Заціни, ми вже 58 273 консультацій провели

Підлітки про 24 лютого: “Я почула слова тата: “Війна почалась”

Сьогодні до 2 років повномасштабного вторгнення ми хочемо поділитися історіями підлітків про те, як вони зустріли 24 лютого і як почуваються зараз. Хтось в той день вперше в житті почув вибухи, а хтось, переживши цей досвід ще 10 років тому, мав знову усвідомлювати, що це відбувається знову.

Олександра Прокопенко, 16 років 

Я з міста Попасна, Луганської області. Це місто, яке було найближчим до лінії розмежування. Міста, якого більше не існує. Я вчилась в школі, мала хороших друзів, була в гуртку волонтерів і у школі лідера. Я обожнювала гуляти на залізниці і на наших неймовірних ставках. Попасна схожа була на казку. Чи вірила я, що розпочнеться повномасштабний наступ? Скажу так: я знала, але не вірила. Звичайно, це рано чи пізно мало статись, бо з 2014 року Попасну неодноразово обстрілювали з окупованих територій. Але я сподівалась до останнього. Навіть коли з 16 лютого нас почали обстрілювати з градів, я вірила, що це не на довго. Проте, ми вже всі знаємо, скільки це триває.

Зранку 24.02.2022 я прокинулась від того, що мама казала щось панічно і не розбірливо. Вона не казала «почалась війна», бо для нас вона вже тривала на той момент 8 років. Мама сказала швидко збиратись і йти до моєї тітки, бо весь наш будинок просять покинути. Весь мій рідний двір був у військових машинах, десятки військових стояли і про щось балакали. Я сіла в машину моєї тітки і поїхала до неї.

2 тижні ми провели у тітки в її котеджі. В неї був неглибокий підвал одразу в домі. Там ми і проводили більшість часу. Ми сиділи без води, без газу, без світла. Проте я була щаслива бути разом з рідними, хоч мені й не вистачало батька поруч. Він активно волонтерив: спочатку він лагодив газові труби, а потім вже вивозив людей. Зараз мій батько в ЗСУ, і я ним дуже пишаюсь. Я малювала з налобним ліхтариком картини по номерах, читала, слухала музику, поки був заряд на телефоні, і ми разом грали в карти. Через 2 тижні сидіння в підвалі, 8 березня ми евакуювались в Бахмут. Потім у Вінницю.

Мені було добре бути поруч з рідними в той момент, але тоді я потребувала вільного простору. Я хотіла зникнути. Хотіла піти. Мені було нестерпно так довго знаходитись в замкнутому приміщенні з людьми. Пам‘ятаю, як вночі я почала молитись Богу, щоб забрав мене, знищив мене, але залишив всю Україну в спокої. Я благала його. Але такого не трапилось. Тоді це була останньою крапкою, щоб визнати, що Бога не існує.

За період повномасштабного вторгнення я переїжджала 8 разів. Зараз я живу в місті Стрий, Львівська обл. Читаю книжки, займаюсь фотографією, ходжу в молодіжний центр. Організовую книжкові клуби для молоді. Мені допомагає самоаналіз, психологія, книжки, люди і мій песик Боні.

Я навчилась жити. Навчилась цінувати кожну мить і найважливішу людину у своєму житті — себе.

Лада, 15 років

24 лютого — мій день народження. Тоді я раптово прокинулася о другій ночі, ніби в передчутті. Повідповідала на привітання, але заснути не могла, тому “зустрічала” усі новини поступово. Мені тоді щойно виповнилося 13, і я була тою в родині, хто розповів іншим про початок війни. Саме 24 лютого я памʼятаю смутно, лише якісь уривки: як я чую першу сирену, як сплю в холодній машині, дихаючи під ковдрою, щоб було тепліше, як мама готує котлети й макарони в дорогу, як я з нерозумінням дивлюсь на свій святковий торт.

