Заціни, ми вже 12 000 консультацій провели

# Однаізтрех: Моя історія насильства

Обновлено

За даними ООН кожна третя жінка у світі стає жертвою насильства. Наш спецпроект # Однаізтрех, як і багато інших, покликаний заявити про проблему насильства над жінками. Більше про проєкт тут.

Ми розповімо історії трьох дівчат, вони – кожна третя. Їх ви бачите на вулицях, з ними вчитеся і дружите. Саме тому говорити про це важливо.

Особливо складно згадувати про свою історію сьогодні. Зараз мені 19, у мене кардинально інше життя, яке я люблю. Я працюю, навчаюся в одному з кращих університетів України, живу в місті, яке люблю всім серцем, і зовсім не хочу повертатися ні до минулого, ні до місця свого народження. Хоч так було не завжди.

Мені 14. У мене є тільки школа і спорт – танці. Там же і всі друзі. Живу я цілком добре, іноді сумую, перебуваю в передчутті підліткового віку: там і пригоди, і любов, і все найвеселіше. Проходить трохи часу й ситуація змінюється: я йду зі спорту, який тоді вважала своїм життям і залишаюся майже без друзів. У школі вчителі починають труїти, прошу маму перевести на домашнє навчання.

Контекст у мене такий: мама вигнала батька з дому, а я зросту з образом і характеристиками, якими вона його наділила. Зростанню й ненавиджу всім серцем: він її сильно бив, принижував, зраджував. Мама виплачує кредити, які він повісив на нас із нею, і я розумію, що вона не справляється. Робить усе, що може, але не справляється. Я її дуже люблю, але мені не вистачає турботи від тата. Ну, турботи цієї, як і тата самого, просто немає поруч.

Я починаю тусуватися з хлопцями зі школи: перший алкоголь, сигарети. Я розумна, не хочу проблем – розповідаю мамі, адже вона – мій друг. Сходимося на тому, що «спробувала і вистачить».

Проходить трохи часу і я переходжу в 10 клас. Мені 15 і життя починає змінюватися. 

Вересень. Я вливаюся в наймоднішу компанію своєї школи. З’являється відчуття, ніби я комусь потрібна і важлива. Алкоголь, сигарети, тусовки – усе виглядає так по-домашньому і круто, як у серіалах. Ну, знаєте, на кшталт «Молокососів».
Потім усе стає складніше: у школі мене все ще труять вчителі, новий клас. Паралельно вмирає близька людина. Усе це накладається на складні внутрішні переживання.
Вони з’явилися років у 13, але зараз відчуваються набагато різкіше.

Розумію, що мої «друзі» відчувають щось схоже. Проводжу з ними майже весь час: у мене з’являється хлопець, я відчуваю турботу й любов, усе виглядає дуже красиво.
У цей час дізнаюся, що моя подруга продовжує себе травмувати. У неї складна ситуація, їй самій складно.

Замислююся: може, Якщо я заподію собі біль, стане легше?

Пробувати. Легше не стало. Уперше я порізала себе вдома, при мамі. Пам’ятаю, як вона побачила. Було страшно, що в неї зупиниться серце. Вона ридала, стояла переді мною на колінах і благала ніколи не завдавати собі болю. Я ридала разом із нею.

Але мене це не зупинило.
З кожним днем я відчувала, що мені стає гірше. Бажання жити зникало: я перестала відчувати емоції. Коли я травмувала себе, думала про маму. Напевно, це мене зупинило тоді від того, щоби не накласти на себе руки остаточно. Від порізів не зупинило, я думала, що якщо мене не стане, ніхто навіть не помітить.

Поруч зі мною залишалися ті люди. Я думала, що я їм потрібна. Вони це підтримували: говорили про дружбу, любов і відданість. Поруч залишався і хлопець.

Я вже тоді зрозуміла, що хочу з цим щось робити. Варіантів було кілька: смерть або лікування. Зважитися на суїцид я не могла – мамі було б дуже погано, тому я просто сподівалася, що помру: переходячи дорогу, сповільнювала крок, у надії потрапити під машину; засинаючи, мріяла не прокинутися. Мама відвела мене до психотерапевта: йому, очевидно, було все одно на свою роботу. Він призначив мені кінську дозу транквілізаторів і відправив додому. Я їх слухняно пила, а потім почалися проблеми зі здоров’ям – крім загального стану від препаратів, у мене виявили кісту. Перестала їх пити, прийшла в себе і зрозуміла, що не пам’ятаю весь період прийому ліків.

Я хотіла одного – спати. Мама просила ходити в школу: я приходила, брехала в медпункті про нудоту, йшла додому. Перевірена схема.

