ВІЛ — це не все, що визначає людину, яка має позитивний статус. Часто суспільство фокусується лише на статусі, забуваючи, що люди з ВІЛ стикаються з тими самими (а іноді й важчими) кризами: відсутність роботи, стрес від війни, страх за майбутнє.
Катя живе з ВІЛ з народження. Вона чесно розповідає про свій найважчий період, коли діагноз став “останньою проблемою” на фоні емоційного виснаження.
Про внутрішній стан
Я не зверталася ні до психолога, ні до психотерапевта. У мене ніколи не було настільки сильних проблем, щоб я наважилася піти, хоча думала про це. Розуміла, що інколи «не вивожу», але якось вивезла. До закінчення школи найскладнішим було нерозуміння, чому я не така, як інші, чому це сталося саме зі мною.
А вже в дорослому житті з’явилося багато інших проблем, і ця відійшла на останній план.
Був період, коли я була настільки емоційно виснажена, що не розуміла, що зі мною відбувається. Було відчуття, ніби я в ямі, але я не знала, як із неї вибратися. Це складно описати словами, але це дуже відчувається.
Про найважчий період
Складний період почався після випуску з коледжу. Ти наче починаєш доросле життя, але змушений самостійно його будувати без фінансової підтримки від рідних. Плюс почалася війна, і це дуже вплинуло на емоційний стан. Ти хочеш будувати майбутнє, ставити цілі, мріяти, але водночас розумієш, що не факт, що будеш у безпеці, що будь-якої миті щось може статися.
У той період я майже не могла спати, схудла на 6 кг за 1-2 тижні. Додалися проблеми з роботою, бо в Україні складно її знайти.
Про те, що допомагало
Як я справлялася? Мені допомагало читання — книги дійсно відволікають. Я намагалася займатися спортом, щоб менше зациклюватися на негативних думках. Дуже важливе живе спілкування: варто шукати друзів, виходити на каву, більше говорити з людьми. Також важливо ставити цілі, адже коли є мета, до якої ти рухаєшся, стає менше зайвих думок. Потрібно чогось сильно захотіти, і це поступово витягує тебе з цього стану.
