Заціни, ми вже 58 273 консультацій провели

Розлад харчової поведінки: історія дівчини у ремісії

Розлади харчової поведінки – це проблеми психологічного характеру, пов’язані з порушеннями вживання їжі. Люди з такими розладами сильно обмежують себе в їжі, переїдають, викликають рвоту чи виснажують себе надмірними фізичними навантаженнями.

Активістка Teenergizer попросила свою подругу поділитися трьохрічним досвідом та порадами, як людини у ремісії. 

Як почався твій шлях?

Багато у кого це починається через інших людей – булінг у школі, серед друзів, чи навіть у сім’ї, але мені здається, що я сама себе загнала у РХП через низьку самооцінку. Спершу я почала надто часто дивитися у дзеркало, часто зважуватися, сіла на правильне харчування. Помітила, що щось не так і це вже занадто, коли вже сильно обмежувала себе у їжі, перестала їсти будь-які солодощі та жирну їжу. Я навіть поговорила про цю проблему зі своєю мамою, проте вона сказала, що це нормально, і я “просто почала слідкувати за собою і своїм харчуванням”. Коли ж я розповіла своїм друзям, вони почали за мене хвилюватися, сказавши, що все-таки це ненормально.

Десь через півтора року після самого початку я дуже сильно голодувала, в мене постійно через це болів живіт і голова, не було ні на що сил, але я при цьому продовжувала тренуватися, щоб схуднути.

Як ти почувалася, коли зрозуміла, що з тобою?

Я почала шукати інформацію про РХП і боялася, що це затягнеться надовго та потім буде дуже складно вибратися з цього. Наче це вже назавжди зі мною. З іншого боку, я була, як би дивно це не звучало, рада, адже думала, що таким чином зможу схуднути, і просто зупинюся вчасно.

Як відреагували близькі тобі люди?

Перший час я намагалася приховувати від усіх свій стан, та це вже ставало неможливим. В найскладніший період, коли одна із моїх найближчих подруг дізналася, вона терпляче намагалась допомогти мені та всіляко підтримувала, не засуджуючи мене, за що я, звісно, дуже вдячна. Мені навіть здавалося, що я починаю одужувати, але я розуміла, що роблю це тільки заради неї, щоб не підвести її та не знецінити всю її допомогу. Через деякий час виявилося, що у цієї дівчинки також були схожі проблеми.

Десь через два з половиною роки, вже виходячи у ремісію, я розповіла своїй мамі усю правду про те, що зі мною було. Звісно ж, вона була шокована, і засмутилася, бо подумала, що я весь цей час їй не довіряла. Проте я просто не хотіла, щоб вона за мене хвилювалася чи почала насильно мене годувати. В той день вона взяла з мене обіцянку поділитися з нею, якщо ще щось схоже трапиться.

Як ти вийшла у ремісію?

Я зрозуміла, що з цим потрібно щось робити: моє здоров’я сильно погіршилося, я часто хворіла, аналізи були поганими. Мені стало страшно, що я вже не зможу відновити здоров’я, і воно залишиться таким слабким назавжди.

Думки все одно залишалися – я все ще завжди думала про їжу. Зриви були, і немало. Я не хотіла цього, і намагалася зупинити, але було складно.

Які поради ти можеш дати людям, що зараз переживають подібний нелегкий період?

Люди з РХП самі знають, що з ними, і конкретні поради їм не допоможуть. Треба подумати про своє здоров’я і те, як добре буде жити, не думаючи весь час про їжу, калорії, свою вагу тощо й набратися сил, переступити через себе. Чужі слова не матимуть сенсу.

Я часто чула “якщо хочеш схуднути, сядь на правильне харчування”, “їж 6 разів на день” чи “просто їж!”. Від цього тільки гірше.

Також, не боятися розповісти своїм близьким, людині, якій довіряєте, та отримати підтримку. Це справді важливо, адже якщо поряд з тобою хтось є, ти вже не сам, і справитися буде трохи легше.

 

Вам може сподобатися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.