Заціни, ми вже 172 964 консультацій провели

За дверима психіатричного кабінету

Художній репортаж про три історії звернення по психіатричну допомогу, страх перед діагнозом і життя, яке не закінчується після нього

Штори зачинені. У кімнаті майже немає світла, хоча надворі давно день. На ліжку лежить дівчина в одязі, який не змінювала вже невідомо скільки часу. Поруч маленька пляшка води, але навіть для того, щоб простягнути до неї руку, потрібно зібрати сили, яких немає. Телефон час від часу дзвонить, хтось стукає у двері, проте вона не відповідає. Не тому, що не хоче розмовляти. Просто не може. Час давно перестав мати значення. Немає ранків, вечорів, понеділків чи вихідних. Є лише ліжко, зачинені штори й нескінченне очікування, коли все це нарешті закінчиться. Цій дівчині п’ятнадцять, можливо, чотирнадцять років. Вона навчається в десятому класі, живе в Польщі й ще не знає, що за кілька місяців уперше почує від лікаря слово «депресія». Ця дівчина — я.

Мені складно визначити, коли саме все почалося. Не було одного страшного ранку, після якого життя раптом стало іншим. Спочатку я просто перестала мати сили. Звичайні справи, які раніше навіть не помічала, почали викликати фізичну нудоту. Я могла буквально блювати від спроби виконати якесь завдання. Потім перестала нормально їсти, спати, виходити з кімнати. Штори залишалися зачиненими, а люди — десь за дверима, куди я нікого не пускала. Усе це відбувалося поступово, тому досить довго я навіть не розуміла, наскільки мені погано. Мені здавалося, що я просто втомилася, що потрібно трохи відпочити і все мине. Але відпочинок не допомагав. В якийсь момент я спробувала вийти на вулицю. Побачила поруч більше двох людей, злякалася й одразу забігла назад у квартиру. Зачинилася у своїй кімнаті й вирішила більше нікуди не виходити. Тоді це рішення здавалося мені цілком логічним: якщо на вулиці страшно, значить, потрібно залишатися там, де безпечно. Щоправда, дуже скоро й власна кімната перестала бути таким місцем.

Найгіршим було безсоння. Я могла не спати кілька діб, а потім настільки втрачала відчуття часу, що вже не розуміла, який сьогодні день. З’явилися слухові галюцинації. Одного разу вночі я почула дивні звуки на балконі. Мені здалося, що там сидить моя мама. Я почала плакати, а потім зрозуміла, що на балконі нікого немає. Звуки нікуди не зникали. Я розуміла, що чую те, чого насправді немає, але від цього не ставало менш страшно.

Зараз я можу описати цей випадок кількома реченнями, хоча тоді одна така ніч здавалася нескінченною. Найскладніше було навіть не пояснити комусь, що зі мною відбувається, а самій зрозуміти, чи можна взагалі довіряти власному сприйняттю. Я майже не розповідала близьким про свій стан. Збоку все виглядало так, ніби я просто закрилася від усіх і не хочу нікого бачити. Частково це було правдою. Але за цим небажанням ховалося щось значно складніше, ніж звичайна потреба побути наодинці.

Минуло приблизно два місяці, перш ніж мама відвела мене до психотерапевтки.

Я не пам’ятаю всіх подробиць тієї розмови, зате добре пам’ятаю її результат: мені порадили звернутися до психіатра. І ось тоді стало по-справжньому страшно. До цього я майже не замислювалася над тим, що зі мною може відбуватися щось серйозне. А тут раптом психіатр. Я вже дещо знала про психічні розлади й найбільше боялася почути, що в мене шизофренія. Мене лякала невідомість, можливий діагноз і навіть те, що лікарем був чоловік. До того ж тоді мені було соромно від самої думки, що хтось дізнається про моє звернення. Здавалося, після цього люди дивитимуться на мене зовсім інакше. Зараз це звучить дивно навіть для мене самої, адже сьогодні я відкрито говорю про своє лікування. Але тоді слово «психіатр» здавалося страшнішим за багато симптомів, із якими я вже жила.

Перший прийом відбувався онлайн. Жодного довгого лікарняного коридору, дверей із табличкою чи незнайомих людей у черзі. Лише я, екран і лікар за багато кілометрів від мене. Консультація була призначена на вечір, тому весь день я провела в ліжку, як і попередні. Що ближче ставав час підключення, то сильніше я нервувала. Не знала, як правильно говорити, із чого починати, чи варто розповідати абсолютно все. На початку розмови я сильно заїкалася. Проте лікар виявився уважним. Майже дві години він розпитував мене про життя, симптоми, переживання, навіть про дрібниці, які я сама не вважала важливими. Я намагалася нічого не приховувати, бо боялася, що одна невимовлена деталь може змінити все. Коли нарешті почула діагноз — глибока хронічна депресія та розлади поведінки, — відчула не жах, а полегшення. Мені пояснили, що зі мною відбувається, і це вже не було чимось абсолютно незрозумілим. Наприкінці лікар побажав мені удачі й сказав, що я дуже світла дівчинка і в мене все вийде. Минуло багато років, я змінила кількох лікарів, забула чимало подробиць першої консультації, але ці слова пам’ятаю досі.

