У Женеві відбулося 43 засідання програмної ради ЮНЕЙДС (Об’єднаної програми ООН із ВІЛ/
UNAIDS Programme Coordinating Board був присвячений питанням майбутнього ЮНЕЙДС, фінансування й зовнішній політиці. Уперше окрема сесія була присвячена ментальному здоров’ю. Наш активіст Даня Столбунов виступив із промовою про психологічне здоров’я підлітків, які живуть із ВІЛ, у регіоні ВЕЦА.
Привіт, мене звуть Даня, я – лідер спільноти підлітків і молоді Teenergizer. Я живу з ВІЛ із самого народження, тільки в 17 років я зробив своє перше публічне визнання (камінг-аут). Я бажаю вам ніколи не дізнатися, наскільки важко говорити про те, що в тебе ВІЛ у вкрай консервативному й погано освіченому суспільстві. Коли я побачив, що моє інтерв’ю з’явилося у фейсбуці, я злякався як дитина. Я не знав, чого очікувати, адже хто завгодно міг його прочитати.
Але мені пощастило. Інтерв’ю зібрало рекордну для мене кількість лайків. Я почув слова підтримки від моїх колег, побратимів, близьких друзів. Це все зробило мене безстрашним перед ВІЛ, і в той день я нарешті зрозумів, що я сильніший за свій діагноз.
Тоді я визначив свою мету. Якщо вже я подолав свій статус, то повинен зробити все можливе, щоби допомогти зробити це іншим ВІЛ-позитивним підліткам із регіону ВЕЦА. За будь-яких обставин, використовуючи кожну можливість, усіма правдами й неправдами – я намагався зробити їх голос почутим, намагався вибити «допомогу, знайти ресурси для їх захисту.
Чесно кажучи, за 3 роки діяльності багато що змінилося: ми виросли, тепер ми розуміємо все більше й більше, можемо побачити зсередини, як працює бюрократична система. Ми отримуємо все більше й більше досвіду й можемо поділитися ним із вами.
Сьогодні для підлітків, які живуть із ВІЛ, розкриття статусу є великою проблемою. Ні лікарі, ні соціальні працівники, ні батьки не мають навичок, щоби розкрити статус юному пацієнту. Я приймав ліки протягом року, перш ніж дізнався, що в мене ВІЛ. Я часто кидав таблетки в туалет, прикидаючись, що я їх прийняв. Тоді мені було 8. Сьогодні в Грузії близько 100 дітей живуть із ВІЛ і, згідно з даними місцевих НГО, ніхто з них не боїться свого статусу.
Якщо ми НЕ будемо інвестувати в молодіжні програми на рівні країни, ці діти можуть зіткнутися із серйозними психічними проблемами.
Лікарі не знають, як працювати з молоддю. До 18 років у мене був педіатр, яка не хотіла змінити програму лікування, і мені доводилося приймати ефавіренц протягом 8 років. Просто тому що доктор не бачила сенсу міняти схему, а в мене не було повноважень вплинути а неї. І знаєте, що? Вона досі є одним із головних ВІЛ-педіатрів в Україні. Це призводити до складного психологічного стану підлітків, у результаті вони відмовляються приймати АРВ-терапію.
Психічне здоров’я не менш важливе, ніж фізичне, ми всі це знаємо. У моїй країні навіть у людей із негативним ВІЛ-статусів психічне здоров’я досить слабке. У нас немає послуг і для молодих людей. Ніхто не довіряє навіть шкільним психологам.
Навіть я й мої колеги часто потребуємо підтримки. Іноді ми відчуваємо емоційне вигорання, і є багато причин для цього: глибоко вкорінений ейджизм серед уряду, серед людей, які приймають рішення, і навіть партнерів із громадянського суспільства. Важко «проштовхувати» зміни й реформи, коли всі дивляться на тебе, як на дитину. Ми часто залишаємося всього лише декорацією й не впливаємо на рішення.
Але цілком реально змінити те, що міжнародні донори не ставлять молодих людей у пріоритет для фінансування.
Ми часто говоримо, що молоді люди є ключем до припинення епідемії. Але ми повинні запитати себе, чи готові ми робити, щось для молоді. Ми розраховуємо на підтримку донорів, щоби стимулювати молодіжні організації надавати підліткам конкретні послуг і продукти, а не просто пропаганду.
Сьогодні в мене є можливість розповісти про цю проблему, тому я постараюся не упустити її і прокричати: «Молодь, яка живе з ВІЛ, потребує допомоги світової спільноти!» Раунд.
