Ліза живе з ВІЛ з народження. Про свій статус вона дізналася у дев’ять років від мами. Завдяки тому, що мама підійшла до розмови послідовно та щиро, шоку в дівчинки не було. З п’ятнадцяти років Ліза живе сама. Її мама, яка боролася з наркозалежністю, пішла з життя у 37 років. Ліза відверто ділиться своїми переживаннями про панічні атаки, терапію та шлях до спокою.
Про прийняття статусу
Коли я дізналася про свій статус, мені одразу все пояснили. Мама розповіла відкрито, ясно і зрозуміло. Я була спокійна. Лише трохи переживала про те, як розповім про це, коли виросту. Я просто не уявляла, як саме це зробити. Загалом я ніколи сильно не переживала через свій статус.
Про терапію
Складніше для мене було переживати труднощі з ментальним станом. Я була на консультації у психотерапевта, а також тривалий період займалася з психологом. Основними причинами були те, що я рано втратила батьків: маму та бабусю, рано почала жити сама і працювати, та не справлялася з панічними атаками, бо не знала, як із ними впоратися. Іноді навіть з’являлися погані думки, але, слава Богу, нічого не сталося. Я пережила цей етап.
Про ліки
Деякі ліки приймаю лише в критичних ситуаціях під час панічних атак або якщо є сильний тремор. Абсолютно без проблем можу поєднувати його прийом із АРТ. Це не впливає ні на терапію, ні на моє життя. Поки що я не можу повністю впоратися без нього, тому наразі так.
Про дискримінацію
Стикалася лише з дискримінацією через статус. Єдина ситуація, яку пам’ятаю: коли мене звільнили зі стажування в зоомагазині, сказали, що якщо ВІЛ-позитивна людина поріжеться об пачку корму, то може заразити інших людей і тварин. Я намагалась пояснити, що я “безпечна”, але на наступний день отримала повідомлення, що мене там більше не хочуть бачити».
Історія Лізи руйнує стереотип про те, що для ВІЛ-позитивної людини статус є головним джерелом стресу. Насправді прийняття діагнозу може пройти спокійно, якщо поруч є підтримка, а інформація подана відкрито. Натомість на перший план виходять інші виклики.
Жити з ВІЛ — це не лише приймати таблетки за графіком, а й давати собі право на підтримку, терапію та повноцінне, щасливе життя без страху.