Златославія теж уперше зустрілася зі своєю психіатринею через екран. Щоправда, її історія почалася зовсім інакше. Вона згадує, що думки про необхідність допомоги виникали ще з раннього підліткового віку, але справжнє рішення прийшло значно пізніше, коли друзі почали говорити з нею про небезпечність її стану. На відміну від мене, Златославія не боялася можливого діагнозу. Навпаки, хотіла нарешті отримати пояснення тому, що відчувала роками. Єдине, що її зупиняло, — побоювання, що інформація про психіатричне лікування може якось вплинути на навчання та майбутню кар’єру в юридичній сфері. Зараз вона розуміє, що ці страхи були пов’язані з хибними уявленнями про конфіденційність медичної інформації. Між рішенням і першим прийомом минуло приблизно два тижні. За цей час вона встигла розповісти про свої плани друзям і навіть у приватному каналі, де було близько п’ятдесяти людей. Її ніхто не відмовляв. Навпаки, вона отримувала підтримку, якої на той момент потребувала.

«Я буквально відраховувала хвилини до цього прийому», — згадує Златославія. У Zoom вона побачила приємну на вигляд жінку, але сама консультація виявилася не зовсім такою, як вона очікувала. Златославія думала, що лікарка ставитиме багато запитань, натомість більшість часу довелося говорити самій.

Вона зізнається, що це було незручно, адже складно самостійно вирішувати, яку частину свого життя потрібно розповісти першою, особливо коли за плечима багато травматичних подій. Пізніше, вже з іншими спеціалістами, вона зрозуміла, наскільки їй підходить структурований підхід, коли лікар послідовно розпитує про стан, попередній досвід, захворювання та інші обставини життя. Після першого прийому Златославія розповіла хлопцеві про встановлені діагнози й лягла спати. Але найважливіше відбулося не після консультації, а під час усвідомлення її результату. «Я зрозуміла, що ті проблеми, які в мене були, вони реальні. Вони не тільки в мене в голові, але тепер ще й на папері», — говорить вона.

Папір. Дивно, але саме з ним у мене теж асоціюється перше звернення до психіатра. Можливо, тому, що до консультації все існувало лише у відчуттях, які неможливо було пояснити, виміряти чи комусь показати. А після з’явилися діагноз, призначення, план лікування. Щось конкретне, за що можна було вхопитися. Та папірець із призначеннями не означав, що наступного ранку я прокинуся здоровою. Перші тижні лікування були жахливими. Я приймала багато препаратів, організм звикав до них важко, мене нудило, я блювала, плакала й майже не відчувала покращення. Через суїцидальні думки, які були в мене тоді, мама за вказівкою лікаря тримала медикаменти в себе й видавала лише необхідну дозу. Навіть у цьому було щось болісне: ти вже настільки не довіряєш власному стану, що інша людина мусить контролювати те, що зазвичай здається найпростішою частиною лікування. Лише приблизно через місяць я помітила першу суттєву зміну. Я почала спати. Не прокинулася щасливою, не повернулася миттєво до колишнього життя. Просто змогла заснути. І тоді це було величезним полегшенням.

Маргарита вперше звернулася до психіатра приблизно два-три роки тому. Тоді в неї діагностували депресію середнього ступеня тяжкості. Вона не пригадує кожної подробиці того періоду, але добре пам’ятає головне: їй було настільки важко, що самостійно впоратися вже не виходилося. Найскладнішим для неї виявилося визнати необхідність допомоги. Знайоме багатьом переконання, що іншим теж погано, а отже, потрібно просто потерпіти, довгий час не дозволяло їй поставитися до власного стану серйозно.

Після першої консультації Маргарита відчула полегшення від того, що її нарешті вислухали.

Лікування поступово допомогло, хоча нічого не змінилося за один день. Зараз вона знову проходить складний період і звернулася по допомогу через сильне нервове виснаження. На момент нашої розмови від її останнього візиту до психіатра минуло приблизно півтора тижня. Вона продовжує працювати, спілкуватися, жартувати, займатися звичайними справами. І люди поруч далеко не завжди здогадуються, скільки сил це забирає.

