Це історії молодих людей з Алмати, які є частиною Teenergizer. Вони відкрито діляться своїм досвідом — від перших запитань і страхів до прийняття, руйнування міфів, пошуку підтримки та активізму.
Історія Єлизавети Анфілоф’євої (19 років, Алмати)
Як я дізналася про свій статус
У мене ВІЛ передався від мами ще в перші роки мого життя. Я дізналася про свій статус від лікарки у ВІЛ-центрі — мама приховувала діагноз і нічого не розповідала. До 12–14 років я не розуміла, чому я п’ю таблетки, а мої сестра й подруги — ні.
Перші емоції та нерозуміння
Я не знала, що це таке, тому була трохи в ступорі. У школі нам казали, що ВІЛ смертельний і з ним довго не живуть. Сказати, що мені було страшно, не можу — у мене був процес усвідомлення і прийняття. Але боляче було від того, що мама приховувала це до останнього. Я навіть не знала, навіщо приймаю таблетки.
Ставлення до статусу сьогодні
Зараз ловлю себе на думці, що живу з одним із найважчих для лікування вірусів на Землі. У важкі моменти це пригнічує. Також важко від того, що я прив’язана до таблеток, і часом це сильно тисне.
Що я знала про ВІЛ до цього
Нічого. Я не знала ні розшифровки абревіатури, ні те, що такий вірус взагалі існує. У школі я не розуміла, про що йдеться.
Кому я розповіла і як реагували
Спочатку, звісно, дізналися всі рідні. А коли я подорослішала й зрозуміла свій статус, почала розповідати подругам — для мене важливо, щоб близькі знали. Подруги реагують спокійно, бо вони знають, що це за вірус, і не бояться. Із усього мого оточення я не розповідала лише колегам — довіри до них немає.
Як змінилися стосунки
Стосунки не змінилися. Навпаки, я перестала боятися робити іронічні жарти чи ділитися фактами з життя, пов’язаними зі статусом. Тож це скоріше навіть підвищило рівень довіри.
Про підтримку
Не можу сказати, що була якась підтримка. Мама лише переживала через те, що я дізналася, але мене дратував сам факт, що від мене приховували настільки важливу інформацію. Я просто пережила це сама.
Стигма й образи
Менi було неприємно чути слова на кшталт “спідозна”, але я ніколи не дозволяла так себе називати чи жартувати на мою адресу. Мені пощастило з розуміючим оточенням — максимум подібний бред я чула тільки в інтернеті.
Міфи, в які я вірила
Класичні: “на СНІД хворіють тільки повії, наркомани й геї”, а ще те, що з ВІЛ живуть не більше 10 років.
Як я прийшла в Teenergizer
Я дізналася про Teenergizer у центрі — мене запросила туди моя педіатриня, і я вирішила спробувати. Така можливість не щоденна — відкрито говорити про свій статус з тими, хто має подібний досвід.
У Teenergizer я по можливості відвідую заходи, бо просто дуже приємно усвідомлювати, що таке місце існує. І інколи дуже хочеться говорити про такі речі відкрито.
Історія Гриші (17 років, Алмати)
Як я дізнався про свій статус
Мені розповіли батьки у 6 років. Точної реакції я не пам’ятаю — я був маленький. Але коли мені було приблизно 10, я почав розуміти, що це таке. Було відчуття, що я якийсь “не такий”, самооцінка сильно впала. Боявся, що зі мною ніхто не захоче дружити.
Де я отримав підтримку
Мені допоміг Тінер. Коли я вперше туди прийшов, мені все пояснили.
Про прийняття статусу
Коли я почув спеціалістів і познайомився з людьми, які такі ж, як і я, то прийняти свій статус стало легко.
Що я знав про ВІЛ до цього
Переважно всяку нісенітницю — наприклад, що ВІЛ дуже небезпечний, передається повітрям й інше.
Реакція друзів
ВІЛ у мене від народження. Батьки знали про статус із самого мого народження. Якщо говорити про друзів, то перший досвід був жахливий: я розповів одному, а дізнався весь двір, і майже ніхто зі мною не спілкувався, окрім двох хлопців, з якими я дружу й досі.
Як це змінило стосунки
Я почав уважніше обирати людей, яким можу довірити таку інформацію. А так, глобально, майже нічого не змінилося. Ті, хто відвернувся, — з ними я просто припинив спілкування.
Міфи, в які я вірив
Що ВІЛ передається через комах, тварин тощо.
Мій шлях у Teenergizer
Познайомився через маму — вона привела мене туди. І з того часу я там, стараюся бути активним. У Тінері я вже дуже давно. Вперше був там у 8 років, а активно долучився десь у 10–11. Зараз мені 17, скоро буде 18. Із активізму можу виділити проведення тренінгів у школах і коледжах Алмати, а також участь у таборі в ролі співтренера.
