«Я не вірю, що людина, яка вчиться, нічого не вміє» — інтерв’ю з Анною Куценко.

«Я не вірю, що людина, яка вчиться, нічого не вміє» — інтерв’ю з Анною Куценко.

Соціальною сферою Анна зацікавилась мало не у дитинстві. І у той час, коли зазвичай думають про навчання чи розваги, уже організовувала свої перші проекти.

— Уже у восьмому класі я очолювала шкільне самоврядування. Потім вирішила продовжувати і на першому курсі пішла у Київський молодіжний центр, для того, щоб допомогти не тільки собі або друзям, а і своїм одногрупникам. Ми організовували різні заходи, наприклад, екологічного спрямування, проводили тренінги. На той час була популярна програма «Рівний-рівному». Для мене було важливо організувати дозвілля, розвиток, додаткове навчання.

Часом люди починають працювати над якоюсь проблемою тому, що самі мали подібний досвід і тепер хочуть допомогти іншим його уникнути. Анна зізнається, що також відноситься до таких людей.Часом люди починають працювати над якоюсь проблемою тому, що самі мали подібний досвід і тепер хочуть допомогти іншим його уникнути. Анна зізнається, що також відноситься до таких людей.

— Коли багато чим займешся, важко зрозуміти, що виходить найкраще. Коли я закінчила школу, мені здавалось, що я все роблю класно. Ким хочу — тим і буду. І крім того, що я хочу, мені треба було зрозуміти, що мені не набридає робити дуже довго. А не набридало мені якраз організовувати, спілкуватися. Я люблю людей, чомусь їх учити, тому я закінчила педагогічний. Хоча всі у родині думали, що я буду лікарем. Мабуть, кожна сім’я хоче мати медика вдома, раптом щось розболиться. А все банально просто — я боюсь крові, тому в медичний я навіть не подавала документи. А щодо профорієнтації, я навіть змусила свою молодшу сестру здати тест. Коли вона закінчила школу, я не вірила, що вона хоче стати агрономом. Який ще агроном? Плюс, я попалася на цю вудочку престижні-непрестижні вузи, мені хотілося, щоб вона пішла в найкращий вуз на найкращу спеціальність. А вона хоче на якогось агронома. І вже під час навчання на першому курсі вона пройшла тест і отримала результат «людина-природа». Отак буває. Важливо давати дітям можливість сказати, що вони хочуть від життя, і займатися цим. Дуже часто до нас приходять молоді люди, які закінчили ВУЗ, а усе життя хотіли займатися іншим. У мене є подруга-художниця, яка вчилася на економічному факультеті, а потім прийшла до батьків і сказала, що ось їм диплом, а далі вона пішла займатися тим, чим сама хоче.

І це проблема, яку треба обговорювати. Говорити батькам, що якщо вони юристами не стали, то не обов’язково нав’язувати це дітям

Часто батьки думають, що самі краще знають, що ліпше для їх дітей. Проте Анна вважає, що нав’язування — це неправильно.

— Я дуже вдячна своім батькам, бо вони мені довіряли. Завжди. Повірили моєму вибору, коли я захотіла вступати до педагогічного, сказали, що це мій вибір, моє життя. Розповіли тільки про плюси-мінуси — що це дуже нервова робота, що треба буде приділяти час і школі, і своій валасній родині. Але вони ніколи не відмовляли. За це їм велике спасибі.

«Один у полі не воїн». Чи так це на практиці? Судячи з прикладу центра — так.

— Компанії стають видатними завдяки команді. Ми завжди намагаємося всі рішення приймати разом. Якщо ми, нариклад, обговорюємо якийсь проект, але він не «наш», він «чужий» — ми його не візьмемо. Для мене важливо, щоб ті, хто приходять до організаціі, самі вирішували, як їм працювати. Є керівник, у якого є своє бачення, яким має бути проект. І є команда. Якщо, наприклад, у нас великий захід, і ми не встигаємо, ми не лишаємо один одного. Жодна людина не піде з офісу, ми будемо до ранку складати ті всі папочки разом. І це круто, коли ти можеш розраховувати на своїх колег. І вони тобі більше не колеги, а друзі. Буває, що до центра приходить людина і говорить, що вона нічого не вміє. Але я не вірю, що людина, яка вчиться, нічого не вміє.

img_7820

— Ви спілкуєтесь з однолітками — розвивається комунікативність. Організовуєте щось — у вас є організаторські здібності. Це досвід, це те, що можна писати в резюме, це те, про що треба говорити. І ми хочемо допомагати людині, яка вже закінчила навчання, знайти свою нішу, свій проект і рости.

Під час вступу до ВУЗу, людина може сама неостаточно розуміти, чим справді хоче займатися. А часом навіть не сама обирає напрям, а підлаштовується під умови. І зараз це серйозна проблема.