«Те, що людина усміхається, зовсім не означає, що їй легко», — говорить Маргарита. Ці слова дуже точно описують те, що мені роками було складно пояснити іншим. Коли хворієш фізично, люди часто бачать хоча б якісь прояви: температуру, кашель, пов’язку на руці. Але як показати людині втому, від якої не можеш підняти голову з подушки? Як пояснити, що не виходиш на вулицю не через лінь, а тому, що сама думка про це викликає страх? Як довести, що твій стан справжній, коли тобі постійно повторюють протилежне? Протягом перших років лікування я неодноразово чула, що все собі вигадала, десь начиталася, переконала себе у власній хворобі або просто дуже добре граю роль. І найгірше полягало навіть не в самих словах. Через певний час вони почали звучати в моїй голові вже як мої власні думки. Я справді почала сумніватися в тому, що мені погано, хоча мала діагноз, приймала препарати й регулярно спілкувалася з лікарями.

У Маргарити нерозуміння найбільше проявилося у стосунках із батьком. Він не вірить, що психіатричне лікування могло вплинути на її стан, і пояснює зміни звичайним дорослішанням. Для неї це болісно, адже вона сама пам’ятає, якою була до лікування і як поступово змінювалося її самопочуття. З мамою все склалося інакше. Спочатку та теж не до кінця розуміла, навіщо доньці потрібен психіатр, але згодом побачила, наскільки серйозною була ситуація, і стала однією з найближчих людей. Маргарита говорить, що після цього вони навіть зблизилися. В одній родині психіатрична допомога стала причиною більшої довіри, а в інших стосунках — темою, через яку з’явилася дистанція. І це, мабуть, одна з найнеприємніших особливостей психічних розладів: іноді доводиться не лише переживати саму хворобу, а ще й пояснювати близьким, чому вона взагалі існує.

У моєму житті теж були люди, які не розуміли. Але були й ті, хто залишився. Моя подруга Маша підтримувала мене від самого встановлення діагнозу й робить це досі. Вона ніколи не намагалася переконати мене, що я перебільшую, і не дозволяла собі жартів, які могли б знецінити мій стан. Пізніше підтримкою став і мій хлопець, особливо під час рецидивів. А вони нікуди не зникли. Уперше симптоми повернулися ще в одинадцятому класі, коли я перебувала в нездорових стосунках. Тоді я вирішила припинити приймати ліки, бо переконала себе, що вони не допомагають. Згодом подібне траплялося ще кілька разів, і лікарям доводилося пояснювати мені, чому погіршення стану не означає, що можна самостійно відмовлятися від лікування.

Рецидиви досі лякають мене, хоча тепер я значно краще розумію, що відбувається. Зазвичай усе починається з дрібниць. Я можу заплакати через випадкову фразу, відчути настільки сильну втому, що звичайні справи стають нестерпними, почати вигадувати будь-які причини, аби не виходити з дому. Іноді хочеться знову зачинити всі штори, залізти в ліжко й не бачити нікого. У такі моменти я ніби повертаюся в ту квартиру в Польщі, хоча відтоді минули роки. Пам’ятаю один із відносно нещодавніх днів, коли потрібно було поєднувати роботу й навчання, а я плакала майже від кожного слова. Навіть не обов’язково було почути щось образливе. Достатньо було незначної неприємності, щоб я знову опинилася в кутку ліжка і не могла заспокоїтися. Це не означає, що все лікування було марним. Це означає, що мій стан потребує постійної уваги. Зараз я маю лікарку, якій довіряю, і яка допомагає мені вчасно реагувати на погіршення.

Златославії також довелося шукати свого спеціаліста. За її словами, цей процес тривав щонайменше пів року й супроводжувався неприємним досвідом медикаментозного лікування. Вона розповідає про сильну алергічну реакцію, після якої не отримала своєчасної відповіді від першої лікарки, про необхідність звертатися до алерголога та розбіжності між озвученою і записаною схемами прийому препаратів. Це її особистий досвід, який вона описує з позиції пацієнтки, але він добре показує, наскільки важливими можуть бути уважність лікаря, зрозумілі пояснення й можливість підтримувати зв’язок під час лікування. Після невдалого початку Златославія не відмовилася від психіатричної допомоги, а продовжила шукати іншого спеціаліста. Сьогодні вона говорить про це як про одне з найважливіших своїх рішень. Адже перший невдалий досвід не обов’язково означає, що допомоги взагалі не існує.