За пару днів ми змогли виїхати з Києва. Їхали в нікуди. Думки були сплутаними, незрозумілими, я не могла осягнути того, що щось жахливо масштабне трапилося, що життя змінилося назавжди. Під час виїзду з Києва я думала: “куди ми їдемо”, “що ми робитимемо” та “я не хочу помирати”.

Але, на щастя, посеред 13-годинної дороги знайомі подзвонили й запросили нас до свого рідного села на Волині. Час там я теж памʼятаю уривками, але тоді я завжди була на звʼязку з друзями, які лишилися в Києві або поїхали в інший регіон України. У березні один з моїх друзів щоночі писав мені передсмертні записки на випадок, якщо він помре під час окупації, щоб встигнути попрощатися.

Останні два роки навчили цінувати, допомагати собі та іншим, пристосовуватися. Я переосмислила все своє минуле і уявляю своє майбутнє, і попри це, я навчилася жити сьогоднішнім днем, бо чорт його знає, в яку будівлю сьогодні вночі прилетить ракета.

Саша, 17 років

Для мене війна почалась у 2014 році, я жила в Донецьку і хоч мені тоді було всього 7 років, я дуже добре пам’ятаю тодішнє життя. В лютому 2014, коли почався Майдан, я дивилась новини і не розуміла, що відбувається й чому моя мама плаче… В якийсь момент життя мене переклали спати в іншу кімнату на підлогу та позаклеювали вікна скотчем. Мені говорили не підходити до них та не виходити на балкон, а якщо почую якісь звуки, то лягати на підлогу. Я все ще не розуміла, але дуже добре відчувала напругу. Мене почали забирати зі школи раніше або взагалі туди не пускати. Одного дня моя мама зібрала речі і ми з моїм братиком поїхали до бабусі на Прикарпаття. Останніми слова були сказані по домофону моїй подрузі за хвилину до виїзду: «Я їду до бабусі. Коли приїду — не знаю, батьки не кажуть, але я повернусь».

Я не повернулась.

Мій тато залишався там до останнього, поки в один день він не вирішив, що пора, застрибнувши в останній вагон, як виявилося, останнього потяга, який виїхав з Донецька.

Ми переїхали у Львів. Згодом зняли окрему квартиру та жили в там. Ми змінили ще три житла. Я адаптовувалась, помічала багато відмінностей, але мені подобалось. Ми не говорили про те що сталось, а я росла та думала, що забуваю весь той жах.

Я слухала російські пісні, дивилась російські фільми та блогерів. В мене ніколи не виникало навіть думки пов’язати російську культуру та російську агресію. Про це ніхто не говорив, крім військових, які служили в АТО, проте їх ніхто не чув. В мене стався один такий діалог з чоловіком військовим, який говорив про те, наскільки жахливо, для тих, хто повернувся з війни, слухати треки рос виконавців в закладах або по вулицях, бачити книги їхньою мовою або їхніх видань.

Він питав: «А за що ми тоді воюємо? Проти кого?»

Дні йшли і я швидко забула наш діалог, який відбувся з 6 класі і не згадувала його аж до….

Та перед цим були тижні тривоги. Тижні, коли всі говорять про щось страшне та незрозуміле. Війна? Наступ? росія? Знову росія? Вона знову хоче забрати мій дім? В мене були приступи паніки перед сном. Батьки говорили про виїзд в Польщу, але ж як я могла покинути друзів? Дні минали, а дати ставали чіткішими. Ось 5 лютого, ось 16, а ось вже і 24… Ми пережили 16 лютого, не знаючи, що через 8 днів всі страхи перестануть бути просто тривожним очікуванням. Вони стануть нашими реаліями. 23 лютого я засинала під пісню російського виконавця, а 24 я прокинулась від сирен.

