Заціни, ми вже 12 000 консультацій провели

«Якою мовою ти бачиш сни?», або про мовну роздвоєність

Обновлено

Передусім варто зазначити, що ця стаття – це своєрідний експеримент. Я вирішила зробити синтез двох мов, які наразі відіграють у моєму житті однаково важливу роль, якими я користуюся приблизно в пропорції 50/50, в одному матеріалі. Цей текст – це історія мого становлення шаленим бібліофілом, свідомим чистоти мови філологом, який щодня відточує мистецтво мовлення, виробляє власний стиль.

І так, привіт. На момент написання статті мені повних 19 років. З моменту народження й до сьогодні я поміняла 5 областей України. У кожній із них я прожила від двох до 12 років. Коли знайомі запитують мене, яке місто я вважаю своїм будинком, Я ніяково посміхаюся: ніякої. Зараз ніякої.

На мій погляд, будинок – це не там, де ти народився або де живеш тепер. Твій будинок знаходиться там, де ти відчуваєш себе як вдома.

Ні, мої батьки не військові і я ніколи не була біженкою. І, по правді сказати, у цій статті виявиться набагато більше тепла й емоції, коли я її перечитаю, ніж це може здаватися в процесі написання.

Глава перша. Початок довгого шляху. Дніпро як відправна точка, початок історії .

Відразу повідомлю, що ця стаття повністю й цілком присвячена переїздам, людям і мовам. І мова написання – чергування російської та української – залежать від області, про яку йтиметься.

До Дніпра я маю трепетне ставлення-в першу чергу тому, що це місто, де я народилася і прожила аж до 12-и років. І нехай він не такий динамічний, як, скажімо, Київ, там не так багато виставок, як у «місті каштанів», там немає такої архітектури, як у Львові, немає моря, як в Одесі-мамі й там аж ніяк не найкращі в Україні люди, але все ж це рідне місто.

Про ставлення до українського. На момент проживання в Дніпрі мій український перебував десь на межі «його не було». Це зараз у Дніпрі відкрилися» Єшки «(Книгарня» Є»), де навіть у переважно російськомовному місті продавці приємно радують чистим українським, тим самим виділяючись на тлі загальної маси населення. Молодь також стала прагнути культивувати українську, використовуючи її в повсякденному житті. До речі, у тому ж Дніпрі та Харкові він реально чистий, чого не скажеш про Львівську, Івано-Франківську та Рівненську області.

Так, український у школі був… але він не давав можливості зрозуміти його краси й багатства. Більше відклалися в пам’яті уроки української літератури, яку ми вчили паралельно з літературою російської та зарубіжної.

Основною причиною переїзду стала екологічна сторона життя в місті та алергія батьків. Саме тоді тато випадково поїхав зі знайомими в Крим і повернувся звідти зі звісткою про те, що в нас буде дача в…

Глава друга. Дача в Криму й мій переїзд у коробці .

 … Крим. Зрозуміло, усі погодилися. Уявлення про регулярні поїздки до Криму як мінімум раз, а то і два на рік представлялися всій родині райдужною перспективою, а в голові вимальовувалися морські пейзажі, вода, що зливається з горизонтом, й обрамленнае розкішним кольє з гірських масивів, дбайливо укритих кипарисами та іншими хвойними, що нудяться під ультрафіолетом.

Однак настрій і плани змінилися. Колись обіцяне «дача» змінилося безальтернативним «Я переїжджаю, а ви як хочете» тата. До сих пір пам’ятаю, як у свої переломні дванадцять я уявляла себе собачкою, яку просто сунули в картонну коробку і, не розуміє, у чому справа, перевезли в абсолютно протилежну точку країни. Братові було легше, він молодший. У мене ж більш-менш сформувалися тісні зв’язки з однолітками, була школа, до якої я звикла.

Розривати зв’язки завжди важко, це потужний вихід із зони комфорту, хоча з часом я усвідомила, що це допомагає адаптації в будь-якому середовищі, у яке б я не потрапляла.

Про ставлення до українського. До анексії (і ще деякий час після) у нас були уроки української та літератури, але на дуже слабкому рівні. Здебільшого лояльне або позитивне ставлення до українського живили кримські татари. Було до абсурду сумно спостерігати, як після референдуму учні паралельного класу почали бойкотувати уроки української.

Моє ставлення до українського до моменту наступного переїзду. У силу обставин я не сприймала українську мову. Не кажучи вже про те, що в мене елементарно не було навичок спілкування українською. У Криму я налаштовувалася на вступ до філії МДУ в Севастополі на журфак, де, зрозуміло, основним був би Російський. Не пам’ятаю, чи були розмови з батьками про можливу роботу десь у Пітері… але плани на майбутнє приблизно вже були розписані. Поки – неждано-негадано – не трапилася анексія.

Частина третя. Закарпаття й початок трансформації свідомості та розколу мозку на дві мовні півкулі.

Звичайно ж, оскільки залишатися в Криму виявилося неможливим, почалися пошуки альтернативного варіанту для переїзду. Критеріями вибору стали гори, до яких ми вже встигли звикнути за 4,5 роки життя в Криму, а також екологія. Тому відразу ж зупинилися на Закарпатті, рандомно й не дуже обравши невеличке містечко під Мукачевом Хуст.

Про людей та ставлення до чужинців. Існує думка, що закарпатці дуже лояльні і дружні до інших народностей, що зумовлено тим націнальним вінегретом, у якому їм доводиться жити. Частково це правда, частково – ні. Перебувати в шкільному колективі, де відбулося цікаве змішання учнів угорської, румунської, української й невідомо-ще-якої національностей було цікавим досвідом. Так, вони справді живуть у гармонії та злагоді, нікого не чіпляють та всім посміхаються. З єдиним лише «але»: вони не приймають до себе чужинців, ким виявилася я. Колись мені сказали таке:  «Ти тут чужа. І ніколи не станеш своєю».

«Чужість» чи безпосередню причетність до закарпатців визначають досить просто: за твоїм мовленням.

Про ставлення до української.

Уявити, що на території України (бо територіально це Україна) можуть знаходитися міста, сто відсотків населення якого – роми, які в побутовому житті розмовляють румунською, які, займаючи певні чини, на роботі послуговуються теж румунською та школи в яких використовують суто румунську, дуже важко. Утім, таке є.

Переважна більшість міст та сіл користуються діалектом, своєю унікальною «закарпатською мовою». У Мукачевому та Ужгороді більшою мірою розмовляють російською.

Люди. Саме з огляду на неприйняття людей із зовнішнього, так би мовити, світу, а також з огляду на окремі звички та менталітет загалом, Закарпаття – це те місце, де мені було найбільш некомфортно з усіх тих прапорців на карті переміщень.

Зміни в ставленні до української мови. Коли я переїхала на Закарпаття, усвідомила, що не можу і двох українських слів пов’язати між собою, аби це не виглядало так, ніби в мене постійні напади епілепсії чи я якась розумово відстала. Але це стало першими кроками до того шляху, яким я пішла в подальшому.

Частина четверта –і відразу до питання про мову. 

«Розколом» у свідомості та абсолютним і безкомпромісним усвідомленням того, що вивчати мови – це круто, і що це саме те, чому я хотіла б присвятити себе своє життя, став вступ до Острозької академії на Рівненщині. Мій контракт про вступ за спеціальністю «Журналістика» було розірвано наступного ж дня після його підписання, оскільки деканат повідомив про моє проходження на бюджет української філології та літературної творчості.

Я не писатиму про негативні боки навчання в Академії та на філології зокрема. Висловлю лише вдячність за те, що університет ще більше змінив моє сприйняття української та посприяв оволодінню мови, а також причепив розуміння того, що кальку зі свого мовлення треба викидати, мов сміття з оселі. Що замість «дійсно» треба казати «справді». І що є модне зараз слово «барбершоп» з успіхом можна замінити суто українським «голярня» (до речі, про такі «словозміни» читайте на спеціальних порталах, присвячених перекладу іншомовних слів, одним із яких є «Словотвір». Звичайно ж, тут не обійдеться без абсурду, оскільки називати бутерброд «накладанцем», а топлес – «голіціцем» навряд чи хтось буде, утім, про існування й таких слів у нашій мові знати все ж варто, адже деякі із запропонованих варіантів справді гідні того, аби ними замінити новомодні іншомовні запозики, чужизми.

P. S.: Чому я написала про 5 областей… Я вступила до ВНЗ у Рівненській області, залишивши Закарпаття, а батьки перебралися в Трускавець – на Львівщину, де я регулярно буваю на канікулах і подекуди на вихідних.

P. P. S.: Ви також можете порівняти манеру написання й особливості залежно від того, якою мовою написаний той чи інший фрагмент, і висловитися щодо того, що вам більше імпонує. Мені буде особливо важливо почути вашу думку з приводу цього питання:)

Не бійтеся змін –вони хоча й часом ламають, проте формуютьв вас нову особистість,чогоне здобувають, сидячи в завакуумованійреальності,щодня вирушаючи в школу, універ чи на роботу в одному й тому ж місті. Щодня. Без змін. 

А сни я бачу двомовні – наразі двомовні. Still ahead!

Автор тексту: Марія Прохоренко

Illustration by Yukai Du

Вам может понравиться

Leave a Reply

Your email address will not be published.