Заціни, ми вже 12 000 консультацій провели

«Мене таврували тупий»: Як пережити шкільний булінг

Обновлено

Булінг – це складно й боляче. І, на жаль, багатьом підліткам доводиться стикатися з цькуванням і від вчителів, і від однокласників. Ми поговорили з дівчиною, яка з дитинства випробувала на собі булінг. Вона розповіла про дислексію, нерозуміння, страх і про те, як із цим справлятися.

«мене таврували тупий»

Я була дуже спокійною дитиною. Любила побути на самоті, практично не ходила в садок і весь дошкільний вік провела вдома з бабусею або на дачі з братом і рідними. Можу сказати, що дитинство моє було щасливим – я ні в чому не потребувала й отримувала досить безумовної любові від батьків.

У школі все змінилося. Тоді ні я, ні мої батьки ще не знали про те, що в мене дислексія, тобто мені складно сприймати текст і писати. 

Особливо вона проявлялася в моменти високої тривоги. Я дивилася у свій конспект або книгу, а букви просто починали стрибати. Я їх бачила, але не могла осмислити. Я часто вгадувала слова, наприклад, просто прочитавши корінь слова. І це відбувається досі. Коли я пишу або друкую, можу переставляти букви місцями. Наприклад, замість «йдемо» вийде «Дієм». Я завжди знала що написати у творах у школі, але ніхто їх не міг прочитати. У мене весь зошит був червоний, і мені постійно говорили, що я безграмотна. Хоча здавалося, що все нормально. 

Коли я читаю або пишу, мені потрібно більше часу на концентрацію. Мені потрібно набагато більше працювати, ніж іншим, щоби щось запам’ятати. 

Мені було складно вчитися, а це засуджувалося з боку вчителів. Я не могла виходити до дошки, читати вголос або відповідати з місця. Діти сміялися наді мною, а вчителі принижували.

Пам’ятаю, що якось у початковій школі ми вголос читали по ланцюжку, і коли до мене дійшла черга, я не змогла «побачити» слово. Наді мною всі сміялися, а вчителька поставила оцінку 4 по 12-бальній системі.

Коли в молодшій школі всі вже нормально читають, а ти ні, особливо вголос, це дуже тисне. Бувало таке, що в мене пропадали рядки перед очам: я могла почати читати з першого рядка, а другу як би не помітити, і відразу перестрибнути на третю.

Через це в класі мене таврували « тупий». Тільки в дорослому віці я дізналася, що це просто моя особливість, а не лінь або щось ще.

У 5 класі я перейшла в іншу школу, але краще не стало: булінгу з боку вчителів ставало більше. Вони продовжували висміювати і принижувати мене при всьому класі. Діти дивилися на поведінку дорослих і копіювали їх. 

Моя класна керівниця вела в нас англійську. Вона часто задавала вчити тексти на пам’ять, що давалося мені дуже важко. Я виходила до дошки, і вона починала кричати на мене. Багато вчителів думали, що я просто лінуюся, плюю на їх предмет, не поважаю їх, а, насправді, мені було просто дуже складно. Через пережитий стрес, навіть зараз я не можу почати вчити англійську. Починаю хвилюватися й задихатися.

У підлітковому віці було ще складніше. хлопці звертали увагу на мій зовнішній вигляд – я відрізнялася від багатьох: була «занадто» худий,з фарбованим вогняним волоссям, та й ще й із дислексією. в класі не сприймали мене всерйоз. все думали, що я просто лінива і вітряна.

У сьомому класі я почала зустрічатися з повненьким хлопчиком. Ми багато базікали про все на світі, він допомагав мені з навчанням, а коли всі про це дізналися, однокласники почали сміятися над нами, а вчителі обурювалися, якщо цей хлопчик допомагав мені на уроках. Одного разу моя класна керівниця на батьківських зборах заявила при всіх моїй мамі, що я з ним зустрічаюся, і хотіла виставити мене не в кращому світлі. Мама підтримала мене, але ця ситуація засіла надовго в пам’яті.

У якийсь момент я втомилася боротися з усіма й почала їм підігравати, так як думала, що мене залишать у спокої.

Однак цього не сталося. Я почала часто прогулювати школу й шукати собі інших друзів. У той момент я зустріла «погану» компанію, але в ній мене прийняли. У 14 років я почала зустрічатися з хлопцем старше мене. І Однокласники знову поставили на мені клеймо – «тупа ш***а». Це дуже вплинуло на мене. Я намагалася довести всім, що я не така. У мене були зриви й істерики, я розлютилася, зіпсувалися відносини з батьками.

