Рік тому Даша пішла з телеекранів і почала вести блог «Ведуча без телебачення». Тоді вона і зняла відео про те, що у свої 27 років вона хоче втілити 27 цілей.
– Я вирішила зробити це публічно для того, щоби себе більше мотивувати. Бо якщо ти не зробив – у тебе є свідки. Й один із пунктів (він явно був не в першій трійці) був діджеїнг. Я дивлюся, що всі почали цим займатися, і мені стало цікаво, наскільки це складно, як це технічно відбувається, яку музику можна грати, яку – ні. Я завжди була музичним фанатом. Сьогодні, наприклад, я півдня реально присвятила тому, що відкривала нову музику. А я зрозуміла, що діджеїнг – це, виявляється, такий спосіб, коли ти можеш поділитися цією музикою. Тому я ніколи не граю хіти, я ніколи не граю радіо-формат – те, що ти можеш почути. Я завжди намагаюся відкривати щось нове й цим ділитися за допомогою діджеїнгу. Наприклад, я недавно грала на вечірці Playboy, і в них була тематика 50-ті 60-ті роки. І я намагалася підбирати не такі відомі хіти, як у Елли Фітцджеральд або Рея Чарльза, і знайшла дуже багато цікавої музики. Мені подобається ця робота тим, що я сама для себе відкриваю нове.
– Це техніка, якій теж потрібно навчатися, як і грі на будь-якому інструменті музичному. І мені стало так приємно, коли люди мене запрошують, поділяють мій музичний смак. І найбільший кайф, коли люди не можуть зашазамити пісню, і ти думаєш: «Клас, це спрацювало!». Я ніколи не думала, що буду цим займатися, але мені дуже сподобалося. І це той момент, коли твоє хобі починає ставати і твоєю роботою теж. Я зрозуміла, що я в діджеїнгу просто не йду на якісь компроміси. На телебаченні ти на компроміси йдеш, тому що є якийсь формат, у якому тебе запрошують, ти в ньому працюєш. А тут немає. І мені дуже подобається це зараз, відчуваю в цьому повну свободу.
– Технічно якщо пояснити, то коли ти граєш на вінілі, ти тримаєш або прискорюєш платівку, ти прямо відчуваєш фізично, що музика в тебе в руках. Ти притримуєш, щоб уповільнити, або прискорюєш. Виводиш, щоб усе збіглося. Це дуже круто. Взагалі, в ідеалі я хочу просто грати на платівках. Але для цього ще потрібен час, тому що потрібно зібрати свою колекцію.
TV
Хто може з упевненістю сказати, яким буде через десять років? Навряд чи знайдеться така людина. Даша впевнена, що в будь-якому віці можна відкрити для себе щось нове, що захопить тебе повністю. І не потрібно боятися, можливо абсолютно все.
– Знаєте цей вислів – «ну, не доля». Ось я не розумію його. Якщо ти намагаєшся, робиш – йди до кінця! Стукайте – і вам відкриють. У мене був момент, коли я хотіла на практику на М1. І нам сказали на другому курсі в інституті, що потрібно знайти практику. Конечно, «поїхати у своє рідне місто», договориться с каким-то каналом у Черкассах очень легко. Але я ж розуміла, що хочу тут знайти собі місце в телеку. І ти йдеш у комп’ютерний клуб якийсь, шукаєш номери телефонів, дзвониш, ясна річ, це найчастіше робот, який переводить тебе на когось. «Трьома китами» тоді були «1 + 1», «Інтер» і «ICTV». Але я думаю, що ні, я ж все-таки така молодіжна, люблю музику – треба на «М1». У «М1» дуже хороша репутація тоді була, хороша музика транслювалася. Тоді ще навіть мобільних телефонів особливо не було, тільки сині таксофони з карткою. Я три рази дзвонила – і три рази мені відмовляли. Потім я домовилася про практику на каналі «К1» або «К2», ми вирішили зідзвонитися за день і домовитися про час. Я дзвоню – а виявляється, що той продюсер уже звільнився, і на практику мене не беруть. І я пам’ятаю цю мить, коли ти сидиш із цією трубкою в Черкасах і думаєш, що робити. Я не знаю, що мною керувало. Я мало не плачу й набираю ще раз цей «М1» й кажу: «Доброго дня, мене звати…» – усе, що я вчила в університеті, і такою виключно красивою українською мовою. Цього разу трубку взяла якась дівчина, яка сказала, що вони дуже зайняті, не обіцяють приділяти мені увагу, але можуть узяти мене на ранковий ефір. Звичайно, я погодилася. Я на місці вчилася все робити, і в підсумку мені запропонували там залишитися. Й ось як я прийшла взагалі до першої роботи – я не прагнула, я навіть не сподівалася, що мені запропонують. Історія довга, сорі, але я її дуже люблю, тому що розумію через десять років – а якби я не подзвонила? Як би все сталося?
