Маша живе з бабусею й дідусем і про свій ВІЛ-статус дізналася абсолютно випадково.
Її бабуся довго боялася й не хотіла говорити про це, але коли зважилася Маша задала всього одне питання:
- Я можу з цим жити?
Ім’я нашої героїні з Миколаєва – вигадане і всі збіги з реальністю – випадкові. А перед тобою історія про дівчинку, яка вміє жити, незважаючи ні на що.
Перша згадка про статус
До моменту, коли бабуся розповіла мені про мій статус, я не знала про ВІЛ нічого. Максимум – те, що це слово існує. Тільки у 12-13 років я почала дізнаватися про ВІЛ у школі.
Незважаючи на те, що я ніколи не відчувала косих поглядів на собі й іноді навіть забувала про те, що статус існує, я досі не відкрила його іншим. Навіть дідусь не знає про те, що я ВІЛ-позитивна, а ми живемо разом.
Крім бабусі про мій статус знає тільки одна людина – подруга.
Я пам’ятаю, як зважилася розповісти їй. Я просто відчула необхідність поділитися саме з цією людиною, якій я можу довіряти. Я будувала різні версії й довго намагалася передбачити, як вона відреагує, але вона відповіла тільки: «А, ну зрозуміло».
Про стигму
Зі стигмою я зустрічалася тільки за ознакою національності. Частково я – циганка.
У дитинстві мої однокласники часто жартували наді мною, думали, що я наведу псування або щось вкраду.
Я довго мовчала, але коли терпінню прийшов кінець і я в черговий раз почула жарти про псування, вирішила з’язвіть:
«Ти не боїшся, що я тебе проклинаю в голові зараз?»
І після цього до мене вже ніхто не чіплявся зі знущаннями.
Про переломний момент
Переломний момент у моєму житті трапився, коли мені було 14.
Я зрозуміла, що тут кожен сам за себе й дуже складно знайти людину, яка буде триматися з тобою поруч. Тоді я стала сильнішою і зрозуміла, що як би не було погано, потрібно посміхатися й не показувати слабкість.
У мене є підтримка. Я знаходжу її в подрузі, бабусі та особистому щоденнику. Там можна все виплеснути, залишити й забути. Це дуже мені допомагає.
Про життя з ВІЛ
Якщо справа стосується взаємин, мені без різниці, живе людина зі статусом або без, головне, щоби він мене любив. Головне – почуття й те, як людина мислить і поводиться.
ВІЛ не потрібно бояться. З ним можна жити, якщо просто дотримуватися маленьких правил: АРВ-терапії та рекомендацій від лікарів. Головне зібратися й показати, що ти – сильний.
Якби в мене була можливість повернутися й щось сказати собі в момент, коли я тільки дізналася про свій статус, то я б сказала:
«Це не страшно й багато людей живуть із цим».
Чесно, якби була можливість, я б не змінювала статус. З одного боку можна навіть подумати, що ти якийсь особливий, адже, незважаючи на якісь перешкоди, ти рухаєшся далі й доводиш сам собі й інших, що немає ніяких рамок, під які повинен підходити кожна людина. Ми всі індивідуальні.
Звичайно, ми не втрималися й запитали в Маші, чим же вона займається на карантині.
На карантині я вчуся, займаюся спортом і дивлюся фільми. Я впевнена, що саме зараз потрібно захистити себе, тому не виходжу з дому, а якщо виходжу – у рукавичках, масці, з антисептиком, не контактую з іншими людьми.
Я дуже чітко відчуваю ізоляцію на собі. Якщо чесно, трохи починаю божеволіти, тому що майже постійно перебуваю одна. Щоб впоратися із сумом, я дивлюся мультики і дзвоню подрузі, ми один одного дуже підтримуємо.
Крім великої кількості домашки, нічого нового в моєму житті не з’явилося.