Аж до цього дня я не згадувала діалог з тим військовим. Мій день Х почався о 7 ранку. Досить пізно та все ж я була першою з групи друзів, хто про це дізнався. В мене якраз проходила глибока фаза сну, та на диво я все ж почула слова тата з кухні «Війна почалась, росіяни напали». Ці слова пробились крізь сон і облили мене немов холодний душ. Я прокинулась і почала прислухатись до всього, що відбувається. Сирени, включені на комп’ютері новини, важкий голос моїх батьків, який скриває в собі жах. Я встала і все опинилось в тумані. Я зайшла на кухню, щоб переконатись в почутому і переконалась. Бум. Всього декілька слів, а світ, в якому я жила досі, розбився та випарувався. Я написала про це друзям, ніхто нічого не знав. Наступні три дні були повним туманом. Я не читала новини в телеграмі, не билась в істериках або паніці. Я просто мало їла та багато малювала.

Перша тривога пройшла дуже стресово. Ніхто не розумів, звідки чекати вибухів та чи помремо ми завтра. Ніхто не був готовий до війни, та врешті ми і не могли бути до неї готовими. Але є те, що відрізняло мій стан від моєї сімі або друзів. Хоч було страшно, та я не боялась. Я сприймала це як естафету/ гру на виживання чи квест. Про це мало говорять, але я справді перестала відчувати будь-що крім адреналіну в моменти вибухів. Я не злилась, я не плакала. Я була «спокійною».

З кожним днем туман розсіювався і я починала більше їсти та менше малювати. Я бачила волонтерів, гуманітарку, сітки, пісні про Україну, підтримку та багато мемів. Ці тижні мають для мене особливий запах, який я ніколи в житті не забуду. Це був жах, до якого я не була готова, тому моя психіка захищала мене «спокоєм». Я думала про все і одночасно ні про що. Я переосмислювала ставлення до росії в цілому, до російської творчості. Я бачила їх бездіяльність та не вірила в неї.

Зараз я роблю те, що не змогла робити в перші тижні війни, бо не могла знайти можливості. Я дуже активно волонтерю та навчаюся робити це ще краще та ефективніше. Я працюю в громадському секторі Львова, розвиваю культурне волонтерство та розповсюджую інформацію про волонтерство в цілому. Війна багато в мене забрала, але так само багато і дала. За два роки я кардинально змінилась, я віднайшла свій шлях та впевнено починаю йти по ньому. Війна дала мені справжнє розуміння цінностей, бо коли під загрозою твоє існування, зі справді важливого в житті залишається досить мало. Війна допомогла мені зліпити власний сенс життя.

Єлизавета Шахова, 18 років 

Я жила в Чернівцях, була Пластункою та не вірила у всі ті плітки про війну. Пам’ятаю, всі думали, що це почнеться 16 лютого. На мій день народження. Мені виповнювалося 16, і ми зробили велике свято. Кілька гостей не прийшли, бо їхні батьки боялися їх відпускати.

Вранці 24 лютого я не хотіла йти в школу. Мала бути контрольна з хімії. Хотіла збрехати і сказати що в мене болить живіт через місячні чи щось таке. Мама була у відрядженні за кордоном, тож така відмовка чудово спрацювала б на татові. Коли я прокинулася, побачила повідомлення класної керівнички у вайбері: “Почалася війна, уроків не буде, залишайтеся в безпеці”. Одразу після цього я почала писати своїм київським друзам. Питати чи вони в безпеці. Так і пройшов мій тиждень. Фізично в Чернівцях, але в Києві серцем.

Я до останнього не вірила що це правда. Я не відчувала ні смутку, ні щастя. Просто нічого. Нещодавно я помітила за собою, що я досі знаходжуся в цьому стані “нічогості”.

Зараз я проживаю у Львові, навчаюся в УКУ на факультеті наук про здоров’я. Активно волонтерю та займаюся активістською діяльністю. Хочу завершити бакалаврат і магістратуру та стати клінічною психологинею. Допомагати людям, як зараз це роблю, але більше.