Робота в мас-медіа – постійне емоційне обслуговування. Але Дашу це не лякає.
– Коли я відчуваю віддачу, я наповнююся теж. Через камеру ти її не відчуєш ніколи. Ти можеш відчути або коли ти ведеш щось живе, тому що, зрозуміло, є люди, очі й живі емоції. Але найбільший кайф, це коли, перше, ти береш інтерв’ю, і людина, яку ти інтерв’юєш, потім каже: «Слухайте, круто, мені ніхто ніколи не ставив це питання, спасибі». Типу ви так класно підготувалися, і ти думаєш «клас». Або ці пункти, і людина підходить до мене, і каже: «Я свої 18 пунктів зробив, які хочу втілити». Або: «Ти відкрила мені такий класний альбом, спасибі!». І ти думаєш: «Значить, усе не дарма!». Але це правда емоційне обслуговування. Гарний вираз. Багато хто вважає, що якщо ти товариський, цікавишся, то ти готовий розмовляти 24 години на добу і в тебе завжди гарний настрій. Ми всі живі люди. Я часто можу хотіти помовчати, побути однією, поспати, відключити все. Але мені подобається віддавати. Коли бувають моменти, що немає знімання, або щось ще – а в мене стільки накопичилося, так хочеться віддати, і це так починає гнити всередині, і від цього погано. Я зрозуміла, що мені просто подобається це. Мені подобається заражати емоціями.
У світі все підлаштовано під певні стандарти, і TV не виняток. І незважаючи на безліч кампаній, спрямованих на боротьбу з боді-шеймінгом, не схоже, щоби ситуація кардинально змінювалася. Однак Даша завжди намагалася просто бути собою.
– У мене раніше був пірсинг у брові, коротка зачіска, такий «елвіс» я носила. Я була завжди трохи більша, у мене не було щодо цього комплексів. Я себе почувала комфортно, і це було найголовніше. Мені на» фабриці», пам’ятаю, колись сказали, що добре було б пару кілограммчиков Скинути. Я так старалася, спорт, усі справи, але нічого не йшло. Не те, щоби я зосереджений на цьому, для мене завжди «внутрішній» був важливішим. Я комплексувала б набагато більше, якщо я чогось не знаю, ніж тому, що в мене більше стегна, наприклад. А потім я перестала цим займатися й пам’ятаю, що різко якось схудла. Ненавиджу фотошопінг, якщо працюю з молодими фотографами, пропоную нічого не робити, спробувати «тру».
– Іноді я знімаю для брендів, але вони хочуть «глянець». Я навпаки люблю супер-тру. Я дуже люблю типажі, коли людина «чіпляє». Як у музиці – грає акорд, а ти вже знаєш, хто це. Нам ще в школі прищеплюють стандартний образ – спідниця, зачіска. Пам’ятаю, у мене завжди якийсь внутрішній протест був. Ось що я часто чула – занадто молода. Особисто для мене приклад Еллен Дедженерс: їй за 50, вона гомосексуалка і веде круте шоу. А в нас із цим проблеми, я навіть не згадаю дорослих провідних розважальних програм. Так що ейджизм у телебаченні є, це точно. Буквально рік тому я відчула нове відчуття, коли мені вперше сказали, що дивилися мою програму в дитинстві. Так незвично, до цього я завжди була молодша.
– У нас у школі все, що говорить телек було правдою. Особисто моя історія. Я прийшла в інститут, щотижня ми ставали в кадр і знімали репортаж, тобто ми відразу вчилися працювати з камерою. Але в нас була викладачка, яка дуже довго працювала на телебаченні, і «намагалася всіх зробити однаковими, тому що ведучі не мають жестикулювати, вони мають помірно говорити й завжди бути в гарному настрої». І спочатку ти приходиш, у тебе немає досвіду, звичайно, ти віриш, тому що будь-який викладач – професіонал, авторитет. Й ось у 19 років на «Новому каналі» мене посадили прочитати підводку – нічого складного. Я сиджу в кадрі й розумію, що я не рухаюся й читаю, як мене вчать в інституті. Режисер мені каже:»Даша, що відбувається? Я ж знаю тебе, ти жестикулюєш, ти активно швидко розмовляєш, голосно. Нам потрібна ти, забудь, чого тебе вчили». І я скажу, що мені знадобився якийсь час, щоби повернутися до себе. Іноді трапляються дуже хороші вчителі, але важливо вміти фільтрувати. Людей, інформацію, хто що нам говорить. Я навіть не знаю, як цьому навчатися, крім особистого досвіду.
Іноді вирішальними в житті можуть стати абсолютно несподівані речі. У випадку Даші цю роль зіграло небажання залишатися в Черкасах.
– Я дуже хотіла до Києва. Хотіла на акторське, але не встигла подати документи, і думаю, що ж ще є? Натрапила на інститут Кіно й телебачення, тележурналіст-телеведучий. У принципі, я люблю спілкуватися, люблю дізнаватися, брати інтерв’ю – можна спробувати. І я подалася там за день до закриття. Я туди найменше сподівалася, що надійду, але я пройшла тільки туди на бюджет. І слава богу, я так залишилася щаслива цьому факту. Іноді думаю: а що, якби по-іншому? А як би склалося все? Тому що це було прям моє. Мені з першого дня там дуже подобалося. Якби я туди не потрапила, імовірно, я вчилася б на юридичному. Але мені чомусь здається, що мені було б тісно. Ось зараз я взагалі усвідомлюю, що юриспруденція це було б не моє. Можливо, я б переступила на якесь акторське. Це якийсь ефект метелика, ти ніколи не знаєш. Але цим життя й цікаве.
«Фабрика»
Реаліті-шоу – це завжди видовище. Драма, конфлікти, «м’ясо». Звичайно, ніхто не говорить прямим текстом, що робити. Але є й більш складні способи маніпуляції.
– У нас було два психологи: той, який працював у кадрі, і закадровий. І я не відразу зрозуміла, що нами маніпулюють. Це єдине, що мене тоді підірвало, я зараз це усвідомила. Ми не знали, на що йдемо, а це ж шоу, там потрібна драма. Хоч для мене це все було приколом. Така божевільна історія, вона мене саму надихає. Я випадково побачила, що в Харкові буде кастинг, подзвонила подружці, і наступного дня ми поїхали. Я навіть не знала, яку пісню буду співати. Потім через чергу на кастингу передумала йти, але когось не було, і я пройшла під чужим ім’ям. Жартувала, була безпосередня. Думаю, якби я була зосереджена на цьому, у мене нічого б не вийшло. У цьому теж є якась грань, я часто про це думаю.
На «Фабриці» було дуже багато кльового. У нас були дуже круті гості, і ти кожен день мала можливість знайомитися із суперлюдьми. Це була неймовірна школа.
Плани
Навіщо зациклюватися на чомусь одному на все життя? Що заважає сьогодні бути художником, завтра журналістом, а післязавтра – актором? Даша вважає, що ніщо.
– Ось чим ще класний наш час – тим, що раніше одна професія – і все. Ось люди все життя працювали на одній роботі. Тому якщо люди втрачали цю роботу, у них була депресія, криза, вони не розуміли, що робити. А зараз у сучасному світі ми з вами можемо змінюватися, ми можемо вчитися знову і знову. Ми ж люди, ми теж завжди змінюємося. Завжди потрібно пам’ятати, що ми – це 90 % наше оточення. Потрібно правильно його вибирати, потрібно шукати своїх людей. Але найголовніше – коли твоя робота це твоє життя. Принаймні для мене.
