Каральна психіатрія була дуже поширеною в Радянський період, через що було вбито сотні відомих особистостей. Через інакомислення люди, що не мали жодних розладів, могли потрапити в психіатричну лікарню.
І хоч зараз це відійшло в минуле, досі психіатрія і психотерапія має велику стигму.
Матеріал підготувала активістка Teenergizer Ріна (Подзирей Катерина).
Також власними коментарями щодо важливості зняття стигми поділились історикиня Ярослава Смоленська і рівна консультантка Секішова Марія.
Історикиня Ярослава каже, що українці загалом мають дуже багато негативних асоціацій, які виходять з радянського спадку, психотерапія не є виключенням. Навіть в сучасній Україні вона є відносно новим напрямком до якого ще 5 років тому ставилися досить скептично. Дійсно, варто зважати, що єдиний досвід з яким українці мали справу – це каральна психотерапія в Радянському Союзі, що нанесло свій відбиток.
Пригадуючи 70-ті рр. каральна психотерапія активно використовувалася проти інакодумців і стала ледь не популярнішим методом репресій, ніж всі інші. Це формувало ланцюжок в якому психіатрія дорівнювала інакодумству, а інакодумство вважалося чимось ганебний, якщо за нього так карали.
Люди часто втрачали дієздатність після підпадання під каральну психіатрію, тому цілком могло сформуватися негативне уявлення: «Якщо я потрапляю в психотерапію, значить я визнаю себе хворим, а після лікування взагалі стану овочем». Це дуже часто можна почути не скільки в класичній терапії скільки в питаннях застосування спеціальних ліків. Безумовно це є наслідком негативних переконань.
Рівна консультантка Марія:
«Стигматизація певним чином є природним механізмом організації суспільства, оскільки дозволяє соціальним групам встановлювати межі між «своїми» та «чужими». Крім того, процес стигматизації є нормальним результатом когнітивних обмежень людини: наш мозок завжди прагне до спрощення інформації, що призводить до узагальнення та створення стереотипів.
З психологічної точки зору, людина, яка стигматизує, може підвищувати свою самооцінку та значущість за рахунок порівняння та приниження групи стигматизованих. З іншого боку, це може свідчити також про неприйняття власної ситуації та страх самому стати жертвою стигматизації, про приховування та заперечення власних проблем шляхом проєкції.
Попри стрімкий розвиток та популяризацію сфери психічного здоров’я, психотерапія досі залишається стигматизованою в українському суспільстві.
Значна частина людей вважає, що психолог/психотерапевт — це спеціаліст, без якого можна обійтися, а фрази типу «Я сам собі психолог» чи «А що як не допоможе — це гроші на вітер» залишаються частими аргументами проти терапії. Але чому так відбувається?
Однією з головних причин стигматизації психотерапії є глибоко вкорінені стереотипи про психічне здоров’я. В нашій культурі проблеми ментального здоров’я сприймаються як ознака слабкості або навіть вади. Це формує упередження, що людина, яка звертається до психотерапевта, є невдахою, неспроможною самостійно вирішити свої проблеми.
Такий підхід особливо поширений у пострадянських країнах, де тривалий час панували уявлення про «сильну» людину, особисті проблеми якої уходять на задній фон. Люди бояться бути засудженими за те, що вони звертаються за допомогою до психолога, бо ніхто не хоче навішувати на себе ярлик слабкого та «божевільного». Такий страх часто призводить до того, що людина надає перевагу тому, щоб терпіти або замовчувати свої проблеми, а не звертатися за допомогою.
Це схоже на замкнене коло — суспільство стигматизує ментальні проблеми, це породжує самостигматизацію у людей, які стикаються з цими проблемами, і вони, своєю чергою, намагаються зняти з себе це клеймо відмовляючись від психологічної допомоги та підтримуючи стигматизацію далі.
Для багатьох людей друзі та родичі часто відіграють роль «життєвого психолога», і це також формує ілюзію, що спілкування з близькими може замінити професійну допомогу. Хоча ця підтримка і є важливою, цього не завжди достатньо для вирішення глибинних проблем, які може допомогти розплутати лише кваліфікований фахівець.
Вона вважає, що одна з найбільших проблем — це недостатня обізнаність про сутність психотерапії. Багато людей мають хибне уявлення про те, що відбувається на сеансах з психологом.
Культова сцена з кушеткою та нескінченними розмовами про дитинство, яку створила поп-культура, досі формує міфи про терапію.
Ці стереотипи лише підсилюють страх перед зверненням до психотерапевта, адже багато хто вважає, що терапія підходить лише для тих, у кого є серйозні психічні розлади або важкі психотравми. А у кого їх нема — універсальний рецепт: «займись справою, бо всі проблеми від неробства». Це породжує ситуацію, коли людина вважає свої проблеми несуттєвими і не вартими уваги психолога. Особливо зараз в Україні абсолютно кожен може легко отримати якісну психологічну допомогу навіть безкоштовно, але більшість все одно уникають терапії. «Мої проблеми не настільки великі, щоб звертатись до психолога», «Комусь зараз значно гірше, ніж мені» — знайомі багатьом думки, які описують цю стигму.
Часто стигматизація психотерапії також ґрунтується на страху змін. Терапія передбачає роботу над собою, зміну способів мислення і поведінки, що може бути складним і навіть лякаючим. Люди, які бояться стикатися з власними внутрішніми конфліктами, можуть уникати терапії саме через те, що це вимагає емоційних зусиль і відмови від звичних способів подолання стресу. Уявлення, що психологічні проблеми та травми є великою частиною та основою твоєї особистості, яку «вб’є» психотерапевт, є цілком неправдивим та шкідливим («О ні, мене вилікують і я більше не буду таким смішним!», — жартуючи каже Марія.