Я теж змінила трьох психіатрів, перш ніж знайшла лікарку, з якою мені комфортно працювати. І за цей час зрозуміла, що навіть хороший спеціаліст не завжди підходить конкретній людині. У кожного свій підхід, свої методи спілкування, своя манера ставити запитання. Але для мене найважливішим завжди залишалося відчуття, що мене справді чують. Один із таких моментів стався ще на другій консультації з моїм першим психіатром, коли я розповідала про посилення галюцинацій. Я побачила, наскільки серйозно він сприйняв мої слова, і зрозуміла, що для нього це не просто чергова розповідь пацієнтки. Мені не довелося переконувати його, що ситуація небезпечна. Він це вже розумів. Іноді саме цього найбільше й хочеться від лікаря: щоб не потрібно було доводити, що тобі погано.

Уперше очно я потрапила до психіатра вже на першому курсі університету. Це була приватна клініка, зовсім не схожа на ті страшні заклади, які люди іноді уявляють, коли чують слово «психіатрія». Спокійні бежеві коридори, приглушена атмосфера, лікарі та медичні працівники, які займаються своєю роботою. Не було навіть характерного лікарняного запаху, який я могла б згадати. Нічого особливого. І саме це, мабуть, найбільше запам’яталося. Звичайне місце, звичайні кабінети, звичайні люди. Ніякої містики, ніякого жаху. Просто медичний заклад, куди приходять по допомогу. Я згадувала тоді своє перше звернення, страх діагнозу й ті місяці, коли навіть вихід на вулицю здавався чимось неможливим. Тепер я сама приходила до лікаря, могла говорити про свій стан і розуміла, навіщо мені це потрібно.

Сьогодні ми зі Златославією та Маргаритою по-різному дивимося на пережите. Для Маргарити важливо, щоб люди перестали соромитися звернення по допомогу й не відкладали його лише через чужі стереотипи. Златославія наголошує, що психіатр — це насамперед лікар, до якого не страшніше звертатися, ніж до будь-якого іншого спеціаліста, хоча пошук відповідного фахівця іноді потребує часу. А я найбільше хочу, щоб люди припинили романтизувати депресію. У ній немає нічого красивого. Немає особливої естетики зачинених штор, безсонних ночей чи неможливості підвестися з ліжка. Це не загадкова меланхолія, яку можна перетворити на гарну фотографію. І точно не роль, яку хтось вирішив зіграти заради уваги. Це хвороба, яка іноді забирає навіть здатність зробити найпростіші речі.

Я не хочу, щоб мене жаліли. Не хотіла цього тоді й не хочу зараз. За роки лікування я втратила частину фізичного здоров’я, багато стосунків і величезну кількість часу, який уже неможливо повернути. Але водночас навчилася уважніше ставитися до себе, не вимагати від власного організму неможливого й визнавати, що іноді мені справді потрібна допомога. Я відкрито говорю про свій діагноз, ділюся досвідом із тими, хто про це просить, і не вважаю психіатричне лікування чимось ганебним. Мені здається, що найбільше людям із депресією потрібна не жалість, а розуміння. Можливість сказати «мені погано» й не почути у відповідь, що вони все вигадали.

Колись я лежала посеред ліжка, не могла дотягнутися до пляшки води й думала лише про те, коли закінчиться чергова ніч. Сьогодні я можу розповісти про це вголос. Маргарита може говорити про лікування, яке допомогло їй і до якого вона знову звернулася, коли стало важко. Златославія може згадувати свій непростий пошук лікаря й пояснювати, чому не варто зупинятися після першої невдачі. Жодна з наших історій не закінчується словами «і відтоді все стало добре». У кожної залишаються власні труднощі, страхи й періоди, коли звичайний день потребує значно більше сил, ніж хотілося б. Але тепер ми принаймні знаємо, що не зобов’язані справлятися з усім самостійно.

За дверима психіатричного кабінету немає нічого надприродного.

Іноді там звучать важкі історії, іноді люди плачуть, мовчать, не можуть підібрати слів або бояться почути відповідь. А іноді виходять звідти з полегшенням, бо нарешті розуміють, що з ними відбувається. Я теж колись боялася цих дверей, хоча вперше вони були лише маленьким вікном відеозв’язку на екрані. І якби зараз могла щось сказати тій дівчині із зачиненими шторами, то не обіцяла б їй, що все швидко мине. Бо це було б неправдою. Я б просто сказала, що їй не потрібно соромитися власного стану, не потрібно нічого приховувати від лікаря і не потрібно доводити комусь, що її біль справжній. А ще — що одного дня вона зможе розповісти свою історію. Не для того, щоб її пожаліли. А для того, щоб хтось інший, сидячи у власній кімнаті перед першим прийомом, уже не почувався настільки самотнім.

Авторка: Вілейко Анастасія

Вам може сподобатися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *