«Діти – це щастя», «Бог дав дитину – дасть і на дитину», «Дав Бог зайку – дасть і галявину», «Аборт – це ж убивство». Знайоме? Чули подібні фрази? Вони вас не бентежили? Мене – так, тому я і вирішила розібрати цей момент детальніше.
Почнемо з того, що інструментальний аборт можна робити до 12 тижня вагітності, плід до цього моменту не те що ще не людина, у нього навіть немає нервової системи, що остаточно сформувалася. Тобто про яке вбивство може йти мова? Але це більше до питань моралі й так далі, ми ж хотіли звернути вашу увагу абсолютно на інший момент.
У 1973 році в Америці в усіх штатах офіційно дозволили робити аборти. Ну дозволили й дозволили, і що тепер, запитаєте ви? А те, що це мало досить цікаві й несподівані наслідки.
Рівень злочинності в США 1989 року просто зашкалював. Але тут в 1990 він різко впав ні багато ні мало, на 40 %. Чому? Ніхто не міг сказати точно. Хтось говорив про нові методики роботи поліції, хтось про більш суворі закони про контроль зброї, хтось про ефективність певних видів покарань. Й ось дослідники Стівен Левітт і Стівен Дабнер виявили цікавий момент: адже приблизно в цей час досягли підліткового віку діти, які народилися тоді, коли аборти вже були дозволені! Цікаво, чи не так?
А все виявилося гранично просто. Раніше аборти собі дозволити могли тільки вельми заможні люди, тому що для цього потрібно було їхати туди, де вони дозволені. А тепер це перестало бути привілеєм «вищих верств суспільства». Тож якщо дитину народжували – то тому що дійсно так захотіли, а не тому, що щось пішло не так, а виправити не можна. Так звані «пролайфери«, здається, не розуміють, що виховання дитини – це величезна відповідальність, і людину не можна змусити бути хорошим батьком. Якщо через дитину мати не змогла здобути освіту і змушена цілодобово працювати, щоби прогодуватися – вона навряд чи буде плекати до неї ніжні почуття. Якщо через дитину батькові довелося, «як справжньому чоловікові«, одружитися і виїхати на всі ті ж складні фізичні роботи – чи багато кохання він буде проявляти? Ось те-то і воно.
Одного разу під час подібної поїздки я почула цікаву фразу. Одна дівчина сказала:
«І навіть якщо дитину ніхто не любитиме і вона помре в канаві, ти ж подарувала їй життя!».
Ось ця фраза, здається, відмінно передає всю ситуацію. Нікого не хвилює, що буде з дитиною далі. Але це ж життя!
Так от, народити – справа, звичайно, м’яко кажучи, складна. Але виховати дитину в рази складніше. Розвинути його здібності, дати йому зрозуміти, що він любимо, що його думка цінна – це важливо. І якщо батьки не в змозі це надати, то навіщо ламати життя ще одній людині?
P.S.: Про те, що своїм тілом можна розпоряджатися на свій розсуд, ми навіть не уточнювали. Чомусь як аргумент це часто не сприймається. Але ми-то з вами розуміємо, що «моє тіло – моя справа».
