Ми постійно думаємо, що навіть якщо з кимось щось сталося, нас це точно ніяк не зачепить. І взагалі, ми супер-невразливі. Але іноді відбувається інакше – як у нашій сьогоднішній історії.
Це було з дитинства, класу з першого. Я не замислювався про це, тому що думав, що це нормально. Я не дивився на дівчат. З друзями почав про це говорити років у 14, вони поставилися нормально. А батьки погано. Вони дізналися самі, я не збирався розповідати. Це було дуже жорстко. У мене відібрали гроші, телефон, паспорт, заборонили ходити в училище. Думали, що це якось пов’язано. Це тривало всі 3 роки мого навчання.
У 16 років я пішов із дому й переїхав зі своїм молодим чоловіком до Дніпропетровська. У мене навіть не було документів, крім студентського. Через тиждень мене подали в розшук. Поліція знайшла мене і відвезла додому. Зустріч пройшла жахливо, зі сльозами. Мене били.
Коли ми повернулися, мене з моїм хлопцем, який старший, повели в поліцію і змусили написати заяву, що якщо ми продовжимо спілкуватися, його посадять за згвалтування. Маячня якась. Це все робила моя мама, вона ж і поліції заплатила. Вона переживала не за мене, а за себе. Як відреагують знайомі, родичі.
З хлопцем ми продовжили зустрічатися: у нас були телефони, про які ніхто не знав. Ми досі зустрічаємося, хоч уже знаходимося на межі розставання.
Коли я їхав до Києва, батькам Я сказав в останній день. Він був шокований. Але мені вже було 18 років, і я прийняв рішення.
Про статус я дізнався 29 грудня 2017 року. Наприкінці жовтня ми з хлопцем поїхали до Європи на 2 тижні. За місяць до цього я робив швидкий тест на ВІЛ, і він був негативним. Наступного дня після приїзду додому я захворів. У мене була ангіна, боліло горло, була температура. Ну, я полікувався парацетамолом, побризкав горло орасептом-пройшло. Потім знову почалися проблеми зі здоров’ям. Пив антибіотики. Начебто, вилікувався, але температура не спадала. Тоді моя лікар порадила здати тест на ВІЛ. Це було 29 грудня.
Я пішов додому й ліг спати. Але в голові крутилася думка, що, може, варто ще раз здати аналіз. Мені було так страшно. Я зібрався з думками й поїхав.
Я завжди думав, що це мене не торкнеться, але в голові була думка: а раптом? Як я відреагую? Спокійно. У мене був шок, але я не плакав, навіть сам від себе не очікував. Я відразу розповів хлопцеві. Він був у ступорі. Я ще тиждень сподівався, що результат помилковий. Потім пішов здавати ІФА-тест. Питав у лікаря, що, може, пробірку переплутали. А вона відповіла, що три пробірки переплутати не могли. Тоді я повірив.
Хлопець мене не підтримував. Я якось прийшов додому з роботи, і в мене почалася панічна атака. Все добре, і тут я зупиняюся посеред кімнати й починаю мало не кричати, плакати сильно. Всередині якийсь страх, а сказати нічого не можу. Він при цьому лежить і на ноутбуці дивиться якийсь фільм. Хоч у цілому він нормально ставиться до того, що в мене ВІЛ. Не акцентує на цьому. Але ми 4 роки не працювали над відносинами, тому зараз усе складно.
Сестрі двоюрідній розповів, у нас прекрасні стосунки. Вона мене завжди підтримувала. Батькам не говорив і не скажу. Я приховую статус. Можливо, коли-небудь я відкриюся перед усіма. Але не зараз. Я поставив собі цілі, домігшись яких я це зроблю. Поки не домігся.
Коли я вперше прийшов у СНІД-центр, жінка-фтизіатр подивилася на мене здалеку і сказала: «Ти наркоман, чи що?».
Я на неї охренілим поглядом подивився і сказав, що ніколи не вживав наркотики. Більше я до неї не заходив, і розповів усім у лікарні, що вона мені сказала. Всі трохи офігіли. Навіщо працювати в цьому закладі, якщо ти таке говориш людям. Я вважаю, це неправильно.
Мені не відразу призначили терапію, тому що в мене підозрювали туберкульоз. 20 лютого почав приймати, відчував себе прекрасно. Тільки потім ще один препарат прописали, від якого можуть бути іноді побочки. У мене було 400 клітин. В принципі, усе вже пройшло. Іноді буває температура, але лікарі сказали, що це нормально, тому що організм бореться з інфекцією. До того, як я почав приймати терапію, у мене почали сипатися волосся, і продовжують досі. Це мене дуже лякає.
Мені призначали ізоніазид, це противоруберкулезное. Але я кинув його приймати, тому що погано себе почував. Мені здавалося, що це через нього в мене випадає волосся. Ізоніазид – це отрута. Він сильно впливає на печінку. Цей препарат призначають уже 60 років. Іншого немає, або коштує дорожче. Хто буде зараз шукати ліки від туберкульозу, особливо для ВІЛ-інфікованих. Але зараз думаю над тим, що, може, варто знову почати приймати.
Десь через місяць я три дні поспіль працював по 14 годин і по 6 годин спав. У мене почалася невропатія. Це в різних ділянках тіла м’язи затискаються, перестають нормально функціонувати, і з’являються страшні болі. Я не знаю, чи це побочка.
