Едгар – талановитий молодий музикант, який встиг підкорити не тільки сцену «Голосу країни», а й вулиці безлічі різних міст. Як же все починалося?
Просто вийшов на площу й почав так робити.
У чому цікава штука вулиці: ти виходиш грати, коли тобі хочеться. Ті, хто тебе реально Наживо побачили, ті й зацінили. Я навіть не можу згадати все, що мені пишуть, у мене здоровенна коробка записок. Я заробляю гроші на корпоративах та інших штуках. Коли я тільки починав грати, я цього ніколи не розповідав, дуже давно, чотири роки з половиною тому. Нічого, крім П’ятниці, на гітарі грати не вмів, співати не вмів толком. До мене підійшов на Льва Толстого хлопчина, каже: «Привіт, У мене ось є заклад, «Горький-паб», не так давно відкрилися, може, хочеш пограти?». А я на вулиці граю ну три місяці максимум. Таке зелене. І я придумав таку штуку. Я виписав усі пісні, які знаю. Їх було 15 штук. На початку виступу я просто робив шоу: я говорив, що не граю на замовлення, але можна говорити цифри. Давайте замовляти цифри, а я буду грати цю цифру в моєму сет-листі. Але в підсумку я не грав ніколи пісні, які були там. Виходить, що обидва у виграші. Вони думають, що вибрали те, що правильно якраз зараз, тому що я оголошую наступну пісню, і вони: «Ой, клас, якраз те, що ми хотіли!».
Складно знайти щось більш розбиває стереотипи, ніж постійне спілкування з безліччю різних людей.
Я якось грав, підійшов лисий здоровенний дядько і сказав: «Можна я прочитаю вірш?». Я розмовляю: «Звичайно». Він читає вірш, і в мене мурашки. І я в шоці, як це зараз сталося? Як цей дядько, якого я б обійшов по іншій стороні дороги йдучи ввечері, тільки що так потрапив всередину? Зовнішні прояви нас – це все ілюзія. Його ж по-іншому одягнути, причесати – і все, він буде супер-адаптований для якоїсь соціальної групи. Тому вулиця мені, напевно, дуже допомагає… допомогла, я вже не можу по-іншому мислити. Допомогла безоцінково дивитися на людей. Я не можу писати пісні вдома, мені незручно. Тут більшу частину пісень писав, за цими деревами. Це цікаво. Коли ти мислиш про людей стереотипно, не намагаючись взаємодіяти, тобі ж гірше, ти ж не бачиш глибину цього всього. Ти не чуєш тишу, з якої видаються звуки. Подив – найщиріша емоція.
Найчастіше чим більше аудиторія, тим більший мандраж супроводжує виступ. Однак у Едгара ситуація абсолютно протилежна.
Три людини набагато страшніше, ніж сто. Тому що дуже уважно слухають. Це набагато сильніше затискає, ніж ті сто людей, які слухають, і ти сприймаєш їх як цільний організм – глядач, слухач. Але вулиця взагалі відбиває весь цей страх перед сценою, якщо чесно. Повністю.
Усе частіше й частіше можна зустріти нарікання на те, що віртуальне стає важливіше реального. Чи так це?
