Чи часто люди виходять за межі своєї зони комфорту? Не надто, втрачаючи при цьому неймовірну кількість досвіду та вражень. «ТвояКраїна» — проект, створений, щоб змінити це.
— Ідея 25 регіонів до 25 років прийшла пізніше, ми вже півроку займались цим проектом. Основний ініціатор Євген Демченко, колишній голова молодіжної організації ФРІ. Він у грудні місяці запропонував приєднатися мені і ще кільком людям. У мене також була ідея створювати якісь можливості, щоб люди подорожували. Бо я можу подорожувати, але не всі такі, як я, що можуть взяти і поїхати в інше місто просто так. Їм потрібна якась причина. І ми хотіли створити цю причину, можливість. І так вийшло, що ми створили такий формат візитів, коли місцеві запрошують людей з інших міст. Так з’явилася «Твоя країна». Є загальні рекомендації по програмі, приблизно на 3-4 дні. Туди входить знайомство з владою, з активістами, з культурною сферою міста, економічною, зустріч з якоюсь відомою людиною, подорож за місто кудись. Але це носить рекомендаційний характер, не обов’язковий. У нас є шаблон, і місцеві організатори самі відповідають за створення схеми. Вони вирішують, яку програму будуть створювати, беруть цей шаблон, чи ні. З іншого боку, коли люди анкету заповнюють, вони пишуть, що хочуть побачити у цьому місті. Не знаю, яким способом, я жодного разу анкету не заповнював. Напевно, гуглять, що у місті є цікавого, і пишуть у рекомендації. Зараз ми на всеукраїнському рівні організовуємо команду. Ну, ми себе вважаємо унікальними. Бо це не типу каучсерфинг, бо там надається тільки поселення, не типу ERASMUS, бо він надає гроші, грант.
— У нас були деякі активісти, які хотіли робити «Твою країну» на міжнародний рівень, бо справді ніхто не бачив подібного проекту, але поки що це тільки ідея. Ми готові до кооперації з громадськими організаціями, ініціативами, до нас доєднуються, ми доєднуємомся.
На жаль, подорожувати наодинці та залишатися у незнайомих людей усе ще може бути небезпечно. Проте організатори проекту не бачать у цьому проблеми.
— Один з принципів «Твоєї країни» — довіра. Немає ніяких правил, щоб заповнювали якісь анкети, давали копії паспортів. Ми говоримо про те, що хочемо розвивати у суспільстві довіру. Ми з Женею спокійно приймаємо вдома людей, якщо потрібно. У нас був один інцидент, коли організатори у Чернігові говорили, що вони готові робити візит, але всі учасники, які приїдуть, мають надати нам копії паспортів, якраз, щоб ця безпека була. Ми відмовились. Тобто ми розраховуємо на людське слово, на довіру. Якщо ви турбуєтесь про безпеку, зателефонуйте і поговоріть з людиною, щоб її відчути. Але ніяких довідок, документів ми не беремо. І жодних інцидентів не було.
Іноді життя розвивається зовсім не так, як планувалося спочатку. Василь також ще кілька років тому бачив своє майбутнє зовсім інакшим.
— Я сам учився на комп’ютерній інженерії до того моменту, коли я пройшов конкурс на проектного менеджера. Я вже серйозно задумувався над тим, щоб піти у програмування. Виходило непогано, але мені цікавіше було працювати з людьми, творити щось такого плану. У IT також можна творити можливості для людей, але так ти бачиш лише свій текст, а так — людей, їхні емоції.
Часом не відразу можна помітити помилки, а коли бачиш їх — уже пізно. І так хочеться повернути час назад.
— У мене такого немає, я нічого б не міняв. Через те, що після кожного візиту, чи у моєму місті, чи на всеукраїнському рівні, я роблю аналіз, що було добре, що було недобре. Тобто якби я щось змінив, у мене не було б того досвіду, який є зараз. Тому я б нічого не змінював, якби вертався. Продовжував би робити так, як зараз роблю. Пройшов якийсь захід, пройшов якийсь етап у житті — ти просто робиш аналіз.
Кожна подорож — це нова історія, не схожа на попередню та наступну. Як серед такого різноманіття можна виокремити лише одну?
