Тридцять п’ять років минуло з того моменту, як у світі з' явилися згадки про перші випадки зараження ВІЛ, проте ця тема досі залишається однією з найактуальніших у світі. Як же все починалося?
Травень 1981 року. У різні лікарні Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія, звернулися гомосексуальні чоловіки з незвичним набором захворювань: пневмоцистна пневмонія (досить рідкісна інфекція легенів), кандидоз слизових оболонок і саркома Капоші (злоякісна багатоочагова пухлина). У всіх п’ятьох було виявлено незвичайний вид інфекції, що означав відмову роботи їхніх імунних систем. Цікаво, що пацієнти не знали один одного, ніколи не перебували в сексуальному контакті, більше того, не мали спільних партнерів.
Через пару місяців центром із контролю і профілактики захворювань був підготовлений звіт, який став першою офіційною заявою про те, що в майбутньому назвуть «синдром набутого імунодефіциту». Проте вже до моменту його публікації померло двоє людей. Поки це не носило епідеміологічний характер, але звіт виявився дуже своєчасним – уже через півроку кількість згадок про гостру імунну недостатність дійшла до 270 і постійно зростала.
Тоді для опису цих небувалих випадків використовували терміни GRID (Gay-related immune deficiency) і гей-рак (через загальний для всіх випадків вид раку – саркоми Капоші). Майже відразу ж після винаходу цієї назви прийшло й усвідомлення того, наскільки воно неточне. Через віру в те, що вони поза групою ризику, люди опинялися ще більш вразливі до ВІЛ. Почали з’являтися випадки захворювання серед гетеросексуальних дорослих, а потім і маленьких дітей.
Існують дані і про більш ранні зараження, які були підтверджені тільки після визначення в 1984 природи СНІДу. Найбільш ранній зареєстрований зразок ВИЧ-1 був виявлений у консервованій пробі крові, взятій в 1959 році в Леопольдвілі, Демократична Республіка Конго. Проте невідомо, чи страждав цей чоловік СНІДом і чи помер від його ускладнень.
До перших випадків зараження в Європі відносять Арвіда Ноє, норвезького моряка. У серпні 1961 року під час першої морської подорожі він побував на західному узбережжі Африки в портах Сенегалу, Гвінеї, Ліберії, Гани, Нігерії та Камеруну. Той факт, що після цієї подорожі Ноє захворів на гонорею, підтверджує його сексуальну активність. Пізніше, з 1969 по 1974 роки, Арвідь Ное працював водієм-далекобійником у безлічі країн Європи. Не виключено, що й у цей період він вів активне статеве життя. Помер же Арвід Ноє у квітні 1976 від тієї самої саркоми Капоші. Через деякий час померли і його дружина з донькою. Аналіз тканин тіл Арвіда Ноє і його дружини, що підтвердив наявність ВІЛ, був проведений тільки в 1988 році.
Наприкінці 1969 року в Сент-Льюїсі, штат Міссурі, у лікарні помер підліток Роберт Рейфорд. Роком раніше, коли він тільки звернувся до лікарні, ряд симптомів уже був несумісний із життям. Тоді все його тіло набрякло і вкрилося виразками, дихання було ускладнене. Цей випадок здавався настільки загадковим, що зразки крові і тканин Роберта зберігалися протягом майже двох десятиліть. І надії, що майбутні досягнення в галузі медицини зможуть відкрити причини настільки тотального ураження імунної системи, виявилися не марними. Через п’ятнадцять років його історію назвуть першим випадком смерті від СНІДу в межах США.
Ці епізоди – доказ того, що групи ризику не тільки люди з далеких країн, які проводять дозвілля за вживанням наркотиків, а СНІД – не тільки «хвороба, про яку колись розповідали в школі». І якщо перші смерті були пов’язані з недостатньою дослідженістю ВІЛ, то сьогодні це – недостатня обізнаність населення. Багато хто щиро вірить, що ВІЛ може торкнутися тільки певної групи людей. Так і виходить, що безтурботність і невігластво є головними важелями поширення ВІЛ у двадцять першому столітті.
Автор ілюстрацій і тексту: Лада Потрібна
