Я прийшла на першу репетицію до жаху блідого, нервового, заляканого, розгубленого й ще страшенно змученого після важкої зими безперервного навчання й зубріжки дівчинкою. Я дивилася на все це з недовірою і втомою, настільки я тоді не вірила в себе, свої сили і здатність показати свій талант.
Перший сюрприз життя стався на постановці танцю. Ох, зараз згадую той дощовий березневий день і ловлю себе на думці, як усе було тоді сиро і відмінно від того, що ми маємо зараз: порожній холодний зал, ні музики, ні декорацій, ні енергії, але вже зародження інтересу, уже ледь вловимий вогник в очах, уже перші ознаки зближення акторів. Так от, тоді, на цій першій нашій репетиції в мене раптово почало виходити танцювати, та ще й так непогано, що мене поставили в перший ряд, та ще й додали нашу із Сережею підтримку. Я пам’ятаю, як я раділа, як дитина й не вірила своїм очам.
А потім почалося справжнє театральне життя. Я жила від репетиції до репетиції, від вівторка до четверга, я співала «Alabama boy» і представляла свою майбутню сукню, я мріяла, я парила. і ми репетирували, ми тіснилися в невеликому кабінеті, бо нам не давали зал, ми помилялася, ми збивалися, але ми вже починали горіти цим, ми починали закохали
Наступна моя несподіванка – Наталія Семенівна кличе на зміні приміряти костюм, я бачу шикарну чорну сукню, чую від неї «Боже, яка ж ти все-таки худенька», і з неймовірним задоволенням усвідомлюю, що з усіх наших дівчат ця сукня найкраще підходить саме мені.
А потім сльози, мандраж і розгубленість, перша репетиція, на якій я не можу посміхатися; ми танцюємо, я падаю на руки Сергій, у мене темніє в очах, і я більше нічого не бачу, не чую й не відчуваю. А потім ми вливаємося в це. Ми вже знаємо один одного, як облуплених, свої косяки і промахи, свої невдачі й помилки; ми жартуємо, й атмосфера дружби, сміху, радості, юності, запанує над стінами школи, і душа театру виривається ввись, несучи нас до зірок. І момент найяскравішого спалаху нарешті настає.
Я виходжу з театру впевненою в собі й у своїх друзях дівчиною, з мого обличчя не сходить посмішка, а душа не перестає цвісти. Весь цей час я думала, що мене змінювала дорослішання, захоплення, закоханість; але незримими променями магії й таїнства проникає в мою душу театр, кардинально змінюючи мій світогляд, мої почуття й саму мене.
Ось, що таке для мене театр: це подяка глядачів, це посмішки друзів, це моя маленька сім’я. Це те, що змінює моє життя. Це те, що робить мене щасливою.