— Я у рамках проекту не подорожував, а з моїх поїздок… Важко сказати, яка запам’яталася найбільше, тому що у кожній поїздці я знаходжу щось своє. Коли ти з іншою людиною, ти інакше на неї дивишся. Коли подорожуєш сам, по-іншому дивишся на звичні речі. Це прикольно так помічати. Поїздка… Складне питання. Просто стільки всього відбувається, що все так не згадаєш. Відразу перші поїздки згадалися, коли я поїхав на змагання у Донецьк, і для мене це було вау. Багатоповерхівки! Київ! Коли ти у Києві заходиш у метро, я ще дотепер пам’ятаю, як боявся тих ескалаторів, не було ясно, як до них там заходити, перші рази було страшно. А коли ти потім до Києва приїжджаєш через півроку, рік, дванадцять днів організовуємо проект — спокійно вже усюди ходиш. Це також був для мене переломним момент, коли ти велике місто сприймаєш, як своє. А зараз мені частіше подобається їздити в маленькі міста. Чортківськ, Тростянець, Кременчук. Я люблю, коли водойми є. Де водойми є — мені місто прекрасне.
—Я більше з тих людей, які люблять спокій, але у мене немає такого, що я маю бути сам, або маю бути з кимось. Є, з ким подорожувати — я подорожую з кимось, але ця людина має бути мені близькою. І небагато, я не люблю компанії більше п’яти чоловік. Коли більше ніж п’ять чоловік і ти подорожуєш, це виходить не дуже гарно. У мене виходить по-різному. Останнім часом з кимось подорожую, буває, сам.
Подорожі, нові міста, досвід, знайомства — це неймовірно. Проте іноді доводиться платити за це спілкуванням з найближчими.
— Це поступово виходило. Спочатку я подорожував раз у півроку, у рік. Потім три місяці, два місяці. Це я так батьків готував Зараз мама говорить, звичайно, що сумує. Але не треба триматися батьків. Їх треба берегти, любити, але не треба триматись свого дому. Я чув прекрасно фразу, що батьки намагаються по максимуму дати дітям, але коли вони купують тобі квартиру, будинок, вони фактично тебе до цього місця прив’язують. А я якось не хочу бути до одного місця прив’язаним. Принаймні до тридцяти років спокійно відкриваю для себе світ, а вже потім можна думати про те, щоб десь осідати.
Часом такий швидкий темп життя, постійна зміна обставин можуть стомлювати. Навіть Василя не оминув цей стан.
— По-різному буває. Минулого літа у мене постійно були подорожі, табори, де було сто людей і я їм щось проводив, віддавав енергію. І у кінці літа я був такий виснажений, що буквально від вересня місяця мало не до червня просто від людей відсторонювався. Подорожував, але відчував якесь перенасичення віддачі енергії. Я просто не захоплююсь місцями, а насолоджуюся ними, знаєш. Бо коли ти подорожуєш і у тебе емоційний стан не такий, що ваааау, я просто насолоджуюся тим, що прекрасне.
—Я з тих мандрівників, які не подорожують просто так, аби подорожувати. Зазвичай мої подорожі пов’язані з якоюсь громадською діяльністю. Зараз, коли я відвідав уже усі області, у мене двояке відчуття. Мені цікаво відвідувати маленькі міста, вивчати. У мене була ціль відвідати десять таких міст за цей рік. І з другого боку, я у цьому році був у Німеччині, Молдові і буду у Литві, Вільнюсі, знову у Німеччині буду, може до Грузії ще поїду. Якщо ти відкритий до світу, то створюються можливості. А, я ж забув, я по Європі їду стопом у серпні! Тобто можливості створюються, у мене подорожі не самоціль, у мене ціль відкривати щось нове у собі, у світі, знайомитися з новими людьми, знаходити якийсь дзен.
У якийсь момент, досягнувши певного етапу у своїй роботі, отримавши певний досвід, приходить час поділитися ним з іншими. Тому Василь почав проводити тренінги з неформальної освіти.