— Якщо взяти офіційні статистики по навчальних закладах, то всі випускники працевлаштовані. Коли ви на четвертому курсі, перед видачею диплома у вас запитують: «А де твій досвід працевлаштування?». І виходить замкнуте коло. Для того, щоб підвищити свій рейтинг, ВНЗ дає дані, що всі випускники працевлаштовані, тому що батьки звертають на це увагу, коли віддають туди свою дитину. Наприклад, скажемо, що Києво-Могилянська академія влаштувала 100% своїх випускників на керівні посади. А НАУ працевлаштовує лише половину. Але ми не беремо до уваги, скільки студентів навчається: у Могилянці близько трьох тисяч, а у НАУ близько тридцяти тисяч. Співвідношення, так? Куди працевлаштувати три тисячі і куди тридцять. У першу чергу треба розібратися з тим, що ми не прогнозуємо, які професії будуть актуальними через десять років. Можливо, варто на якісь напрямки на певний період закривати вступ, профільтровувати. Наприклад, ми випустили занадто багато економістів — 5 років ми їх не готуємо. Потім знову повертаємося. Щоб систему можна було диференціювати. Якщо брати інженерію, будівничі професії — у нас ніхто про них не знає. Узагалі, проблема у тому, що школа не розповідає, чим буде займатися людина на своєму робочому місці. Усе, що діти знають про професії, вони беруть з телебачення, з Інтернету. І потім думають, що юрист — це лише виступи у суді — геніальні, драматичні, театральні — то насправді, це кропітка робота у першу чергу з документами, і досить складна. Про це їм не кажуть. Ми підходимо комплексно. Це не лише тестування, у нас немає мети написати усім тисячам молодих людей у Києві, що вони неправильно обрали професію. Ми намагаємося зрозуміти, які здібності, де можна переорієнтуватися. Якщо людина вже обрала юридичний напрям, треба зрозуміти, які нахили у ній є — чи захищати і бути адвокатом, чи, наприклад, навпаки звинувачувати і бути прокурором. Це теж важливо. Або у нас була ще ситуація у педагогічному університеті, коли за тестами виявилося, що студенти не люблять дітей. Тоді їм, можливо, краще бути методистами або науковцями, але аж ніяк не працювати з дітьми.

За допомогою примусу важко чогось добитися, як би не вважали ті, хто притримуються «класичних поглядів» на освіту. Тому, на думку Анни, подібні заходи краще проводити на неформальному рівні.

— Я думаю, що це не мусить бути формальним сто відсотків. Не треба нікого ніколи змушувати. Якщо не лежить душа — то не треба. Тому варто заохочувати і вказувати, які будуть переваги. Наша школа і так перенасичена інформацією. Наскільки мені відомо, уже є зрушення і у Києві є школа, де дітей учать саме знаходити інформацію, думати, аналізувати. Не лише зазубрювати. Тому що інформації зараз дуже багато, але треба уміти її шукати. І розуміти, що з нею потім робити далі.

Часом є ідеї, хочеться працювати, але як — невідомо. З чого починати? Як знайти команду? Як далі розвивати проект? Для когось ці питання можуть так і залишитися без відповіді. Тому Анна почала займатися мотиваційним лідерством.

— Ми працюємо з багатьма громадськими організаціями, де молоді люди хочуть щось зробити, але не знають, як зібрати коло себе однодумців. Тому варто їм пояснити, їх навчити, як вести за собою. Тому, що чим більше їх буде, молодих, амбітних, здатних не лише бути реалізаторами чиїхось ідей, а й продукувати власні, тим свідоміше вони будуть ставитися до свого життя і братимуть відповідальність за свої вчинки.

img_7816

Скільки людей — стільки і поглядів. Тому іноді соціальна робота змушує вчитися лавіювати між різними думками.

— Ми, як платформа. З одного боку, приходять молоді люди, які кажуть, що хочуть і те, і те, і те! А з іншого боку є ряд чиновників, наприклад, які кажуть, що ні, це погано. Тому задача центру, у першу чергу, перекласти на зрозумілу мову те, що хоче молодь від чиновників, а далі — пропозиції чиновників для молоді. Тому у нас така своєрідна комунікаційна платформа. Ось це складно. У першу чергу, бути об’єктивними і не приймати нічию сторону. Якщо ми станемо одразу, наприклад, на сторону молоді і будемо казати, що дуже класний проект, і не розберемося з тим, що воно дасть, то він відразу розіб’ється при подачі на розгляд. А якщо ми станемо на бік чиновників, то ми просто будемо закриті, і до нас не будуть приходити. Тому для нас важливо знаходити якісь компроміси.

Проте Анна не обмежується роботою лише з профорієнтацією чи реалізацією проектів. Багато уваги вона також приділяє проблемі ВІЛ/СНІДу.

— Це, мабуть, для мене близька тема ще зі школи, тому що основна тема програми «Рівний-рівному» пов’язана з ВІЛ/СНІДом. І мені дуже хотілося розвивати її тут, у Києві.

