Сьогодні ми хочемо розповісти історію підлітки, яка анонімно поділилася своїм досвідом боротьби з психічними розладами та перебування в лікарні. Що змусило її звернутися по допомогу? Як вона почувалася під час лікування? Чи допомогла терапія, і чого не вистачало?
Ця історія нагадує: звернення по допомогу — це не соромно, а крок до зцілення.
Матеріал підготувала активістка Teenergizer Ріна (Подзирей Катерина).
Про діагноз
Я тривалий час погано почувалася. Роками кожен день плакала, майже весь час мала суїцидальні думки. Я відчувала сильні перепади настрою.
Через 6 років (з моменту, як я вперше пам’ятаю, що мені стало погано) я відчула, що стан значно погіршується. Я жила в іншому місті тоді. Пам’ятаю, що перестала їсти, мала сильні істерики, які неможливо було пригальмувати. Я відчувала себе інопланетянкою. Мені було страшно виходити на вулицю. Тоді я вперше пішла до невролога за рекомендацією подруги. Батьки тоді відчули серйозність мого стану.
Мені поставили три діагнози (депресію, тривожний розлад і анорексію) і прописали антидепресанти. Тоді я вперше відчувала себе настільки щасливою, піднесеною. Я могла робити все і одразу, я не відчувала втоми взагалі. Як виявилося потім — це була манія. У мене неправильно був поставлений діагноз.
Згодом лише я дізналася, що при біполярному розладі не можна виписувати антидепресанти, бо через них настає манія.
Два тижні я почувалася прекрасно. Потім я мала незначну сварку з мамою. І це було останньою краплею. Я впала в депресивний епізод. Я не вставала з ліжка, не їла, не пила, не ходила в туалет. Я погано пам’ятаю ті дні. Лише згадую, що мене намагалися підняти і психологиня, і подруга, і батьки. Але я не могла.
Про досвід в лікарні
Я не усвідомлювала, що буду в лікарні. Пам’ятаю, як мама питала, що їй робити: чи викликати швидку. Мені було все одно. Я нічого не відчувала. Тож батьки вирішили, що краще викликати допомогу, бо мій стан не поліпшується.
Мене забрала швидка. Мені дали листок, який сказали підписати. Так я і опинилася в лікарні.
Я почувалася там не своєю. Хоча і поза лікарнею я почувалася так само (не своєю).
Я була в лікарні тиждень. І це було важко. Лікарі_ки казали моїм родичам, що я проведу в лікарні не менше 2-3 місяців. Я хотіла вийти з лікарні на наступний день. Але виявилося, що це неможливо через те, що я підписала документи.
В лікарні мені не вистачало трохи особистого простору. В одній палаті було 6 людей і маленькі тумби. Там були люди з різними розладами і різною важкістю цих розладів. Зі мною жила похилого віку жінка, яка всю ніч розмовляла з своєю мертвою мамою. Інша жінка мала сильні істерики, її прив’язували. Моє ліжко тремтіло іноді від її рухів. Інша моя сусідка прокидалася о 04:00 ранку і робила розтяжку на ліжку (вони металеві і дуже шумні). Це ускладнювало перебування там, оскільки я не могла розслабитися в такому шумі.
З часом мене переселили в іншу палату. Там було спокійніше.
Харчування не завжди було хороше. Я бачила, що іноді людям недостатньо, іноді там були зовсім неприємні прийоми їжі. Мені приносили супи і фрукти рідні, тому я почувалася добре в цьому питанні.
Також критично не вистачає якісної діагностики з боку лікарів_ок.
Психологиня, яка проводила діагностику, була доволі точною в своїх теоріях щодо того, що зі мною, хоча бачилися ми всього лише раз. А от дві психіаторки скоріше знецінювали (по моїх відчуттях) мій досвід.
В лікарні мені поставили інший діагноз через те, що на наступний день я почувалася більш активною і життєрадісною. Ніхто не бачив у мене депресії, яку мені раніше діагностували.
Якщо говорити про те, що я отримала, то це відпочинок, якого не мала ніколи (такого, як я потребувала). Я знайшла сили рухатися далі. Я нарешті почала лікування. Хоч і недостатньо якісне, але це був лише початок.
Лікарня була переломним моментом не тільки для мене, а і моїх рідних. Але я вважаю, що це був необхідний момент в моєму житті.
Про думки після
Зараз уявляю себе тодішню: я дуже плакала, я тримала решітку на вікні руками, бо тільки так могла торкнутися матері. Мені було боляче. Але я вже тоді знала, що буде добре. Я шукала хороше в тому, що мала там. Я тішилася, що починаю їсти. Я посміхалася кожен раз, коли отримувала фрукти від мами чи подруги. Я раділа, що виходжу на вулицю. Пам’ятаю, як читала книжки у мінібібліотеці лікарки.
В той момент я би просто хотіла притримати себе за руку. Сказати, що я буду поруч. Я буду опорою для себе.
Коли я потрапила в лікарню, то замислилася про те, що всі люди, які там лікувалися, нічим не відрізняються від тих, що проходять вулицями кожен день. Легко би переплутала людину з психічним розладом і без нього.
В лікарні знаходяться не якісь неправильні люди. Це просто люди. Хтось має певні розлади, хвороби, проблеми — і це все не робить когось гірше.
Про стигму
Після того, як я вийшла з лікарні, я пробувала розповісти в інстаграмі про цей досвід. Пам’ятаю, що не всі сприйняли це. Мої батьки були дуже засмучені рішенням про те, що я хочу ділитися таким досвідом. Вони боялися, що майбутні роботодавці_кині ніколи не будуть співпрацювати зі мною.
Я думаю, що ми маємо говорити про психіатричні лікарні більше для того, аби легше приймати, що людям потрібна психіатрична допомога. Від того, що ми приховуємо або вдаємо, що цього не існує, то розлади не зникають і потреба в лікуванні теж. Чим краще ми обізнані, тим легше буде не тільки нам, але й іншим.
Загалом я відчуваю вдячність лікарні за те, що отримала своєчасну допомогу. Також я безмежно вдячна рідним за всі зусилля, віру і підтримку. І собі за те, що могла покластися на себе.
І наостанок я б могла сказати те, що точно знаю: лікарня — це не соромно. Якби банально це не звучало, я вважаю, що це дуже важлива думка для суспільства зараз.