Мені дивно про це казати, але після вторгнення в моєму житті з’явилося безліч нових друзів та я стала більш активною та потужною громадською діячкою. Це правда, що в кризі ми ростемо з надзвичайною швидкістю. Шкода, що для українців ця криза є настільки нищівною. За отсанні два роки я стала сильнішою.  Повномасштабне вторгнення відчинило двері в активізм, які раніше були ледь-ледь прочинені, навстіж. Я ніколи не буду тією дівчинкою, якій лише 8 днів як 16, але можливо воно й на краще.

Сьогодні я вперше здала кров для поранених військових. Довелося пропустити пару, на яку не дуже й хотілося йти. На цей раз щоб це зробити, мені не довелося брехати що в мене болить живіт.

Максим, 17 років

Я жив у своєму місті, навчався в школі, мав плани, як закінчу школу. Інформацію про можливість початку війни читав та бачив по телевізору, але не вірилось, що таке можливо.

О 6 годині ранку мене розбудила мама зі словами: “Прокидайся. Війна. Нас бомблять”. Життя змінилося. Поділилося на “до” і “після”. Спочатку ніяк не могли усвідомити, як це можливо. Страх, розпач. Багато моїх знайомих в перший або другий день війни виїжджали за кордон. Моя родина вирішила залишитися в місті. Ми намагались опанувати себе і продовжувати жити, щоб якось справитися зі своїми емоціями. Ми почали волонтерити. Зранку до вечора ми грузили машини, складали аптечки. Так проходили наші дні й на погані думки не вистачало ні сил, ні часу.

В той час ми твердо вірили й віримо в нашу перемогу. Ми розуміли, якою ціною вона буде здобуватися. Ми впоралися з нашими страхами, сумнівами і почали налагоджувати життя в цих умовах. Наразі я досі проживаю у своєму місті, закінчую школу і планую вступити до ВНУ. Під час тривоги допомагають дихальні вправи, спілкування з друзями, близькими. Останні два роки навчився цінувати життя своїх близьких і родину.

Саша, 18 років

До 24 лютого я був дитиною та жив абсолютно безтурботне життя. Я ніколи не міг подумати, що це все може в один момент закінчитись, і я більше не зможу так часто бачитися з друзями і близькими. В мене буквально були думки: «Яка війна? Ви бачили що зараз з економікою після корони? Ні, ніколи». На жаль, на той момент я не зважав уваги на те, що війна вже як мінімум з 2014 року, просто саме я цього не бачив, як і більшість людей, бо воно «десь там». Але мені соромно за таке легковажне ставлення до подій, які відбувалися в моїй країні, хоч я і був всього лиш дитиною. До 24 лютого я був в повністю російськомовному суспільстві, вчився в російськомовному класі і думав, що це окей, хоча таким чином я буквально втрачав свою національну ідентичність і мене зʼїдала русифікація.

Завдяки моїм батькам я встиг виїхати до початку повномасштабного вторгнення. 23 лютого я виїхав за кордон, але це не позбавило мене від переживань, бо мої родичі і друзі були в Україні на той момент, а брат пішов на фронт. Було дуже складно зрозуміти, що відбувається і складно від того, що я не можу зупинити все.

Мені було страшно. Я був розгублений і просто думав, чому все так? Чому люди повинні страждати від невиправданих амбіцій якогось диктатора? Чому весь світ не може зупинити це з самого початку? Чому деякі люди виправдовують російську агресію? Що з цим світом не так? Бо всі весь час кричали що вони за мир, а в якийсь момент світ закрив очі і склав руки, кажучи що їм шкода і вони не можуть закрити небо.

На разі я в Німеччині, вчу німецьку, поширюю збори, по можливості допомагаю закривати їх, хочу поступити в цьому році в український університет. І борюся з тривожністю, яка викликала в мене багато неприємних моментів. Попри обставини, я намагаюсь будувати своє майбутнє, бо до цього рік я був в повітрі, мені  не хотілось нічого. Я чекав тільки нашої перемоги, щоб повернутися додому, і на разі чекаю, але намагаюсь щось робити для себе і для країни.