Я починала усвідомлювати, що вихід потроху втрачається: зв’язувалася з дивними людьми, ставала все більш асоціальною, апатичною. Останній шанс – лікарня.
Мені виписали направлення в психіатричну клініку з цілим букетом: клінічна депресія, пробсесивно-компульсивний розлад, панічний розлад, анорексія, булімія й ще парочка.

Весь цей час я себе так ненавиділа, що наявність розладів мене не здивував ні краплі. Я просто мріяла померти, причому у вазі 38 кілограм.

Побачивши умови, я вперше щось відчула: це був страх. У цьому індустріальному містечку, Запоріжжі, умови лікування людей із психічними розладами були схожі на концтабори. Я ніколи б не подумала, що Колима може бути так близько. Ми втекли звідти через пару годин.

Через якийсь час усе майже налагодилося: усі ці перешкоди поруч зі мною проходили мої друзі і хлопець. Я вирішила жити.

Я думала: «Кому я буду потрібна, якщо не їм? Хто мене буде любити, якщо не він? Він стільки витерпів зі мною, напевно, це доля»

Я кілька разів намагалася піти від нього. Я зізнавалася, що не люблю його й що мені з ним нецікаво. Хотіла завершити відносини добре: я була вдячна йому за те, що він підтримував мене. Нічого не виходило, а якщо виходило – ненадовго. Наближався мій 16-й день народження, вирішила починати новий рік свого життя без нього. Мої друзі й сім’я все таки вмовили мене його запросити. Даремно.

Мій шістнадцятий день народження став найстрашнішим днем у моєму житті.

Все починалося добре: усі прийшли ошатні, з подарунками. Моя мама так намагалася зробити для мене свято, що орендувала цілий будинок. Ми раділи з нею, прийшла вся моя сім’я. Увечері ми поговорили з нею про мої стосунки з ним: про те, що мені не хочеться з ним спати, але, можливо, ми будемо пробувати зустрічатися знову.

Потім був алкоголь.
А потім мені було страшно.
Найбільше я запам’ятала його фразу: «Ти ж поголила ноги. Всмисле «ні»?«

Він згвалтував мене на мій день народження. А на ранок я пройшла найскладніші 200 метрів у своєму житті – від машини до дверей маминої квартири. Тоді я зрозуміла, що означає «хотіти померти», а що означає «не хотіти жити в певних умовах».

Я відчувала себе брудною, ніби я тепер гірше, ніж усі, і мені не відмитися від цієї ганьби: я лежала два тижні поспіль, відмовлялася вставати. Постійно плакала. Мені було дуже боляче й погано. Я відчувала, що мене відняли в мене самої.

Коли я розповіла тій компанії про це, вони ніяк не відреагували. Він почав поширювати чутки, говорив, що все це наклеп. Мені писали чужі люди, поливали мене брудом. Мої друзі не вірили мені. Вони виявилися не моїми друзями. Вони говорили, що це тільки наша з ним справа.

Якийсь час я не розуміла, що роблю, творила всякі дурниці. Крім посттравматичного стресового розладу, у мене з’явився стокгольмський синдром. Я продовжувала бачитися з ними, повторювала собі, що вони люблять мене, я їм потрібна.

Я відчувала себе використаною, а мені повторювали, що я сама винна в тому, що сталося. Навіть через деякий час мені надсилали картинки, де я стою в ряд із Діаною Шуригін, підписували ці ж картинки мерзенними жартами.

У якийсь момент я протверезіла, вирішила почати нове життя. Я відмовилася від усіх них. Мені було дуже погано, я була абсолютно одна, але це того коштувало.

У мене все вийшло.

Сама [не] винна

Переживаючи таке потрясіння й піддаючись на тиск оточуючих, дівчата часто починають думати про себе в тому ж ключі, що й ті, хто підтримує культуру віктимблеймінга.

Віктимблеймінг – дослівно перекладається як» звинувачення жертви», процес, «коли на жертву злочину, нещасного випадку або будь-якого виду насильства покладається повна або часткова відповідальність за вчинене щодо неї порушення або нещастя, що сталося» «Привіт, wikipedia.com).

Ця культура звинувачення жертв, як і багато інших соціальних явищ, викликана гендерним питанням і становищем жінок у суспільстві.

Вони відчувають почуття провини, відчувають себе брудними, зіпсованими, намагаються знайти причину в собі. Не вдаючись у довгі міркування щодо цієї теми, хочу вивести це в маленьку записку:

Якщо це сталося з тобою, запам’ятай кілька речей:

1. Ти не винен/ – а
2. Його / її вчинок очорнює тільки його / її
3. Ти не могла/міг на це вплинути
4. Факт злочину не робить тебе гіршим за інших людей
5. Звернися до лікаря

Моделі нашого проєкту не мають відношення до історії, описаної в статті.

Вам может понравиться

Leave a Reply

Your email address will not be published.