— Я довго не проводив. Працював в одній організації, другій, і всі люди, з якими ми займалися громадською діяльністю, уже щось проводили, а я не відчував бажання. Почав буквально два роки тому, коли набрався досвіду. Я не люблю вчити людей, просто коли ти ділився інформацією з людьми, ти сам знаходиш якийсь інший сенс, щось нове. У моєму розумінні я просто ділюсь своїми знаннями, досвідом з іншими людьми. Їм це цікаво, є попит. Минулого року до шести таборів їздив, цього року трохи зупинився, відпочити треба. Якщо я провожу те, про що я знаю, у що я вірю, то не складно. Був момент якогось сумніву, коли мене попросили провести публічні виступи. Чисто випадково, бо десь почули, що Василь уміє робити, але просто Василь не той. І я ну окей, проведу. І тоді цей момент був мені некомфортний. Я не люблю публічні виступи, але я перефронтував це на як просто спілкуватися з людьми, це мені більш зручно. І було нормально. А так я комфортно почуваю себе на людях, якщо я знаю, про що говорю. Я можу навіть не готуватися до виступів. Тобто моя підготовка — це за ніч до виступу скласти собі план, про що хотів би поговорити.
Якщо ділитися з кимось своїми ідеями, безумовно, можна отримати свіжий погляд на речі, неупереджену думку та корисні коментарі. Проте з ким варто говорити, а з ким — ні?
— У моєму розумінні, треба ділитися з тими, з ким вам комфортно. Бо буває, що і близькі можуть тобі різко щось відповісти. Коли ти якоюсь ідеєю гориш, а близькі типу та, я тебе знаю, ти мій кореш, це поганий проект. І ти його так сприймаєш, що уже все, не треба нічого робити. Але ж близькі теж можуть помилятися. А коли тобі інша якась людина скаже, що це погано, ти можеш сприйняти чи не сприйняти. Я коли починав громадською діяльністю займатися, для мене було «моя ідея — це моя!».
— Якщо ідея реалізована, то ти досягнув першої мети, щоб змінити якось середовище. Навіть якщо про бізнес-ідеї, у моєму розумінні ти можеш їх обговорювати з кимось, для того, щоб подивитися на неї з різних боків. Зі всіма треба говорити, і з ближніми, і з чужими людьми. Але пам’ятати, що це просто їхня думка. Її треба фільтрувати, переосмислювати і робити висновки зі всього у житті.
Час не повернути, тому важливо розуміти, чого ти хочеш зараз, і які можливості у тебе є. На думку Василя, зараз із цим ще простіше.
— Мені подобається, насправді, як у мене життя розвивається. Швидше почав би бути активним. Почав я десь у дев’ятнадцять, напевне. У 16-15 у мене була школа, я трошки бігав — і все. Я старався після школи по максимуму повертатися додому, може, у футбол якийсь біля дому побігати — і все. Треба відкривати для себе світ змалку. Я так радію, що є соціальні мережі, і діти вже у 13-14 років можуть бачити різні проекти, є можливості поїхати в інші міста. Раніше треба починати відкривати для себе світ.
— Я думаю, не варто дітей заохочувати, їм просто треба створювати можливості. І все, хай самі обирають, що їм варто робити. Коли я розповідаю про «Твою країну» я не кажу, що усі мають подорожувати і так далі. Я створюю можливості, пропоную — і за ними вихід. Для мене корисно подорожувати по країні відкривати для себе щось. Для когось, можливо, ні. У мене є знайомі, які не подорожують, і їм нормально. Багато класних проектів замикаються в собі. Якщо говорити про «Твою країну», ми по-максимуму намагаємося знайти нові шляхи, нові канали, щоб якомога більше людей дізналось. Не для того, щоб вони до нас приєднались, а просто дізнались про таку ідею. Коли люди знають, вони мають вибір. Коли не знають — у них вибору немає. Ми хочемо створювати для людей вибір.
Система формальної освіти — одна з найсерйозніших проблем в Українському суспільстві.
— Це комплексна проблема, напевне. Як і взагалі в Україні, люди, які займаються цим, або не вірять, або не віддаються цьому. Так сталось, що викладачі, учителі — це люди, які отримують дуже маленьку зарплату. Вони не думають, як зробити навчання максимально ефективним, цікавим, а про те, як їм сім’ю прогодувати. Тому проблема в усій українській економіці. Треба створювати для людей нормальні умови. У неформальній освіті за рахунок грантів люди зараз трохи вищі зарплати отримують. Тому вони можуть віддаватися цьому, робити з душею і повністю. До того ж, у неформальній освіті це у більшості проекти, а проект може тривати місяць, може тривати рік, може тривати два роки. Формальна освіта постійна. Тобто людям, які цим займаються, спочатку треба вчитися п’ять років, щоб стати викладачем, а потім працювати. Тобто це постійно, це все твоє життя. І важко постійно підтримувати цю ідею, натхнення. У неформальній освіті простіше: я займаюсь два роки одним проектом, два роки другим, і зміна якась відбувається, я знаходжу інше натхнення.