Коли я побачив ролик про ВІЛ-дисидентів, я їм чомусь не повірив. Не переконали. Може, тому що багато хто себе почуває нормально спочатку, а мені відразу було хреново.
Я вирішив дати інтерв’ю тому, що про мою історію повинен хтось знати. Неважливо, скільки людей. 10, 20, 1000. Важливо, щоби хтось почув. Я теж такі історії читав у вас на сайті й думав, як мені прийняти себе, статус, що робити. Багато говорили про це позитивно, і я подумав, що навіщо мені ридати, життя триває, усе таке.
Я дізнався про Тінерджайзер із Ютуба. Тому відразу написав яні Панфілової, що в мене статус, і що я хочу до вас потрапити. Після цього ми почали спілкуватися. Я зрозумів, що не один такий, хотів підтримувати інших. У першу чергу я, напевно, хотів допомогти собі. Почав ходити на групи підтримки. Ми приходимо туди і просто поспілкуватися, обговорити інші проблеми. Оля мене сильно підтримувала, коли в мене підозрювали туберкульоз. Дзвонила, питала, радила.
Тиждень тому я вперше зіткнувся з дискримінацією. У мене була співбесіда на адміністратора одного київського кафе. Я почав спілкуватися з керуючою, і вона запитала, яка в мене орієнтація. Я сказав, що я гей. Вона відповіла, що все нормально. Але тут підійшов якийсь хлопець і сказав, що їй потрібно кудись йти. Вона сказала, що в неї немає часу продовжити сьогодні, і запропонувала поспілкуватися завтра. Коли я прийшов наступного дня, вона сказала, що знайшла моє резюме, і передзвонить.
Я розвернувся й пішов. Взагалі ставити таке питання непрофесійно й неетично. Це не нормально, а до мене дійшло не відразу.
Моя позиція – навіщо говорити про статус? Потрібно піднімати в суспільстві проблему. Але при особистому спілкуванні? Я така ж людина, як і всі. Я навіть на сайтах знайомств не пишу відразу про статус у профілі, тому що мені просто ніхто не буде писати. Думаю, якщо зараз я почну говорити про це друзям, вони не зрозуміють, багатьох я втрачу. І вони будуть розповідати іншим.
Я став більш серйозно ставитися до свого здоров’я. Поміняв ставлення до сексу. До цього я роздавав себе направо й наліво й не охоронявся. Але при цьому за 4 місяці до того, як я дізнався про статус, у мене не було ні з ким сексу. Я досі не знаю, як і коли заразився. У хлопця негативний статус. Але в нас був незахищений контакт, коли я ще не знав про свій статус, так що не відомо поки. Незадовго до цього в мене були контакти з двома різними хлопцями, але зв’язатися ні з ким із них я не можу: один живе за кордоном, а інший на три місяці поїхав до Таїланду. У них є своя голова на плечах, нехай йдуть і перевіряються раз на три місяці, як це робив я.
Я дбав про своє здоров’я, не рахуючи того, що не охоронявся. Я не думав, що це так поширене. Тим більше, я думав, що це може бути видно по людині якось.
Це для мене не випробування, а нагорода. Я звернув увагу на себе. Поміняв спосіб життя. Він був жахливий. Я тепер не курю, не п’ю.
Нікому не потрібна любов, тільки секс. Але я зрозумів, що людину потрібно сприймати не як м’ясо. Так що так навіть краще. Або, може, я себе заспокоюю.
Я себе ніколи не любив. Я не хотів дивитися на себе в дзеркало. У школі мене ображали, принижували, могли вдарити. Кричали, що я гей, знущалися. Може, тому я почав вести таке активне сексуальне життя. Раз вони так кажуть, значить, так і є. Ми з хлопцем один одному змінювали. Я тільки зараз зрозумів, чому. Мені не вистачало уваги. Хотілося підтримки, турботи. Досі це шукаю.
Мама багато працювала, а влітку мене відправляли до бабусі. Я ревів, не хотів від них нікуди йти, а вони мене постійно віддавали кудись. У першому класі мама била мене через те, що я погано читаю. Думаю, це все теж вплинуло.
До переїзду я був відкритим хлопчиком, кожній зустрічній подружці розповідав мало не про все. А потім я зрозумів, що ми не друзі, у нас немає нічого спільного. Усе, що я говорив, вони розповідали іншим. У Києві сталося те ж саме. І я зрозумів, що все, не потрібно бути таким відкритим. Хоча по мені й так видно, що я гей.
Одна моя подружка з Києва і її подруга перестали зі мною спілкуватися, коли дізналися про мою орієнтацію. Буває, що нормально реагують, а буває, що ні. «Тобі що, дівчину не хочеться?». Маячня якась. Мені нікому зателефонувати і сказати, що сьогодні хороша погода, підемо поп’ємо кави.
Люди ще не настільки толерантні й освічені, щоб усім можна було розповідати. Особливо якщо у сфері послуг хтось дізнається, що в тебе ВІЛ – усе. «Ти поріжешся», «ти заразиш іншого», «ти ж працюєш із людьми».
Я вважаю, що є кілька найважливіших речей, який повинен зробити людина. Головне – полюбити себе. Це не егоїзм, а турбота про себе. Але стати перед дзеркалом і сказати собі в очі, що ти себе любиш, не так просто.
Авторка: Ангеліна Сардарян
Фото: Ангеліна Сардарян
