Кожна дитина має право на повноцінне життя. Не треба зазнавати насильства в сім’ї, але як розв’язувати цю проблему? Як упоратися з цією ситуацією? Ми поговорили з Настею (ім’я змінено) про те, як це пройти й пережити. Вона поділилася своїм досвідом і розповіла, що треба йти вперед і вірити у краще, попри все.
«Мама – глава сім’ї»
Почалося все «це» напевно три роки тому. Наша сім’я не зовсім звичайна, тому що в нас, хоч і вважається головним батьком, але, в основному, ініціатор і лідер все-таки мама. Моїм із братом, вихованням та домашніми справами завжди займався тато, а мама працювала. Оскільки в суспільстві найчастіше навпаки, це непогано відрізняло нашу сім’ю від інших. Можливо, саме така установка, деякого «порядку» і була однією з причин супутніх початку цієї історії.
Поступово наші стосунки у сім’ї почали погіршуватися. Відбувалося безліч конфліктів на ґрунті маминих підозр у зрадах батька. Мені було тоді лише 10-11 років, і я не до кінця розуміла, що таке насильство і як на нього реагувати.
Якоїсь миті, коли всі трохи «втомилися» від зривів і сміття — це переросло в щось зовсім нездорове, вони почали бити один одного. Продовжувалося подібне досить довго і взагалі не задалося.
«Я була маленькою і не могла розняти їх»
У моменти, коли мої батьки завдавали один одному фізичного болю, я була поруч і могла потрапити під гарячу руку. Коли я намагалася уникнути всього цього, мама говорила, що я егоїстка. Що мені начхати на стосунки в сім’ї. Після подібних висловлювань я відчувала себе винною за те, що була маленькою і не могла їх «розняти», адже це були дорослі люди: сильніші й більші за мене в рази.
Кожна моя спроба поговорити з мамою, про її слова про егоїзм, зривалася на плач і крики. Після цього, я, як правило, зачинялася в собі, сама бичувала з-за всього довкола. Аж до того, що це я припустилася такої ситуації в сім’ї.
Коли ніякі мої дії не супроводжували припинення їх бійок, я могла піти в кімнату, замкнутися в собі, дивитися серіал або просто витріщатися в стелю. І все не могла зрозуміти: що відбувається і що з цим робити?. За це мені діставалося. Доводилося втручатися, бо «бездіяльність» каралася. Ми жили в невеликій двокімнатній квартирці, в якій було неможливо знайти хоч жменьку особистого простору будь-якому з членів сім’ї. У такому обмеженому просторі було просто нікуди подітися. Крім батьківських сварок ми не ладнали з молодшим братом, і це теж давило. Було складно, ось.
«Друзі, багато роботи та допомога спеціалістів»
Я зверталася по допомогу до друзів. Завжди кохала з ними ділиться всім, хоч вони й не спеціалісти. У нас досить теплі стосунки, в яких цілком природно похмуритися і розповісти про проблеми. При цьому не спостерігалося «гіперопіки» — вони не писали щодня, питаючи: «Як ти?». І на той момент це справді було те, що мені потрібне. Я сама писала, коли хотіла розповісти, а вони знали про все і були поряд. Ставало легше, коли я вимовлялася.
Одна моя подруга навіть запропонувала у неї пожити — це було важливо, адже треба знати, що в разі чого в тебе є альтернативи.
Все це мені дуже допомагало у ті моменти. Я не втрачала віри в себе завдяки нагадуванням, таким як: «ти сильна» або «ти впораєшся». Для мене це було дуже важливо чути тоді, але звичайно для подібних слів має бути потрібний час та місце. Якщо ви скажете таке людині, яка почувається мізерно і зламано — можливо, їй це не допоможе, а навпаки. Тож тут усе дуже суб’єктивно.
Якщо ваш друг перебуває в такій ситуації, будь ласка, не говоріть фраз, таких як: «Візьми себе в руки!», «Медитуй і все пройде», «Прочитай цю книгу і тобі одразу стане легше» і т.д. У такі моменти, людина, просто хоче відчувати тепло. Йому не потрібні заїжджені репліки та спроби нав’язати допомогу будь-якого характеру — іноді просто варто бути поруч.
Я не вживала алкоголь або наркотичні речовини як заглушення морального та фізичного болю, оскільки, у цьому відношенні, у нас було все дуже суворо. Періодично я йшла з дому, нічого нікому не сказавши, і відвідувала улюблене місце у дворах, куди я приходила, коли хотіла просто побути одна чи поплакати.
