Заціни, ми вже 12 000 консультацій провели

Життя з ВІЛ: активізм, лікарні та побачення

Обновлено

Іноді прийняття статусу дається непросто. Лікарі, лікарні, стигма. – все це іноді переслідує кожного з нас. Героїня нашого матеріалу – дівчина з Пітера, яка тільки готується до того, щоби відкрити свій статус. А тут – її історія.

 

Про лікарню

Я потрапила в лікарню у важкому стані з температурою під сорок. До цього майже тиждень перебувала вдома й намагалася збити температуру. За кілька днів, що я була в лікарні, цього не змогли зробити й лікарі. Мені повідомили, що я повинна здати тест на ВІЛ, «за законом». Насправді я досі не знаю, так це чи ні, чи зобов’язана я була, але я змушена була погодитися. Так я дізналася, що в мене ВІЛ. Завдяки цьому лікування було розпочато досить рано, і я отримала можливість отримувати терапію.

 

Про теорію змови

Про ВІЛ я майже нічого не знала. Коли я була молодша, я навіть думала, що ВІЛ – це якась змова, мене це зовсім не стосувалося. У мене не було ніяких знайомих із ВІЛ, я вірила в цю теорію і в мене не було ніяких підстав вірити, що він є. Потім я все-таки зустріла одну ВІЛ-позитивну людину, почала трохи більше цікавитися темою. Це була досить загальна й не дуже достовірна інформація про те, що низький відсоток заразитися навіть при статевому контакті.

 

Я всіх спасу

Після того, як я дізналася про свій статус, я намагалася дізнатися про ВІЛ більше, адже це стосується мого здоров’я. Я відвідала необхідні школи пацієнтів і розпитала хлопців із груп взаємодопомоги, вони виявилися дуже чуйними. Взагалі в активізм йдуть люди з бажанням допомагати іншим, але воно може бути таке патологічне, коли ти сам не вирішиш свої проблеми, але думаєш: «Я всіх спасу».  Я теж відразу пішла в активізм, незважаючи на те, що в мене вистачало своїх проблем. Сама була частково в депресії, але рвалася допомагати. Так само, як і хлопці, які допомогли мені тоді. Зараз я знаю про ВІЛ практично все і в мене якось пропало це бажання всіх рятувати. Якщо людині потрібна допомога, він до мене звернеться, і я допоможу, але вже не дозволю сидіти в мене на шиї. Яка б біда в нього не була. Думаю, це здорові егоїзм. Цьому, до речі, вчать на тренінгах для активістів і консультантів. Щоб врятувати нашу нервову систему

 

Про лікарів

У мене в центрі просто чудові лікарі. Я ніколи не відчувала такого погляду зверху, як у звичайних поліклініках. Можливо, це пов’язано з тим, що в них хороша зарплата. Це добре, тому що їх робота дуже важлива. Я була в паніці, коли вперше стала на облік, і я пам’ятаю, що плакала в коридорі й боялася не встигнути здати кров до певного часу й помру від СНІДу. Персонал тоді пішов мені на зустріч і погодилися взяти в мене аналізи навіть поза робочим часом.

 

Я навіть рада, що маю можливість проходити лікарів саме в СНІД-центрі, там дуже хороші лікарі. Мені періодично нагадують про те, що мені потрібно відвідати того чи іншого лікаря – це хороша мотивація для мене як пацієнта.
У звичайній поліклініці тобі доводиться буквально виживати, а тут різниця на обличчя: і щодо, і в зручності. Ставлення лікарів у звичайних клініках дуже травмує, особливо, якщо це гінеколог, наприклад. Погодьтеся, це досить делікатний процес, а коли лікар не дотримується професійної етики, ставиться до тебе, як до сміття й на твою проблему говорить: «ну що, ти сама догралася, чого тепер прийшла?» – це б’є по психіці.

 

Про відкриття статусу

Незважаючи на те, що я досить давно займаюся активізмом, свій статус я публічно відкрити не готова. Зараз я поступово до цього готуюся. Моя подруга, яка досить давно відкрила статус, виступала на телебаченні, і зараз виступає, як досить відома активістка, нещодавно сказала, що шкодує, що відкрила статус. Після цього я вирішила подумати про це краще.
Звичайно, я поділилася цим із близькими друзями, тому що замовчувати це не можна, дуже важко. Мені взагалі складно зберігати секрети, я не люблю брехати, тому я була дуже рада, що змогла поділитися і від мене ніхто не відвернувся. Я б не сказала, що вони стали ставитися до мене якось особливо.

Єдине, прикро, що стали відмовляти в побаченні друзі, які починали мені подобатися. Для мене це, напевно, показник того, наскільки мені з цією людиною по дорозі. Я не засуджую їх за і страхи або переживання, просто думаю, що нам із ними не по дорозі.

Я сумніваюся, чи варто говорити про це рідним: мої батьки старих порядків, а брат вважає, що заразитися можна навіть через обійми. Моя мама випадково дізналася, що в мене ВІЛ, коли знайшла таблетки. Забавно, що я досі не поговорила про це з нею.

Відкриті обличчя допомагають позбутися від стигми й самостигми. Було б непогано, якби відомі особистості відкривали обличчя. Хоч у Росії це майже неможливо.

Про сприйняття себе

Якийсь час я не сприймала себе, як себе і в мене був шок. Потрібна була велика робота з психологом, щоби це змінити. Безплатна робота з психологом у СНІД-центрі-це великий плюс, до речі, адже не у всіх є можливість піти до психолога.

Коли я прийшла в активізм, я зрозуміла, що знайшла себе. Я відчувала, що роблю важливі речі, не просто з почуття обов’язку, а з бажання допомогти.

 

Про кохання

Мій партнер – ВІЛ-негативний. Ми довго у відносинах, навіть ніколи не лаялися по-крупному. Питання про мій статус, природно, навіть не виникає.

 

Про адвокацію

Якби я знала про свої права, можливо тоді, у лікарні, коли мені просто видали результати й залишили мене з цим наодинці, я б звернулася кудись. Як мінімум, до їх керівництва. Але я була дуже налякана й розстеряна. Навіть соціальний працівник прийшов до мене тільки через пару тижнів.

Про закони

Звичайно ж, нам потрібен секс-просвіт для підлітків! Підлітковий вік – період, коли практикується ризикована поведінка і практикуються не зовсім здорові речі. При цьому про це потрібно мовчати в школах і на уроках. Мені здається, це якась маячня.

 

Про кризовий момент

У якийсь момент лікарі не призначили мені АРВ-терапію. Тоді вірус почав руйнувати мій організм. Кількість вірусних клітин дуже швидко зросла, і я перебувала в стадії СНІДу. Потім мені нарешті її прописали й кількість моїх клітин зросла до 600, а потім і вище. Я намагаюся вести здоровий спосіб життя й піклується про себе.

Звичайно, провести стільки часу в лікарні було дуже несолодко. Крім того, я не могла сказати нікому про те, що я потрапила в лікарню. Я думала, що мене почнуть принижувати або дискримінувати, адже сама дуже мало знала про це. У мене почалася депресія, я не приймала своє тіло, вважала, що я – не я, що я зіпсована якась. Якщо не звернеться до хлопців із взаємодопомоги або психолога, це може дуже сильно вдарити по психіці.

Я хочу сказати, що бояться не варто. Приймайте і просіть про допомогу, якщо вона потрібна. Тоді все зміниться на краще.

Вам может понравиться

Leave a Reply

Your email address will not be published.