Заціни, ми вже 12 000 консультацій провели

Ні, не жарт

Обновлено

Три роки тому я жила в Донецьку й навчалася в школі. У мене була подруга. Ми виросли в одному дворі, ходили в один садок, потім пішли в одну школу й один клас. Її навіть звали так само.

Коли почалися перші зіткнення, мій дідусь сказав збирати речі і їхати до Києва. Там мене зустріли тітка й дядько. Спочатку, я планувала провести в Києві літо. Потім залишилася на перший семестр у школі. Потім мені сказали, що краще довчитися до кінця року. Потім дідусь сказав, що дев’ятий клас теж краще закінчити в Києві. Зараз я закінчую десятий клас. Я так і не повернулася.

Я дізналася про свій статус у 15 років. Дядько з тіткою покликали мене «на розмову». Тітка почала плакати. Я теж заплакала. Потім дядько сказав мені, що в мене ВІЛ, і що він у мене від мами. І ще довго вибачався, що йому довелося мені про це сказати. Тоді я дізналася, що мати в шість років тому мала СНІД. Її довго і важко лікували, ледве врятували.

Мій дядько працює лікарем, так що знає про ВІЛ. Він говорив, що у 21 столітті боятися не потрібно, що я буду пити ліки і здавати аналізи, і все буде добре.

Це було ввечері. Я не знаю, чому я плакала. Напевно, тому що тітка почала плакати ще до того, як розповіла мені. Я почала плакати разом із нею, а потім взагалі почалася істерика. Мені було страшно.

Наступного дня я прокинулася з думкою, що це був сон або розіграш від батьків. Що вийду з кімнати і вони мені скажуть: «Це був жарт, а ти повірила!». Я так сподівалася на це.

Потім я змирилася з цією думкою. Може, це якийсь шанс. Може, моє життя хоч трохи зміниться в кращу сторону.

У перші дні я думала що все, кінець. Як далі жити? Як я зможу мати дітей, адже мені це передалося від мами. Потім я почала гуглити, знайшла сайт Тінерджайзер і він мене трохи заспокоїв.

У моєму житті мало що змінилося. Крім Тінерджайзера. Я п’ю таблетки і стала відповідальніше ставитися до свого життя.

До Тінерджайзера я в основному бувала в школі і вдома. Тінерджайзер показав, що ВІЛ це не так погано, як я думала в перші дні. І що до цього можна ставитися з гумором. І дав мені нових знайомих. У Києві, за останні три роки в мене не з’явилися друзі, з якими я могла щиро поговорити. До Тінерджайзера.

Мені захотілося познайомитися з цими хлопцями. Вони відкрито говорять про свій статус, вони як герої. Вони не бояться. Я боялася розповісти однокласникам про свій статус, і взагалі всім. Я знаю своїх однокласників і їхні вічні жарти про СНІД. Тепер я не боюся розповісти про статус кому завгодно, крім них. Рік тому розповіла б своїм однокласникам. Але зараз мене перевели в інший клас, і цим я точно нічого не скажу

Дядько й тітка не соромляться того, що в мене ВІЛ. Вони кажуть, що я можу робити що хочу й говорити про свій статус кому хочу.

До ВІЛ ставлюся абсолютно спокійно. Іноді бувають дні, коли лінь випити терапію. Дуже не хочеться, але гаразд, це все-таки моє здоров’я. Я недовго приймаю терапію, усього близько 2 місяців. Навіть без будильника-нагадування згадати про це не виходить. Але скоро звикну.

У Тінерджайзері я хочу зробити так, щоби люди знали більше про ВІЛ. Щоби такий підліток як я міг розповідати про свій статус не боячись принижень. У мене характер сильний, мене не так просто принизити або залякати. Але для інших це може бути проблемою. І я хочу допомогти іншим підліткам. Для початку в Україні, а там видно буде.

А з подругою, яка залишилася в Донецьку ми досі щодня спілкуємося.

Авторка ілюстрацій: Лада Потрібна

Вам может понравиться

Leave a Reply

Your email address will not be published.