Зараз я проходжу стажування в Teenergizer, як волонтер активіст, бо хочу допомагати просвітлювати важливі теми нашій молоді і брати участь в розвитку нашої країни. Я зрозумів, що мені дуже подобається українська культура, звичаї, мова і мені стала цікава історія всіх подій і країн, зрозумів, що не можна стояти на місці, бо нейтралітет вбиває рішучість.

Олена Зенченко, 16 років

До 24 лютого я проживала у невеличкому місті Шостка, Сумської області. Щодня ходила до школи, до мого рідного 8 класу, а після могла піти погуляти з друзями. Пам’ятаю, що за декілька днів до повномасштабного вторгнення я мала дискусію з вчителем історії. Він казав, що скоро буде вторгнення по всій території України,  а я навпаки казала, що цього не буде. На жаль, вийшло так, що він виявився правим…

24 лютого я прокинулася, як завжди о 6 ранку та подумала, що трішки ще полежу і буду збиратися у школу. Пам’ятаю голос тата в телефоні та те, що дуже швидко піднялася і побігла до телевізора. Почала перемикати канали, поки не знайшла канал з новинами про повномасштабне. У мене тато військовий, і тому він одразу дав нам наказ збирати тривожну валізку з речами першої необхідності та сховати усю його військову форму, яка знаходилася вдома. Перший тиждень було дуже страшно, адже Шостка знаходилася в оточенні і у будь-який момент ми могли опинитися в окупації. Вдома жило 5 людей і на кожний сигнал повітряної тривоги ми йшли в укриття. 24/7 читали новини та боялися, що ворог зайде у місто. Якби так трапилося, у нас не було б змоги виїхати, адже усі мости, які вели до міста, були підірвані, щоб не дати ворогу просуватися. Щодня сиділи без світла або з маленьким світильничком, адже потрібно було зберігати світлозатемнення.  І також кожної ночі під час повітряних тривог ми бачили літаки, досі не знаємо: наші чи ворожі.

Було дуже страшно. Пам’ятаю як переживала за тата, адже його одразу відправили під Чернігів. На той час це був один із найгарячіших напрямків. Також я мала подружку з Харківської області, і десь на 4 день повномасштабного вторгнення вона перестала виходити на зв’язок. Я дуже переживала, і коли у травні вона мені відписала, я була нереально щаслива. Кожної ночі я бажала солодких снів близьким мені людям з думкою, що бачу їх в останнє.

Наразі я все ще проживаю у місті Шостка. Були думки виїжджати, але я подумала про те, наскільки буде важко тату без родини поруч, і ми вирішили залишатися в Україні, щоб там не було. Приблизно рік я активно займалася волонтерською діяльністю: плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок і розпалювачів, вишивання шевронів та просто моральна підтримка військових. Зараз я вигоріла від усіх справ, але скоро збираюся повертатися назад до волонтерства.

Повномасштабна війна дала мені зрозуміти, що найближчі люди — це не ті, хто кричить про дружбу та підтримку, а ті, хто тихо, без зайвої уваги допомагає та підтримує. Часом найкраща підтримка для людини — це просто посидіти поруч та вислухати все, що людина готова розповісти, а потім обійняти її та дати зрозуміти, що ти поруч.

Маша, 17 років 

Я жила і досі живу в місті Бровари. В мене було чудове життя. Я любила подорожувати, гуляти вулицями міста до ранку, замовляти доставку о третій ночі, приїжджати до зеленого Бучанського парку влітку, який згодом, теж віч-на-віч зустрінеться з російською окупацією. Тоді я не вміла цінувати такі прості речі, які зараз здаються мені мрією.

Чи вірила я, що розпочнеться наступ? Так. На жаль, я була повністю переконана, що так має статись, але я абсолютно не розуміла, коли і як це буде відбуватись. Свою тривожну валізку зібрала ще в грудні 2021 року. Мені було 14, і мої батьки про це не знали. Я сподівалась, що таким чином зможу хоч якось допомогти, але, дякуючи всесвіту, вона не знадобилась.