Може, сьогодення – це ще одна умовність, ті межі сприйняття, на яких я зупинився, і які мені здаються правильними. Дуже навіть ймовірно. Але це прекрасно, що ще більше граней у цьому житті стає, ще більше цікавинок. Головне, щоби воно не зміщувало акцент від життя. Дуже багато направлено на те, щоби потішити своє марнославство або самооцінку. Це правда. Еготипове мислення не є чимось негативним. У нашому суспільстві це зараз прерогатива. Так як зараз суспільство людей, які максимально самовиражаються. Всі видають контент. Це настільки унікальний час. Ще 50 років тому взагалі навіть такого не могли собі уявити. Велика частина людей була виключно споживачами. Зараз багато з тих, хто «хавали» те, що їм давали, починають потихеньку видавати своє. У цьому зароджується якась, можливо, творчість. Головне, щоби це все виходило зсередини, а не з бажання бути схожим на якихось ілюзорних кумирів. Ми можемо оцінювати тільки в рамках свого сприйняття. І дуже суб’єктивно. Мені цим дуже подобається музика. Тому що неможливо її оцінювати. Неможливо зрозуміти: «Ну, усе, я навчився грати на гітарі». Немає такого. Ні «я навчився співати». Не буває кінцевої точки, ти завжди в процесі. Завжди в зараз ти максимально зараз. Я не можу зрозуміти, у який момент з’являюся я. Відповідно, немає моменту, коли я зникаю. Набагато глибше, якщо ми все єдине щось. Єдина енергія. Я колись дивився, як дуже легко зрозуміти принцип ентропії й що ми в цій ентропії. Рано чи пізно настане теплова смерть всесвіту. Ось припустимо, у нас є початкові умови: склянка молока і склянка кави. У момент, коли ти наливаєш молоко в каву, до того, як воно стане однорідним, чи то пак та ж теплова смерть Всесвіту, ви побачите ці завихрюшки. Це і є ми. Та мить, яка з’являється до теплової смерті всесвіту. Тому що вона відбудеться, це факт, до якого все прагне. Не потрібно на чогось ставити себе як людину, як вид. Ні. Є зараз моделі, які ми сприймаємо як правильно, а раптом усе неправильно. Раптом це все взагалі не так. Еван Маск сказав, що є всього один шанс із мільярда, що ми не в симуляції віртуальної реальності. Не варто боятися того, що ти не знаєш, тому що страх – це проекція твоєї голови. Це завжди ілюзія. Адже об’єктивно ти завжди стоїш перед прірвою, і нічого не відбувається. Але ти боїшся. Чому? Тому що ти впадеш. Але ти ж не падаєш. Ти боїшся смерті, але ти ж не вмираєш. У підсумку, ти ж ніколи й не народжувався.
Едгар вважає, що ризик – невід’ємна частина життя, без якої неможливий розвиток.
Завжди потрібно крокувати трохи ширше, ніж ти крокував до цього. Тоді рутини не буде ніколи. У підсумку, кожен наступний концерт стає для тебе цікавіше, ніж попередній. Тому що ти крокуєш ширше. Мені так здається. Навіть якщо ти будеш грати один вдома. Це ж усе від сприйняття. Усе в цьому житті від сприйняття. Якщо говорити узагальнено, то ризик – це вихід із зони комфорту. У підсумку виходить як. Якщо ти знаходишся в певному замкнутому колі, навіть якщо це буде коло заохочень і задоволень, він рано чи пізно стає рутиною, у твоїй же голові. Боб Ділан колись говорив про те, що якщо ти відчуваєш себе, як вдома, – пора звалювати. Пора шукати далі. Шукати глибше. Шукати ширше. Пошук – це, напевно, не просто те, що цікаво, а те, у чому сенс, якщо він взагалі є. Кожна людина навколо нас – вчитель, а ми – його учні. І в той же час ти є вчителем для кожного. Тому що в мене є досвід, який ти не переживала. А в тебе – який не переживав я.
Я купую собі клавіші. Буквально ось-ось. Я трохи граю, хочу краще навчитися. Я пам’ятаю просто, що роки два тому для мене було набагато цікавіше розучувати нові штуки гітарні. Грубо кажучи, що ти робиш? Виходиш на площу й говориш те, що думаєш. І я хочу спробувати поспілкуватися через клавіші. Причому я вчився на них грати завжди дуже спонтанно, у мене ніколи не було клавіш. Просто я завжди знаходив якісь піанінки на вулиці, у театральному стояло піаніно. Нещодавно я викликав майстра, і він налаштував піаніно біля Майдану. До речі, дуже багато людей не хотіли погоджуватися налаштувати піаніно на вулиці.
Якщо ніщо не є статично і вічно мінливо, як залишатися собою? Може, це не так уже й потрібно.
Не можна шукати те, у чому ти хочеш залишитися. Потрібно шукати те, що є зараз всередині тебе, спостерігати, як воно змінюється, воно не буває статично. Схоже на дерево, яке росте всередині тебе постійно. У якого з’являються нові відгалуження, і воно залишається тим же самим деревом із купою нових гілок. У мене тут є татуювання про це, нещодавно зробив. Взагалі, задавай собі питання, не шукаючи відповідей. Живи в моменті зараз, не шукай минулого або майбутнього, того, що вже пройшло, або тільки ілюзорно буде. Ясна річ, що ти можеш думати про майбутнє, але зараз. Ніколи не буває моментів у житті, коли ти живеш не зараз. Зараз – це все, що в тебе є, більше нічого немає. І для цього будьте дітьми (в загальному понятті, як молоді у всесвіті).Квінтесенція всього, що я говорив. Все дуже просто.
