Анастасія Вілейко ділиться власним досвідом токсичних стосунків, розповідає про непомітні «червоні прапорці», контроль та шлях повернення до себе.
Інколи аб’юзивні стосунки не починаються з болю. Вони починаються з любові, яка здається ідеальною. Він був лагідний. Дуже уважний. Я була для нього першим коханням, а він — моїм. Він розумів мене з пів слова, і поруч з ним було відчуття, що мене нарешті бачать і приймають. Тобто тоді навіть думки не було, що це може стати чимось іншим.
Але «червоні прапорці» були. Просто я вміла їх пояснювати.
Він багато спілкувався з дівчатами. Мені було неприємно, але я переконувала себе: «Він просто виріс у такому оточенні». Це той момент, де ти вже відчуваєш дискомфорт, але ще не дозволяєш собі назвати його проблемою.
Приблизно через пів року все змінилось. Він почав контролювати.
Спочатку це виглядало як турбота, але дуже швидко стало заборонами. Він сказав, що я не можу гуляти з подругами, бо вони можуть привести хлопців. Одного разу я все ж пішла. І тоді він написав: «Коли будеш вдома — нам треба серйозно поговорити». Потім — «йди додому негайно». Я злякалась і пішла. Я довго слухала, що я жахлива дівчина. Що мої подруги — «шалави». І якщо я з ними спілкуюсь, то я така ж. Це не просто сварка. Це момент, коли тобі вперше пояснюють, ким ти «є».
Далі це стало системою. Я почала питати дозволу на все: чи можу я кудись піти, щось зробити, з кимось побачитись.
Я постійно мала бути на телефоні. Якщо я не відповідала дві хвилини, він блокував мене на два дні. Я перестала бачитися з друзями. Не тому, що хотіла. Тому що «не можна». І найгірше — я почала вірити, що проблема в мені. Після кожного конфлікту він казав, що «нічого такого не було», що я перебільшую, що я вигадую. І я вірила. Це і є газлайтинг — коли в тебе забирають довіру до власної реальності.
У якийсь момент я перестала бути собою. Мене постійно нудило. Я перестала їсти. Я боялась пропустити його повідомлення. Я почала різати себе. І водночас я думала, що «все ок». Бо він так казав.
Це одна з найнебезпечніших речей в аб’юзивних стосунках: вони не виглядають як катастрофа щодня. Є моменти, коли стає легше. І саме вони тримають.
Перелом стався раптово. Він почав вживати наркотики. І одного разу — почав мені погрожувати. На той момент ми були разом майже два роки. Я просто не витримала і пішла. Після цього не стало одразу легше. Він залишив по собі страх. Постійну тривогу. Відчуття, що я знову маю перед кимось звітувати. Що я не можу просто жити, говорити, спілкуватись. Найважче було зрозуміти, що я маю право. Право не відповідати миттєво. Право бачитися з людьми. Право жити без страху. Мені допомогла психотерапія. І час. І дуже повільне повернення до себе.
Цей текст не про те, щоб когось звинуватити. Він про інше. Про те, що аб’юз — це не завжди крик і насильство. Іноді це контроль, який маскується під любов. Іноді це слова, після яких ти перестаєш довіряти собі. І ще — про важливе. Ментальне здоров’я — це не щось абстрактне. Це те, що руйнується дуже тихо. І відновлюється дуже довго.
Якщо ви зараз у подібних стосунках — єдине, що я хочу сказати: з цього можна вийти. Піти складно. Іноді страшно. Іноді здається, що ти не зможеш. Але можна. І життя після цього — є.