Як і більшість українців в той день я прокинулась від дуже гучних вибухів. В наше місто було 3 прильоти з різницею близько 5 хвилин. Вдома була мама та мій менший брат. До мене одразу прибігла моя налякана собака, яка до чортиків боїться гучних звуків, і менше ніж за хвилину прийшла до кімнати й сім’я. Сценарій був очевидний і в мить стало жахливо страшно. Ми включили телевізор в надії, що нам розкажуть, що трапилось, але на «1+1» показували «Життя Відомих Людей», а на інших каналах звичайні нічні серіали. Перший епізод про війну в новинах був вже близько шостої ранку. Тоді ми зібрали мінімальну кількість речей (теплий одяг і моя тривожна валізка з їжею, якої б вистачило максимум на тиждень) та домашніх тваринок.

З того дня в моєї маленької морської свинки почалась епілепсія від страшних вибухів, а собака до сьогодні боїться кожної повітряної тривоги і перша біжить ховатись в укриття.

Після цього ми понад місяць жили з сім’єю у маминого брата. Окрім нас, там жило ще 3 сім’ї. Таким чином, в нашому підвалі налічувалось 15 людей і одна вагітна на 9 місяці жінка (яка згодом народила, і в підвалі нас стало 16). Атмосфера змусила нас всіх зблизитись.

Зараз мені не вистачає легких для буденності речей. Боляче звикати до тривог, боляче, коли не дивують вибухи, боляче, коли воює член твоєї сім’ї, боляче чути над головою НЕ пасажирські літаки і ще дуже багато інших «боляче». Але навіть під час війни, я живу надзвичайно щасливе життя. 24 лютого навчило мене цінувати маленькі миті. Хто знає, що буде завтра? Іншого сьогодні вже точно ніколи не буде.

Любов. Мені допомагає любов. Іноді, відволікаю себе читанням великих книжок, переглядом фільмів, музикою або волонтерством. Я волонтерю щовихідних і це дає мені можливість відчути себе потрібною.

Марія Іваненко, 15 років

Я жила в Одеській області та не вірила в те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення. Пам’ятаю, що 24 лютого нас перевели на онлайн навчання та був урок російської мови💀 Перші тижні в моїй пам’яті зараз дуже змазані,  проте я добре пам’ятаю моменти “прольотів” вночі та те, як моя собака трусилася налякана вибухами. Я була дуже розгублена, але водночас спокійна. Мені здається, що тоді всі емоції були на паузі. Я просто постійно думала про те, як можна допомогти та врятувати мою родину, тому ресурсу на емоції не залишалося.

Півтора року після повномасштабного вторгнення я мешкала в Польщі, але зараз я повернулася додому та продовжую навчання в школі. Я займаюся волонтерською діяльністю, навчаюся, нарешті відвідую офлайн заходи присвячені молодіжній політиці та лідерству, живу частково нормальне, якщо його можна таким назвати, підліткове життя.

Я навчилася сприймати кожну подію в своєму житті як досвід, цінувати близьких і те, що я маю зараз, бути в моменті, як би це банально не звучало. Я стала більш емпатичною до інших людей.

Ріна Рей, 13 років

Я живу і жила в Білгород-Дністровському. Це невелике містечко на Одещині. Я на все життя запам’ятала як 15 лютого на основах здоров’я мій однокласник сказав: “Завтра будет война”.

24 лютого я встала, а у квартирі темно, хоча у нас завжди зранку ввімкнене світло. Батьки біля телевізора і слова з нього — війна почалась. Пам’ятаю першу в житті тривогу, а я тоді читала книгу Лесі Ворониної (по шкільній програмі). І тут цей звук, ми біжимо у підвал, який ще не відкривався і дзвонимо всім сусідам…

Я так само живу в Білгород-Дністровському, хоча виїжджала декілька разів за кордон, зараз дуже багато беру від життя й пробую нове, попри те що є моменти, які зараз викликають сльози. Нагадую весь час про збори і стараюсь збиратись з силами.

Вам може сподобатися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.