«Спочатку закінчи університет — а потім займайся, чим захочеш». Знайомо? Що робити, якщо вибір стоїть між інтересами рідних та своїми?
— Я узагалі проти підлаштування. Займатися тим, чим хочеш. У мене мама не знала, до якого університету я вступив. Я доволі такий самостійний хлопчик. Мама, можливо, не до кінця розуміє зараз, чим я займаюсь. Але вона вірить просто у мене. Я вдячний їй за те, що вона просто дає мені простір для вибору. Тому майте простір для свого вибору, власної думки. Не підлаштовуйтесь ні під кого. Самостійність проявляється у тому випадку, коли людина бере відповідальність за своє життя. Я готовий робити якісь речі — я готовий нести за них відповідальність. Бо багато буває, що ти робиш якісь речі, а потім «нє-нє, то не я». Тобто ти вже говориш, що то мама вирішила, то ще щось, в університет я пішов — мені мама сказала. Усе, батьки винні у тому, що у мене погана освіта, а роботи нема, бо університет був поганий — знову якийсь цикл. Тобто хтось винний у тому, що у тебе чогось нема. Я в університеті насолоджувався процесом. Можливо, рідко на пари ходив, але брав від цього те, що мені треба було. Самостійність — це коли ти відповідаєш за свої дії. І робиш вибір. Щось я говорю тільки про те, що мені подобається. Напевне, по життю такий (сміється).
Студентське життя не може бути не насиченим, проте якщо у когось це так через навчання або вечірки, у Василя ситуація зовсім інакша.
— Найбільша подія тих років для мене, не пов’язані з студентством, а пов’язана з AIESEC, це коли у мене був перший проект в AIESEC по навчанню молоді, по проектному менеджменту. У AIESEC така система, що у твоєму проекті мають бути люди з-за кордону, у мене було два іноземці, і один з них жив у мене вдома. І це найяскравіша подія, бо завдяки йому я ще й англійську підтягнув. Він з Греції, я якраз буду їхати стопом до нього. І я тоді подивився на світ іншими очима. Перед тим також у мене іноземці по тижню жили, але з ним коли ти постійно, навіть намагаєшся вже про якісь вищі матерії англійською говорити, з людиною з іншого середовища, тоді це було прикольно. Класний момент був, коли я його взяв до своєї зведеної сестри на весілля. Це було у глибинці Тернопільської області у селі, в якомусь барі. Я там себе відчував якимось перекладачем, бо сто людей, і всі з ним хотіли поговорити, а ніхто англійської не знає, то я перекладав, дотепер цю емоцію пам’ятаю. А момент, коли ми верталися з того села, це було у лютому місяці, мінус тридцять, ми в автобусі, який не обігрівається, він так тоді замерз! Ми потім його горілкою відтирали. Він дотепер мені згадує, що у Греції плюс один-два і всі ходять змерзлі, чи мінус два, а він каже, що в Україні пережив мінус тридцять, і тепер уже не страшно.
Звичайно, натомість він також отримував досвід. Часом дивують речі, які, насправді, мають бути природніми.
— Наприклад, у Берліні люди працюють не для того, щоб наробитися, а щоб зробити якусь роботу. Змінює парадигму мислення. Ти не маєш працювати увесь день, ти можеш за дві години зробити те, на що зазвичай піде вісім, і використовувати цей час, як хочеш.
— Спочатку приїхав — якийсь шум у цьому Берліні, незрозуміло, що, куди. А потім коли ти просто пішки пройдешся по місту, скверики, парки, будинки — ти можеш відпочити, побути наодинці у величезному мільйонному місті
— При тому, що люди навколо тебе ходять, але ти відчуваєш, що можеш бути собою і одночасно бути з іншими поряд. Для мене це були найкращі відчуття у Берліні.
Наостанок Василь радить підліткам не втрачати час.