Через якийсь час я таки вмовила маму звернутися до психолога. Вона довго чинила опір цим походам, оскільки вважала, що я «розкажу про них всяке лайно». Мама боялася виглядати погано в очах інших людей і тому забороняла ділитися цим із фахівцем. Але потім вона все-таки відпустила мене до психологині, з якою вона була в добрих стосунках. Чесно кажучи, мені вона чомусь одразу не сподобалася, скажімо так – це точно не моя людина. На першому ж сеансі я почувала себе дуже некомфортно і пожалкувала, що звернулася до неї, бо не виходило повністю відкритися. Наприкінці сеансу, я все-таки спробувала розкрити низку своїх переживань. Вона дала мені певні рекомендації про те, що я можу зробити у цій ситуації. Після цього, відбулася повністю нормальна практика для сеансів з дітьми – психологиня розповіла мамі про наші розмови та дала конкретні поради їй. Моя мама не змогла прийняти її порад і це спричинило ще один скандал. Мама сказала, що я ходжу «за своїми цими психологами», вони мені щось незрозуміле розповідають, через що я не поважаю матір.
Після цього конфлікту я не хотіла звертатися за допомогою близько пів року, але потім вирішилася. Спочатку мама не схвалювала цей порив, але потім ми знайшли психотерапевтку, яка була нам приємна. Рада, що так сталося, оскільки пів року займалася терапією і це допомогло.
Також, цілком імовірно, що ця ситуація зробила мене сильнішою. Я почала більше відстоювати себе і нарешті змогла піти на естрадний вокал і кинути академічний, на який ходила 4 роки з маминої забаганки. Я вирішила все-таки наполягти на своєму і не пошкодувала, бо це заняття мені справді допомагало втекти від сімейних проблем і пірнути в мистецтво з головою.
«Брат казав, що все трощити та битися в істериці»
Нам було складно підтримувати нормальні відносини, оскільки він досить рано навчився маніпулювати, і це точно не допомагало розняти батьків. Брат казав, що все руйнуватиме і битиметься в істериці, якщо йому не дадуть або не дозволять робити те, що він хотів — це стало ще однією причиною наших сварок і конфліктів, які переростали в домашнє насильство. Раніше я звинувачувала його в цих ситуаціях і зовсім не розуміла цієї поведінки, але зараз усвідомлюю, що відповідальність все-таки невід’ємно лежить на батьках.
Я думаю, що вони повинні були взяти на себе зобов’язання розв’язувати цю проблему, а не перекладати на нас дітей. Адже такі мамині фрази, як: «якби не він, то в нашій сім’ї було б усе добре» — могли зруйнувати те, що залишалося між нами.
Хоч брат і виступав провокатором у деяких ситуаціях, він залишався дитиною.
«Я дуже боялася, що маму з татом позбавлять батьківських прав»
Я думала над тим, щоб звернутися, але ключовою ситуацією в той момент для мене стала поведінка мами. Після чергової бійки з батьком, вона пригрозила йому, що зателефонує до соціальної служби, але потім відмовилася від цієї ідеї, вирішивши, що вона нерозумна. Тоді я орієнтувалася виключно на її поведінці та мені здавалося, що, по-перше, не факт, що це допоможе, а по-друге, я дуже боялася, що моїх батьків позбавлять батьківських прав. Я боялась. Саме тому ця ідея не перейшла за межі думок.
«Я ходила на фехтування, тому на синці ніхто не звертав увагу»
Доходило до бійок не щодня, але щодня були масштабні конфлікти зі зривами на мені.
Між батьками відбувалися такі ситуації не так часто. Набагато частіше фізичне насильство спостерігалося стосовно нас із братом.
Іноді залишалися синці, але оскільки я тоді ходила на фехтування — було не зрозуміло, що завдало мені шкоди, через це ніхто не помічав або не звертав уваги.
Зараз їхні бійки повністю зійшли нанівець, тобто на рівні щоденних скандалів без насильства фізичного, але вони продовжують підіймати руку на нас із братом.
Питання розлучення у нас обговорюється третій рік, але через мамині страхи: «а що буде з нами?» і подібних до справи так і не дійшло. Періодично я замислювалася над тим, з ким хотіла б залишитися після їхнього розриву, і це питання досі обговорюється, але поки що тільки говоримо.
«Мама налетіла на нього з кулаками, а тато дав здачі»
Це не найжорсткіше, що було, однак, думаю, варто поділитися. Кожні два тижні у нас проводиться генеральне прибирання та ось якось сталася ситуація, коли батьки не змогли поділити речі, оскільки у кожного в сім’ї свій погляд на те, як має проводитися прибирання. Батько розлютився через те, що мама не могла позбутися дорогих їй речей, які він вважав мотлохом і почав виносити їх на смітник. Перша на нього налетіла з кулаками мама, а потім увімкнувся татко.
Того дня у мами був справді поганий настрій, а це означало, що вона може увійти до моєї кімнати, накричати, висловити щось і вдарити.
«Йду до школи о 7, а повертаюся о 21»
Можливо, це не дуже добре, але зараз намагаюся втекти від цих ситуацій. Через роботу, школу та інші заняття. Я забила графік настільки, наскільки це було можливо — йду до школи о 7-й, повертаюся додому о 21-й і так щодня. Спілкування з батьками зійшло на мінімум, але сварок і насильства мені таки не вдалося, до кінця, уникнути. Коли відбуваються ситуації, як та, яку описувала раніше, я відчуваю жахливу несправедливість, бо сваряться батьки між собою, але зриваються на мені — це не правильно.
