сидиш в укритті, а над тобою збивають «шахеди» і ракети. Ось це саме той шматочок адреналіну, який нагадує про війну.
Чи були моменти, коли ти відчував злість на себе або на світ через втрату?
Так, я відчував злість через те, що я не зможу бути більше корисним у цій війні. Але поки лежав у госпіталі, то часто залишався сам на сам зі своїми думками і зрозумів, що можна допомагати не тільки своєю присутністю на полі бою, а й допомагати матеріально — відкривати та закривати збори.
Що відчуваєш, коли чуєш вибухи зараз?
Відчуваю, що отримую дозу адреналіну. Не таку, звичайно, як безпосередньо там, але все-таки якусь дозу отримую.
Чи є хтось, хто морально підтримував? Наскільки важливою була ця підтримка?
Підтримувала мене моя дівчина. Ми з нею були і до поранення, і зараз, після поранення. Перші слова, які я почув від неї після поранення: «Мені байдуже на руку, я буду з тобою». І, звичайно, родина також підтримувала.
Чи є щось, що ти тепер можеш робити краще, ніж до війни, попри травму?
Можу робити майже те саме, що і до поранення, завдяки моїм реабілітологам. Вони навчили мене багатьох лайфхаків, які реально стали мені в нагоді. Єдине, що не можу — підтягуватися на перекладині. Але все попереду, і я сподіваюсь, що зможу це зробити.
Чи відчував ти жалість до себе від інших людей? Як до цього ставишся?
Жалість була перші 5–7 днів, поки я собі не сказав: «Ну чого ти розклеївся? Не все так погано, як могло бути». Жалість почалась вдома, коли я приїхав, і всі почали мене жаліти і в чомусь допомагати. По типу: «Давай я допоможу тобі одягнутись, зав’язати шнурки на кросівках» і все в тому плані. Але я відповів: «Залишіть мене і не чіпайте. Я хочу і можу зробити все сам». Вся проблема в тому, що чим більше тебе жаліють, тим менше хочеться вчитись і випробовувати себе. Кожен день я приходив у протезний центр — і це був для мене дуже важливий досвід, але насамперед це був виклик самому собі.
Чи є мрія, яка з’явилася після війни?
Мрія, звичайно, була і до поранення. Я займався легкою атлетикою, і мріяв виступати у складі збірної України та представляти нашу країну на світовому рівні. Але почалась війна, і потрібно було захищати свою країну. Проте мрія все-таки здійснилася: я став бронзовим призером чемпіонату світу в Греції з бігу з перешкодами на трьох дистанціях. І далі — тільки більше нових викликів та перемог.
Яка дрібниця зараз приносить найбільше радості?
Будь-яка дрібниця приносить радість. Для мене немає різниці, чи я виграв забіг, чи програв, чи стою на першому місці, чи на другому або третьому. Радість у тому, що коли ти виходиш на п’єдестал, на тебе дивляться люди, твої рідні — і в цей момент тебе переповнюють емоції до того стану, що хочеться плакати від щастя.
Чи можеш сказати, що зрозумів щось про життя, чого раніше не бачив?
Зрозумів те, що не потрібно дуже довго чекати й виношувати якусь думку або план. Потрібно діяти зараз, уже і негайно. Ти захотів поїхати відпочити — не вагайся. Живи для себе та своїх коханих людей. Роби нову історію, вижимай всі соки з цього життя, які тільки можна. Є дуже гарний вислів: «Мандруй. Стріляй. Кохай».
