Історія музиканта Дмитра Шурова про розвиток мистецтва в Україні, творчі кризи та багато іншого.
Спочатку ви грали джаз, чому змінили напрямок? Чи не плануєте такі метаморфози в майбутньому?
– Мені завжди була цікава музика в принципі, не тільки джаз. У 18 років я зрозумів, що музичні стилі – набагато менш важлива річ, ніж те, що ти хочеш донести. По суті, музиканти намагаються сказати одне й теж, просто комусь потрібно для цього більше нот, комусь менше. Ну і в українському джазі тоді було важко знайти собі соратників, були одні товариші по чарці.
Як прийшла думка написати оперу? Знову ж таки, це абсолютно відмінний від звичного жанр.
– Мені надійшла пропозиція від Олени Ахмадулліної (російський фешн-дизайнер) написати музику до її показу в Парижі, виникли аналогії з Дягілєвим і т. д. І я написав оперний фрагмент на 15 хвилин, історію Принцеси, яку викрав Дракон і яка бачить Принца уві сні. А потім загорівся й дописав її до кінця, з лібрето мені допомагав мій тато, Ігор Шуров. Цей твір я коли-небудь обов’язково поставлю, але поспішати й робити це тяп-ляп не бачу сенсу.
Чи бували у вас творчі кризи, і як ви з ними справлялися?
– Творча криза – це, у моєму уявленні, весь проміжок часу між написанням пісень. Пишеться пісня й починаєш чекати, коли прийде наступна, у цьому і є вся криза. Взагалі кризи дуже мотивують, і творчі і фінансові, з цього я на них не злюся, коли вони бувають. Кращі ліки від криз – діти й гастролі.
З якими людьми вам комфортно працювати? Як вибираєте людей, з якими співпрацюєте?
– Складно сказати. Просто з одними хочеться працювати, з іншими – ні. Хочеться працювати з кращими, з людьми, які багато вміють, але при цьому відкриті до нового, швидко реагують і активно включаються в нові ідеї.
Що в цілому подобається й не подобається в людях?
– Подобається – талант, сміливість, інтерес до життя, гострота розуму й широта сприйняття. Не подобаються маніпулятори й люди без почуття гумору.
Чи буває, що думка не формулюється в слова, вірші? Що тоді?
– Та бог із ними, з віршами, і так кожна собака в наш час – поет-зранена-душа. Не формулюється – вип’ю віскі і йду гуляти. Або навпаки – йду гуляти й там вип’ю віскі.
Чому ви перейшли від інструментальної музики до пісень?
– Я продовжую писати інструментальну музику – для кіно, вистав, для себе. Пісні – це мій спосіб комунікації із зовнішнім світом.
Як ви вибираєте фільми, до яких погоджуєтеся писати саундтреки?
– Швидше, це вони мене вибирають. У нашій країні композитор поки не може вибирати фільми, тому що фільмів дуже мало. Для мене важливий контакт із режисером і можливість працювати з живими музикантами, а не з комп’ютерними.
Що дає вам сили для розвитку?
– Дві речі – небажання обісратися й потреба в тому, щоби самому було цікаво, а для цього потрібно постійно кудись розвиватися.
Ви пишете музику більше для себе, або аудиторії?
– Я її просто пишу, а потім уже розбираюся, для кого вона, туди й показую.
Як ви вирішили перейти до сольної кар’єри?
– Шість років тому це для мене був єдиний вихід. Тоді вперше народилися пісні, які я захотів показати широкій аудиторії.
Про що ви думали, коли в дитинстві поодинці вирушали у велосипедні прогулянки? Про що думаєте зараз наодинці із собою?
– Так я вам і сказав)
Що найбільше запам’яталося з часів навчання в Америці, Франції?
– Дівчата. Американки, француженки
Як на вас вплинула часта зміна обстановки?
– Я звик до того, що картинка навколо весь час змінюється, як калейдоскоп. І тепер я залежний від цього, не можу довго сидіти на одному місці.
Що таке будинок для людини, яка весь час у роз’їздах?
– Дім – це святе. Не знаєш, де тут що лежить, але при цьому відчуваєш, як стіни допомагають.
В одному інтерв’ю ви говорили про предмети, що вибухають поруч із вами – ви вірите в енергетику?
– Енергетика – це основа всього. Колективний викид енергії запросто може розігнати грозу, спровокувати або запобігти військове зіткнення. Те, що ми з вами випромінюємо, визначає загальний фон, у якому ми живемо. Це не означає, що всі повинні бути Буддами, але хотілося б, щоби те, що люди викидають в атмосферу, було для них хоча б так само важливо, як те, що вони їдять.
Чи бачите ви розвиток музики й у цілому мистецтва в Україні?
– Я бачу багато нових людей, для яких важлива якість того, що вони роблять, і бажання гідно представляти свою країну – не порожні слова. Кращі артисти нової української музики не жадають зрубати грошей по-швидкому, вони не поїдуть у передвиборні тури.
Особисто для мене достукатися до моїх людей і грати для них набагато важливіше, ніж статуси, рейтинги й дебети з кредитами.
Дуже важливо, щоби музиканти були готові гнути свою лінію, зараз більше таких людей у музиці й мистецтві, ніж раніше.
До дня народження Скрябіна Pianoбой записав пісню «Шампанські очі», давши їй тим самим друге життя. Режисер Андрій Бояр запропонував охочим узяти участь у створенні кліпу, у результаті чого більш ніж 100 осіб намалювали близько 2000 кадрів, які потім перетворилися на ролик. «Тільки фарби й пензлі, ніяких фотошопів. Усі малюнки настільки різні, що історія хлопця й дівчини отримала повний спектр емоцій «– каже Андрій. Прем’єра відбулася 17 серпня.
