Заціни, ми вже 12 000 консультацій провели

Як це, розповісти іншому, що в тебе ВІЛ? Інтерв’ю з ВІЛ-позитивними хлопцями

Обновлено
Стигма, неприйняття, страх – те, з чим часто стикаються люди, що живуть із ВІЛ. Багато хто вирішує не розповідати про свій статус взагалі нікому, так як суспільство досі не готове їх прийняти. Але є й ті, хто говорять про це більш відкрито.
 
Ми поговорили з трьома ВІЛ-позитивними хлопцями, які зважилися відкрити свій статус своїм знайомим, друзям або навіть усьому світу. Чи було страшно вперше розповісти іншій людині? Чи стикаються з дискримінацією?

Яна, 23 роки

У 10 років мама розповіла, що в мене ВІЛ. Для мене тоді він прирівнювався до СНІДу, і я в буквальному сенсі подумала, що помру. Було складно в такому віці зіткнутися з темою смерті. Але в той же день я дізналася про таблетках і про те, що з цим живуть. Тоді ж мама попросила нікому не розповідати про це. 

Але наступного дня я прийшла додому до своєї однокласниці й почала говорити їй про свій статус. Вона заплакала і сказала: «Ось, ти вже передала мені його».

Я говорила, що ні, але не змогла вирулити із ситуації, не змогла донести те, як він передається, і сказала, що це жарт. Вона мені не повірила й розповіла своїй мамі. Але в підсумку все було добре, тому що її мама знала людей із ВІЛ. Я хотіла розповісти й іншій подружці, але після такого випадку вирішила не робити це. Я знала, що її батьки заборонять їй зі мною дружити.

Я закрилася на 2 роки й намагалася ні з ким про це не розмовляти. Але коли почала ходити на групу підтримки, мені полегшало. Крім того, що мені розповіли про мій статус, я також дізналася, що майже все моє оточення, з яким спілкувалася, теж живе з ВІЛ. Коли ти розумієш, що не один, це дуже допомагає.

У 13 років я поїхала на регіональну школу лідерства, де було 33 підлітка з регіону ВЕЦА. Це були хлопці, які живуть із ВІЛ, а також, не живуть із ВІЛ, які навіть не знають шляхи передачі. Після поїздки я почала модерувати закриту групу ВКонтакте, де ми говорили про важливі теми. 

Уперше на широку аудиторію я розкрила свій статус у Молдові. Так як у той момент там у ВІЛ-позитивних підлітків хотіли забрати грошову допомогу, мене попросили виступити і відкрито розповісти про ВІЛ. За день до того, як я повинна була виступити на акції, я дуже не хотіла цього робити і відкриватися. Мені було максимально некомфортно. Але вранці я прокинулася і зрозуміла, що іншого виходу немає. Ось ти повинен зробити і все. 

В Україні я говорила друзям, але в школі, наприклад, ніхто не знав. А потім мене все задовбало. Я написала пост про те, що живу з ВІЛ у жовтні 2015 року й запостила його у Фейсбуці і ВКонтакте. Приходжу на наступний день у школу, думаючи, що однокласники швидше за все прочитали. А реакції немає. Я зрозуміла, що вони не бачили пост. Хоча через час знала вже вся школа. Але я не знаю, чи була дискримінація з боку однокласників. Якщо ти не хочеш бачити дискримінацію, ти цього просто не помічаєш.

Хоча коли я жила в Стамбулі, зі мною в ООН працювала дівчинка, яка не пила з однієї пляшки, тому що в мене ВІЛ. Ще в поліклініці, наприклад, тебе не приймуть у стоматолога. Вони говорять:  «У вас є якесь спеціальне відділення в СНІД-центрі. Їдьте туди».

Мені не робили манікюр в одному салоні, коли дізналися, що в мене ВІЛ. Говорили, що немає часу, немає часу. А потім моя одна подруга почала в них про це розпитувати і їй відповіли, що є одна відома дівчинка, для якої в нас завжди немає часу. Цією дівчинкою була я.