Зараз я не намагаюся фізично себе захистити, але, залежно від ситуацій, іноді я можу: накричати, попросити вийти або спокійно сказати, але найчастіше я кричу у відповідь, хоч це і не найрозумніше рішення.
Я не вважаю, що впоралася з усіма внутрішніми проблемами за ті пів року терапії, про яку я говорила раніше. Було багато сеансів на яких ми дуже багато розмовляли та пророблювали старі образи шляхом створення образів, і я впевнена, що це було недаремно. Але тоді наші сімейні конфлікти не так сильно позначалися на моєму душевному стані, як зараз. Я жила звичайним життям із бардаком будинку, але відносним порядком у душі. Зараз же, бардак заполонив собою весь простір: я дуже втомлююся, погано сплю, часто не хочу ні з ким спілкуватися, сама собі завдаю фізичного болю і, загалом, 90% часу почуваюся погано. Саме тому я хочу звернутися до фахівця знову, щоб усе налагодити та набути душевного спокою.
«Тато став людиною, яка мене підтримує»
Відносини батьків покращилися, але у нас погіршилися стосунки з мамою останнім часом, оскільки вона частіше свариться з братом, ми досить рідко спілкуємося, а якщо це відбувається, то найчастіше, у вигляді зривів на мені.
У ці моменти мені, як ніколи, самотньо. І, зараз тато став саме тією людиною в сім’ї, яка мене підтримує. Мені здається, він трохи поміняв свої погляди на виховання, тому що у наших відносинах все налагодилося і, у цей період, з ним у мене немає конфліктів.
Тато не зривається на мені, як мама, і я справді рада, що він більш врівноважена людина.
У моменти, коли це робить мама і ми знаходимося в одній кімнаті з батьком, він мене веде в інший простір нашої квартири. Але якщо це трапляється тоді, коли він не стоїть поряд – він нічого не робить. Думаю, це відбувається через мамині погляди на виховання, що не змінилися, — тато не втручається, бо не хоче провокувати конфлікт чи щось подібне.
У будь-якому випадку я дуже рада, що зараз у нас із татом теплі взаємини, адже ми багато часу проводимо разом і він учить мене грати на гітарі.
З мамою все складніше. Моя психотерапевтка рекомендує нам пройти спільну терапію, але для мене це категорично неприйнятно, тому що минулого разу, коли ми спробували вирішити проблему разом — це лише погіршило становище і спричинило ще один скандал.
Вона начебто хоче якось поліпшити наші відносини, але дуже часто зривається. Я людина, яка хоче промовляти та розв’язувати проблеми, але в неї це працює на рівні: зайти в кімнату, побити мене ногами, а потім обійняти й поцілувати — і не важливо, що мене трясе в цей момент. Після такого жесту вважається, що наші відносини налагоджені.
«Я невиправний оптиміст»
Я хочу переїхати та зроблю це, як тільки з’явиться така можливість, але я, мабуть, невиправний оптиміст і вірю, що наші стосунки можна ще врятувати. Мені часто здається, що люди завжди зможуть мене зрозуміти чи ні безвихідних ситуацій і завжди все можна виправити. Тому щоразу, коли мама не погоджується з моєю думкою, я повертаюся до цих діалогів і намагаюся все проговорити, хоч поки що й безрезультатно. Думаю, що спробую це відновити, але вже перебуваючи на більшій відстані. З татом, я сподіваюся, будемо у добрих стосунках, оскільки зараз уже все непогано.
«Я здираю шкіру зі своїх пальців»
Після того, як мама на мені зривалася, на нервовому фоні у мене утворилася звичка – здирати собі шкіру на пальцях. Також, з весни я почала періодично сама собі завдавати болю.
Я думаю, це все не могло пройти безвісти. Безперечно, мені це принесло і щось позитивне, адже поганий досвід також може принести добрі розуміння. Справа тільки в тому, як ти це сприймаєш і чи ти хочеш допомогти самому собі.
Я почала відстоювати свої межі більше, ніж раніше, а також точно можу розпізнати і перервати, коли починається щось схоже на те, що було в сім’ї, в інших стосунках з людьми.
Також, з’явилося бажання допомагати людям у подібних ситуаціях та нести свій досвід у маси, щоб усі, хто це проживають чи проживали, знали – ви не одні.
«Якщо тобі потрібна допомога — звернися до фахівців»
Не втрачайте самоповаги до себе! Любіть себе та розумійте свою цінність!
Не терпіть! Якщо ви відчуваєте, що вам потрібна моральна підтримка, зверніться до фахівців. Якщо відчуваєте, що більше не можете перебувати в такій ситуації фізично – зверніться до соціальної служби.
Дуже часто багато залежить від конкретної ситуації, тому ділитеся тим, що у вас відбувається, не приховуйте все в собі, не бійтеся просити про допомогу і не здавайтеся!❤️
Авторка: Дмитренко Софія
