Підлітка Анастасія Вілейко ділиться своєю історією боротьби з важким станом, знеціненням з боку близьких та байдужістю суспільства. Про те, як слова можуть добити, і чому єдиними, хто протягнув руку допомоги, виявилися лікарі.
Я зрозуміла, що це не просто “поганий настрій”, коли перестала вставати з ліжка. Коли навіть помитись — це як підняти щось нереально важке. Коли мене буквально нудило, якщо я намагалась зробити щось через силу. І це не про лінь. Це про стан, в якому твоє тіло і психіка просто відмовляються жити в нормальному ритмі. Моя депресія — це не красива картинка з фільмів. Це апатія, яка зжирає все. Це тривога, яка сидить під шкірою і не дає видихнути. Це відраза — до світу, до людей, до себе. Особливо до себе.
Найгірше — це навіть не сам стан. Найгірше — це люди.
“Ти це вигадала”
“Ти просто хочеш уваги”
“Депресія в 0 років?”
“От якби тебе били в дитинстві — тоді б було що обговорювати” “Ти просто надивилась фільмів”
“Ти сама до цього призвела”
Це удари. Тільки не по тілу — глибше.
Я розповіла про свій стан друзям. Людям, яким довіряла. І замість підтримки отримала заперечення мого болю. Мені сказали, що цього не існує. Що я сама це придумала. І в той момент я залишилась одна. По-справжньому. Це було боляче. Дуже боляче. Я зрозуміла, що поряд немає людей, які мені вірять. І я закрилась. Перестала писати, перестала говорити. Я просто залишилась сама з цим станом і повільно вбивалась в ньому. Я не працювала. На навчання забила повністю. Тому що не могла. Коли твій максимум — це просто прожити день, ти не думаєш про дедлайни чи майбутнє.
Мої стосунки теж не витримали. Мій хлопець стигматизував мене так само. Для нього це було “надумано”. І ми розійшлись. Бо, виявляється, якщо ти не функціонуєш як “нормальна людина” — ти проблема. У мене не залишилось нічого. Навіть нормального ставлення до себе. Моя самооцінка впала настільки, що я обходила дзеркала. Я не могла дивитись на себе. Я була собі огидна.
Єдині, хто мене не знецінив — це лікарі. Вони перші сказали, що це реально. Що я це не вигадала. Що зі мною щось відбувається — і це можна пояснити, і з цим можна працювати.
Суспільство романтизує депресію. Красиві картинки, естетика “суму”, глибокі цитати. Але ніхто не показує, як це — не мати сил встати. Як це — блювати від спроби бути “нормальною”. Як це — ненавидіти себе настільки, що хочеться зникнути. Депресія — це не красиво. Це не романтично. Це руйнує. І якщо ви не розумієте цей стан — це окей. Ви не зобов’язані розуміти все.
Але якщо окрім бруду ви не можете нічого сказати — мовчіть. Бо ваші слова мають наслідки. Людина після них просто перестає говорити. Я перестала.