– Я думаю, що молоді потрібно давати вибір. Не боятися, що вони чогось не розуміють – це не так. У мій час висловлювати свою думку було не дуже добре. Але потрібно говорити з ними на рівних. Тільки так можна сформувати людину як особистість. Потрібно надавати свободу, щоби людина розуміла, що сама несе відповідальність за себе і свої вчинки.
Даша не збирається зупинятися на досягнутому. Зараз головна її мрія – навчання акторській майстерності.
– Коли я була в Нью-Йорку, я зайшла в чотири заклади. B Conservatory Media of Arts мені дуже сподобалося, на Манхеттені. І я просто розумію, що в мене ще є якісь бажання повчитися цій майстерності, мене це якось вабить. Я розумію, що акторство – це та професія, де, по-перше, ти можеш вивчити всі грані себе, а по-друге, ти можеш вивчати людей, кожен персонаж. Це дуже цікаво. Я хочу ще серйозніше зайнятися музикою, хочу вже нарешті грати на гітарі добре. Я постійно цьому навчаюся, але не приділяю належного часу. Хочу об’їхати всю Америку, як Ільф і Петров. Ні, не автостопом. Напевно, такий екстрим у мене вже якось пішов. Нещодавно я виконала свою мрію й була в Ісландії влітку. Це був один із 27 пунктів, до речі. Причому теж абсолютно не планувала. Я просто в Лондоні працювала й подивилася, що звідти в Ісландію дуже дешеві квитки. Подумала, що не можу це упустити просто купила квиток. Пробула там десять днів. Але мені дуже хочеться вчитися ще чомусь, я поки не розумію, чому, що це може бути. Іноді я німецьку вчу. Беру якийсь курс, потім починаю кудись їздити, розумію, що я не встигаю. Тобто мені не дуже легко структурувати, забезпечувати якусь сталість. Мені дуже подобаються підлітки, тому що я в них теж дуже багато беру. У плані, що вони знають багато нового. З племінником 16-річним часто раджуся, тому що все одно ми бачимо по-різному. Бабусі люблять говорити: «Ой, оце в нас була молодьож, а це сидять, грають у комп’ютері» – я не згодна. Я вважаю, що зараз дуже хороший час. Ростуть дуже круті підлітки. Просто ще того віку покоління – для них же виділятися – це щось страшне було. Типу «не як усі». «Тобі 30 і ти не вийшла заміж», «ти не готуєш чоловікові» – ось ці всі приколи. Я рада, що нарешті настав час, коли не потрібно бути, «як усі». Хоча залежить від місця, іноді все ще буває жесть.
«Кіно – це життя, з якого вирізали все нудне». Що тоді заважає представляти себе у вічному фільмі?
– Я навіть у якісь «драматичні моменти свого життя» можу кайфанути від того, що це ж такий класний сценарій, красивий кадр був би. Тому я часто уявляю життя, як кіно. Моє життя знімав би Вуді Аллен, звичайно. Я взагалі дуже його поважаю. Навіть на виступі його групи була, у готелі «Карлайл». Мені подобається просто, що Вуді Аллен на все вміє дивитися з комедійного боку. Моя мама взагалі сказала, що якби дивилася Вуді Аллена в молодості, зовсім інше життя б прожила! Ось жесть жерстю, драма драмою – а він вміє з цього виходити, і все так легко в нього. Відчувається, що він сценарист – ніби читаєш. І він щороку пише! Це так круто. Це ось як людина себе змушує, як вона не втомилася, як у неї народжуються ідеї.
Улюблена музика Даші
– Взагалі я люблю ісландських музикантів. Зрозуміло, Bjork, Sigur Ros, Tamaris, Arstidir є прекрасна група. Але це та музика, яку ти навряд чи прийдеш і зіграєш на діджей-сеті, тому що всі будуть сидіти і плакати. Я дуже люблю нью-диско, диско, фанк, гетта-фанк… Тобто все в цьому такому напрямку. Є прекрасний німецький лейбл (4:28) Санар?, наприклад, – там усе таке приблюзоване-приджазоване. Одним словом, музика, яку я люблю – це дуже широкий спектр. Колись, у школі, я й поп-рок слухала, якісь Blink182, Sum81, Green Day. Усі ми цим грішили. Я розумію, що в музиці не можна зациклитися і сказати, що я ось фанат Radiohead. Музика – вона ж така вся широка.