Вчителі багато в чому були каталізатором булінгу й допомоги від них не було. Шкільний психолог намагалася допомогти, але не склалося. Я не йшла на контакт із дорослими, у тому числі і з батьками. Я мовчала й огризалася, була некерованою. Зараз мені соромно, так як батьки вели себе максимально адекватно. Але тоді я закрилася. У моєму житті були книги, музика й мій хлопець.

Війна й нова школа: «Чого ти приперлася до нас?»

У 2014 році я закінчувала 9-й клас і готувалася писати іспити в Луганську, звідки я родом. Якось мені подзвонили і сказали, що іспити скасовуються. У той момент я була в магазині і приміряла сукню на випускний. 

Коли я зрозуміла, що починається війна?

Це був урок фізики, у нас усіх пропав Телефонний зв’язок. Урок не починався, і всі навколо намагалися додзвонитися рідним. Після школи в цей день, коли тато заїжджав за мною, я бачила багато людей у балаклавах і з автоматами. Прямо біля мого будинку почали атакувати військову частину. Я можу присягнути, що навіть чавунна ванна тряслася. 

Усі були впевнені, що війна швидко закінчиться. Але ціле літо ми прожили під обстрілами, їжі було мало, спали на надувному матраці в підвалі. 

Через війну, у середині осені ми з батьками переїхали в інше велике місто України. Там я пішла в школу в 10-й клас. Зустріли мене холодно. Один раз я почула від однокласника слова: «Чого ти приперлася до нас?». Я пробула в цій школі до зими, а потім просто не захотіла в неї більше повертатися. 

Мама запропонувала мені вибрати іншу, і я сама знайшла ліцей. Він був дорогий, але я могла там вчитися безплатно завдяки статусу «переселенки». Мої однокласники були «мажорами», а я була занадто бідною на їх тлі. Хоча вже в цій школі вчителі були класні, і я полюбила навчання. Хлопці з мого класу звертали на мене увагу, але коли я відмовляла їм – боляче «підколювали». Але саме в тій школі я зустріла свою найближчу подругу. Вона підтримала мене і «витягнула». Я вдячна їй і вчителям від вс їй душі.

У той період я зустрічалася з хлопчиком із ліцею. Якось він зламав ногу, і ми з друзями вирішили його провідати. Але мама хлопця чомусь мене не злюбила після першої ж зустрічі й порахувала, що я в 15 років хочу «віджати» в них житло. Вона була головою батьківського комітету, і на одному зі зборів при інших батьків назвала мене «гієною, яка хоче відібрати в них будинок». Прийшло літо, і ми з ним не спілкувалися. А коли почався новий навчальний рік, він почав поширювати про мене чутки. Мені було оче нь боляче. 

«Мене прийняли і зрозуміли»

Закінчивши школу, Київ я переїхала дуже настороженою і тривожною. Не намагалася з кимось зближуватися. В університеті я зіткнулася знову з «не форматом» – я погано говорила українською. А вчителі не брали відповіді російською мовою. Так я знову забилася й не висовувалася. Через якийсь час побачила оголошення на набір у студраду і зважилася заповнити заявку. Я пройшла й почала займатися організаторською діяльністю. Я багато спілкувалася з різними людьми, викладачами, що робило з мене «вискочку» в очах однокурсників. Їх завжди дивували мої високі бали, хоча я дуже багато працювала і здавала багато письмових робіт, тому що дуже боялася відповідати усно.

На другому курсі я побачила, що йде набір на стажування від Тінера, але довго не наважувалася заповнити анкету. Думала, що точно не пройду відбір. Але я все-таки потрапила сюди. Це змінило моє життя. Навички, якими я володіла, виявилися комусь потрібні!  Мене прийняли і зрозуміли. Ніхто не висміював і не ображав. Тінер дав поле для творчості та самореалізації. Я зустріла багато нових хороших знайомих і продовжила розвиватися, будучи активісткою Тінерджайзер! 

Що б я порадила тим, хто зараз стикається з булінгом?

Не мовчи про це, особливо якщо починається фізичне насильство. Роби записи відео або скріншоти повідомлень. Не бійся розповісти про це. Знайди дорослу людину, якій ти зможеш довіряти. Це можуть бути батьки або хтось із вчителів. Але якщо вчителі дозволяють собі образи – ти можеш розповісти про це директору. Вчителі – це не люди, наділені абсолютною владою. По суті, це менеджери, які допомагають організувати навчальний процес.

І н забувай, що все проходить, і це теж пройде. Так, такі події змінюють нас, але роблять сильнішими. І вже в такому юному віці ми навчилися захищатися. Важливо пам’ятати, що не всі люди погані. Не варто закриватися від інших або ж ставати, як вони. Для себе я зрозуміла, що хочу бути тією людиною, яка несе добро. Сподіваюся, у мене це виходить.

Вам может понравиться

Leave a Reply

Your email address will not be published.