Teenergizer зустрівся із соціологинею Тамарою Марценюк, аби поговорити про становище жінки в Україні, правозахисні рухи та нову книгу дослідниці “Чому не варто боятися фемінізму”. Тамара досліджує гендер та викладає у Києво-Могилянській академії, є авторкою робіт “Гендер для всіх. Виклик стериотипам” та “По світу по освіту”.
У минулому році ви видали «Гендер для всіх. Виклик стериотипам». Цільовою аудиторією книги стали і ті, хто вперше зустрічається з питанням гендеру, і ті, хто достатньо обізнаний. Чи є «Чому не варто боятися фемінізму» також «для всіх»?
Найбільш публічний прояв популяризації гендерної тематики розпочався на освітній платформі «Прометеус» у вигляді курсу «Чоловіки і жінки. Гендер для всіх» у 2015 році. Цей курс став одним із найпопулярніших із серії громадської освіти – зазвичай онлайн-курси мають 7-10% відсотків сертифікації, цей же має 14%. Я вирішила оформити матеріали, що розробила для курсу, у вигляді книги, яку назвала «Гендер для всіх». «Для всіх» означає спрямування на різноманітну цільову аудиторію. «Чому не варто боятися фемінізму» також має за мету зацікавити і тих, хто тільки знайомиться із тематикою, і тих, хто вже досить непогано розбирається в ній, але бажає прояснити для себе деякі моменти. Книга є науково-популярною, оскільки у ній я вживаю наукову термінологію, дати, статистику, наводжу приклади кейсів. Наразі працюю над книгою, що завершує трилогію, – «Маскулінність і чоловічі студії».
Цільова аудиторія всіх трьох книг – люди, яких цікавить критичне знання – починаючи від учнів середніх і старших класів, університетського середовища і закінчуючи педагогами, аналітиками, експертами громадянського суспільства, активістами, журналістами, політичним середовищем. Тема гендерної рівності є сучасною суспільною проблематикою, і, на мій погляд, освічена людина має у ній розбиратися, хоча це і є досить бентежним знанням.
З якою метою ви писали «Чому не варто боятися фемінізму»?
Для більшості людей фемінізм уявляється чимсь радикальним і неактуальним – вони радше говорять про гендерну рівність, не пригадуючи сам феміністичний рух. Жіночі права, що їх здобув цей рух протягом останнього століття, вже сприймаються як даність. Хоч я й не історикиня, у книзі я подаю хронологію, класифікацію фемінізму, різні підходи до питань, які розглядає фемінізм.
“У книзі я показую, що боротьба за базові права жінок – право вести машину, право на спадок, право займатися визначеними професіями – була досить довга, і за неї ми маємо завдячувати саме феміністичному рухові.”
«Чому не варто боятися фемінізму», тим не менш, не є дисертаційним дослідженням – усе в одній книзі оглянути не є можливим, хоч я і подаю безліч посилань на книги та фільми. Уже досить багато було написано про фемінізм, і ця книга – спроба узагальнити, систематизувати, привернути увагу до теми.
Ви окреслили здобутки першої і другої хвиль фемінізму. Чи охопили ви у книзі історію третьої хвилі?
Так, є розділи, що стосуються постструктуралістьського фемінізму, також окремі питання сексуальності, тілесності ,транс- і квір-фемінізму. Крім того, я не цураюсь таких питань, як фемінізм і націоналізм, фемінізм і релігія.
Ви вчилися та жили у Західній Європі та США. Які із законодавчих тактик і соціальних програм, що впроваджуються у західних країнах, можуть реалізуватися в Україні, а які не проживуться через різні історико-світоглядні контексти?
США, куди я їздила вивчати чоловічий профеміністичний рух, мають великий досвід у протидії гендерному насильству. На мою думку, нам також було б дуже доречно залучати чоловіків до боротьби з насильством. У нас є подібні організації, хоча вони малочисельні й малопомітні – наприклад, організація «Чоловіки проти насильства» у Вінниці, деякі корекційні програми для кривдників. Такий тип комунікації можна назвати «рівний-рівному»: чоловіки працюють з іншими чоловіками щодо того, що вони не мають ґвалтувати жінок. Ця логіка протистоїть іншому підходові – запобігати насильству, закликаючи жінок навчатися самообороні, наприклад. Як на мене, більш доречним було б вчити чоловіків не ґвалтувати.
Нещодавно пройшла низка подій, присвячена шведській моделі регулювання проституції. У скандинавських країнах проституція сприймається не як професія, не як вибір жінки, а як гендерно обумовлене насильство – відповідно, споживачі і поширювачі послуг караються, жінка же сприймається радше як постраждала. Наразі в Україні є деякі ініціативи серед феміністичних кіл, що привертають увагу до цієї тематики. Існує організація секс-працівниць, яка виступає за декриміналізацію проституції. Ось тут вже постає питання, наскільки така шведська модель регулювання прижилася б у нас. Проблема може виникнути через інше сприйняття фемінності, жіночої сексуальності – у нас фемінність є достатньо сексуалізованою, жінки сприймають зовнішність як свій єдиний ресурс, і справи не поліпшуються – останнім часом «джентльмен-клубів», оголошень про набір танцівниць тільки більшає.
“Шведська модель не сприймає жінок як таких, що можуть продавати своє тіло. Наразі в Україні шведську модель було б складніше реалізувати через інший світоглядний контекст, у якому жіноче тіло сприймається як ресурс і товар як чоловіками, так і самими жінками.”