Тоді я офігела. Звичайно, хотілося розбомбити їх. Але я прийняла рішення, що бомбити – це не класне почуття. Я їм написала, що ми можемо провести для них тренінг. Ми зняли навіть сюжет для СТБ про це.

Зараз про ВІЛ почали розповідати більше, і за останні 5 років з’явилася правильність інформації. Навіть із тим же фільмом Дудя, з Вірою Брежнєвою, з іншими хлопцями, які не мовчать. Але все одно багато хто не розуміє, що є таблетки або пишуть такі коментарі, як «ВІЛ придумали від гомосексуалізму» й так далі. Просто поставте себе на місце іншої людини. 

Вадим, 23 роки

Я дізнався про свій ВІЛ-статус у 19 років. Для мене це був великий шок, так як до цього я дуже багато хворів і не знав, що зі мною відбувається. Лікарі теж не знали. Хоча я завжди регулярно здавав тести на ВІЛ, і результати були негативні. Коли дізнався, що в мене вірус, у той момент я відчув почуття страху й не розумів, як жити й що з цим робити. Я не хотів нікому про це розповідати, і багато хто досі не знає про мій статус. 

Але в перший же день я розповів про це своєму партнеру. Спочатку була тиша, а потім питання: «Як? Як це сталося?». Хоча ти сам навіть не знаєш, як саме і з ким могло статися, тому що були незахищені контакти, безладний статевий зв’язок. 

Підштовхнуло мене не приховувати свій статус почуття, яке ти відчуваєш, коли розповідаєш про це іншим. Тобі стає легше з цим жити.

Мені так здається. Я почав поступово говорити своїм друзям і знайомим. Але зараз я все одно не готовий до кінця всім розкрити свій статус. Наприклад, моя сім’я не знає. 

Всі люди, яким я розповідав про це, в основному реагували адекватно, але в них на обличчі читався страх, по їх міміці було видно, що в них шок і нерозуміння. Багато хто починає ставити дурні, недоречні питання. Тобі доводиться пояснювати, що ось це не так, це все працює по-іншому, тобі постійно доводиться якось виправдовувати це все, доводити щось. 

З дискримінацією стикаюся дуже часто, тому що я не тільки ВІЛ-позитивний, але також і гей. І з цим усе ще набагато складніше, це подвійно тисне. Гей, та ще й із ВІЛ. 

Мені здається, що потрібно більше про це говорити. Змінювати свідомість. Але я досі не прийняв свій статус, тому мені складно. Часто я просто забуваю, що він є в мене, і мені стає легше, а коли згадую – починає накривати дуже жорстко. І справа не в тому, що в тебе страх смерті, а в тому, що ти не прийнятий іншими людьми. Багато до цього ставляться нормально, але коли ставиш їм питання про те, чи могли б вони бути з людиною, у якого ВІЛ, кажуть, що ні. І це їх вибір. 

Костя, 18 років

Я дізнався про свій статус в 11 років. Я лежав в «Охматдиті» й нас не випускали на вулицю, тому що ми були маленькі. Але я вирвався й побачив табличку «Для ВІЛ/СНІД-інфікованих». 

Звичайно, були думки про те, щоби нікому не розповідати про свій статус. Років у 14-15 я взагалі не думав, що буду про це відкрито говорити, але зараз кажу, і це просто прекрасно, у мене немає ніяких секретів.

Перший раз я розповів про ВІЛ після похорону друга нашому спільному другові. Він відреагував абсолютно нормально. І всі, кому я розповідав про статус, реагували нормально.

Яна Панфілова спонукала мене говорити про це відкрито. Це було так круто – не боятися комусь розповісти, що в тебе ВІЛ. Прямо дуже сильне враження справило. І я вирішив, що зможу допомогти іншим людям таким способом. 

У мене особисто не було ситуацій із дискримінацією. А загалом я вважаю, що дискримінація ВІЛ-позитивних дуже схожа на будь-яку іншу дискримінацію «не таких, як усі».

Вам может понравиться

Leave a Reply

Your email address will not be published.