Я ще пам’ятаю, як у класі сьомому нас лякали, що з ВІЛ-позитивними людьми небезпечно навіть спілкуватися, мало не у скафандрі треба ходити

— Але згодом розумієш, що чим більше ти знаєш про це, тим краще ти можеш убезпечити себе і допомогти людям, які з цим живуть. Важливо показувати приклади, тому що інакше люди думають, що це якісь міфічні ситуації, які ми просто моделюємо. А тут є живі приклади, живі люди яких ви знаєте, з якими ви спілкуєтесь. І якщо ви не відчуваєте різниці, треба пояснювати іншим, що її немає. І взагалі люди найбільше сприймають інформацію саме ту, яку вони переживають. Тобто варто їх заохочувати брати участь у цих заходах.

Робота з ВІЛ-позитивними людьми може бути досить специфічною. Анна вважає, що найважливіше у цьому – бути поруч.

— Не потрібно їх відмежовувати, у першу чергу. Людям, зазвичай, простіше відмежуватися, зробити вигляд, що цього немає.

От якщо не помічати, то у нас наче немає хворих, немає злочинності, немає ВІЛ-позитивних, нікого немає. Усе добре

— Ми самі по собі, а всі інші самі по собі. Так неправильно. Людям страшно, бо вони не знають. Будь-яка тема, яка потребує додаткового вивчення, є непростою. Тому ми почали інформувати, проводити спільні заходи. Минулого року ми разом з Тінерджайзер започаткували серію тренінгів у школах і вищих навчальних закладах. Наскільки мені відомо, учасники між собою навіть дружать. Тобто важливо показати, що різниці немає. У першу чергу, коли ми говоримо про якусь категорію людей, ми ніколи їх не виокремлюємо.

Чим більше ми будемо створювати якісь спеціальні умови, тим, насправді, ми більше будемо їх відмежовувати, відокремлюватися від них

img_7821

Через десять років Анна бачить центр місцем, де молода людина змогла б знайти відповідь майже на будь-яке питання. І щоб вони знали, куди іти.

— У першу чергу, мені хочеться, щоб молодіжній центр зібрав навколо себе усю молодь Києва. Щоб вони про нас знали і могли звернутися з будь-якою проблемою. Чи це працевлаштування, чи профорієнтація, чи здоров’я. І питання молодої сім’ї, що це таке взагалі. І питання житла для молоді. І навчання. Тобто всі ці основні питання, з якими щодня стикається молода людина, я хочу, щоб вона знайшла відповіді у нас у центрі. Зараз ми налагоджуємо контакти з усіма департаментами. Так чи інакше, у будь-якому питанні є особлива категорія людей — молодь. Якщо ми говоримо, наприклад, про донорство в Україні, то варто звернути увагу на молодь. Якщо ми говоримо про питання житла, то варто звернути увагу на молодь. Якщо ми говоримо про працевлаштування, то особлива категорія — це молоді спеціалісти. Тобто будь-яке питання треба сприймати через призму молоді.

Тому що наше майбутнє – це не те, що буде колись, а це саме ті молоді люди, які зараз шукають себе. І від того, як ми їх виховаємо, залежить те, що буде далі

Неспівпадання бажань та можливостей — вічна проблема. Проте навіть у такому випадку можна знайти вихід.

— Перше, що ми ставимо собі за мету — це налагодити взаємодію між різними організаціями. Щоб ми продуктивніше вирішували проблему. У нас, наприклад, у державі є молодіжна політика, яку реалізують структури міської влади. І є громадські організації, які теж реалізовують молодіжну політику, але свою. І це проблема. В урядових організацій є ресурси, тому що вони взаємодіють з державою. А у громадських організацій є ідеї, і вони постійно знаходяться у пошуку ресурсів. Наша задача — об’єднати ці два вектори для того, щоб одні давали ресурси, інші — ідеї. Але, як показує практика, дуже часто виникає різне бачення, що треба робити. Тому треба знаходити консенсус якийсь.

Наостанок, Анна радить молоді не боятися своїх мрій.

— Я не хочу сказати банально, але всі видатні люди починали з того, що пробували. Якщо вони мають якусь ідею, то, у першу чергу, треба починати її втілювати. Не носитися з цією ідеєю, не боятися її, а починати щось робити. Бути безстрашними. Варто прислухатися, але останнє рішення має бути за вами. Це ваш шлях, ваш досвід. А досвід набувається по-різному. Можна падати, але треба підніматися, обтрушуватися — і вперед. Після ста падінь обов’язково буде підйом. Важливе не тільки розуміння, а й підтримка. Якщо ваші батьки скажуть, що це щось таке смішне, але ми з тобою — їм треба сказати велике спасибі, з такими людьми треба йти далі. А якщо ні — шукайте тих, хто скаже. Обов’язково такі є.

By | 2017-03-27T17:24:41+00:00 Сентябрь 13, 2016| Интервью

Об авторе:

TEENERGIZER!
Молодежный проект TEENERGIZER!

Оставить комментарий