Я є прихильницею жіночих квот. Шостого вересня під Верховною Радою проходила акція щодо введення 50-відсоткової квоти для жінок у політиці. Різні країни по-різному ставляються до такої практики. Скандинавська модель – добровільні партійні квоти – спрямована на те, аби жінки прийшли в політику на більш статусні позиції. Часто трапляються випадки, коли жінки, маючи рівний досвід із чоловіками, не можуть посісти «прохідні» позиції партійного списку через певні бар’єри, створені самими партіями. У нас такі квоти часто не спрацьовують. Партіям бракує політичної культури, у межах якої вони б їх прийняли.
“Україні необхідно переймати деякі західні стратегії, критично їх осмисливши. Особливу увагу варто звертати на ті стратегії, що не потребують значних економічних зусиль – радше активістських.”
Організації на кшталт «Чоловіки проти насильства» не потребують значних економічних зусиль. Законодавство, що сприяло б утворенню 
таких організацій, вже є – необхідна воля самих чоловіків об’єднуватися у них, проводити освітні програми. А для регуляції секс-роботи необхідна законодавча база, яку досить тяжко впроваджувати. Тому наразі більш результативним є приділяти увагу активістській діяльності.
Як ви ставитеся до активістів, що стають в опозицію до феміністичного руху, на кшталт «Хатакону»?
Такі явища сигнифікують те, що фемінізм і гендерна політика стали більш видимими та визнаними у суспільстві. Реакція завжди вказує на певні результати. У демократичному суспільстві така протидія є цілком природною. У США, наприклад, точаться нескінченні війни між представниками pro-life і pro-choice, які я також висвітлюю у книзі.
Як на мене, проблема реакціонерських груп у тому, що вони не завжди розбираються у темі. Те ж саме поняття «гендерна ідеологія», що
часто засуджується противниками фемінізму, ніде не фігурує у гендерній теорії взагалі. Така конструкція базується на моральних паніках через незнання проблематики.
“Не знаючи історії фемінізму люди радикалізують деякі випадки, витягуючи їх із контексту. Яскравий приклад – образ феміністок, що спалюють ліфчики.”
Пройшло вже достатньо часу, аби можна було окинути оком і дати оцінку рухам MeToo та «Я не боюсь сказати». Як саме ці рухи вплинули на імідж фемінізму, адже вони зустріли рівноцінно багато підтрики і критики?
Я загалом оптимістка і бачу певні позитивні наслідки привернення уваги до гендерно обумовленого сексуального насилля. Анастасія Мельниченко, засновниця кампанії «Я не боюсь сказати», критикує культуру зґвалтування і звинувачення жертви (victim blaming), привертає увагу до випадків сексуального насильства з кола родичів і близьких. Існує стереотип, що насильник – це завжди маніяк «з кущів», проте статистика свідчить про те, що в чотирьох з п’яти випадків жертва знала ґвалтівника. У США навіть існує окрема кампанія привернення уваги до насильства на побаченнях і в стосунках Teen Dating Violence Awareness Month.
В Україні ми не маємо жодного судового випадку щодо сексуального домагання на робочому місці, в основному – в публічних місцях. Завдяки “Я не боюсь сказати” почали говорити про сексуальні домагання. Наприклад, в університетах – пригадаймо скандал в Києво-Могилянській академії цього літа. Раніше такі теми набагато менше обговорювались у публічному просторі, зараз же відбувається їх детабуїзація – це і є роллю «Я не боюсь сказати».
Звичайно, є контрреакція, але її варто прийняти як даність. Як я вже казала, якщо щось стає видимим, наївно думати, що відгуки будуть тільки позитивними. Частина чоловіків не визнає проблему насильства, існує супротив навіть від публічних осіб, активістів. Хоча обов’язком освітнього активізму є поширювати інформацію, спілкуватися, пояснювати, починати дискусії.
“Людям, які не належать до меншин, тяжко зрозуміти складності тих, чиї права пригнічують. З негативними реакціями треба вміти працювати.”
Що радить прочитати з гендерної тематики Тамара Марценюк
- Онлайн-ресурс «Гендер в деталях», що містить і наукові, і оглядові матеріали з тем гендерного насилля, освіти, жінок у політиці.
- Науково-популярний журнал «Я» гендерного центру «Крона».
- Ресурс ООН gender.org.ua стане в нагоді, якщо необхідно дослідити опитування та статистику, пов’язані з гендерною тематикою, знайти більш фахову літературу про законодавство та освіту. Там можна знайти і перекладену книгу Майкла Кіммела «Гендероване суспільство», у якій прослідковане віддтворення гендерних стериотипів на рівні інституцій.
- Історичні книги, видані членкинями «Української асоціації жіночої історії», зокрема Оксану Кісь – починаючи від «Жінка в українській культурі» і закінчуючи «Жінки в надзвичайній ситуації».
- «Декларація прав жінки-громадянки» Олімпії де Гуж, «На захист прав жінок» Мері Волстонкрафт, «Підкорення жінки» Джона Стюарта Мілля Класичні праці, які можуть здатися застарілими, проте в час написання вважалися радикальними і досі містять в собі актуальні теми
- «Друга стать» Сімони де Бовуар, «Міф про жіночність» Бетті Фрідан.
- «Довгий шлях до свободи» Нельсона Мандели та «Я, Малала» Малали Юсуфзай – з книг, що надихають
- У списках літератури «Чому не варто боятися фемінізму» ви зможете знайти безліч книг і посилань.
авторка: Валерія Бураджиєва
