Скрипаль-віртуоз Василь Попадюк і його Papa Duke Band щорічно грають понад 150 концертів по всьому світу. Артист живе в Канаді, проте відчуває себе українцем і репрезентує культуру України. Teenergizer'y вдалося поспілкуватися з артистом і дізнатися подробиці його життя.
Ким ви хотіли стати в дитинстві?
– У мене ціла династія музикантів: дід, тато та брат, а мама – хореограф. Тобто в мене не було вибору особливого. Я з 4 років займався музикою. Спочатку фортепіано, у 6 років – скрипка, а в 7 років вступив до спеціалізованої школи для обдарованих дітей імені Лисенка. Потім консерваторія й так далі.
Тобто у вас не було вибору, це було як обов’зок?
– Ні, я любив музику з дитинства. Я був у цьому музичному середовищі. Тато постійно гастролював, мама також. Я постійно був за сценою, коли вони виступали. Усе дитинство в цьому. Авжеж, мені це подобалось.
З якими труднощами ви зіштовхувалися на початку музичної кар’єри?
– По-перше, не всі діти люблять займатися, усі відразу хочуть грати. А не гами усілякі грати по 3-4 години на день. І в школі в нас, крім усіх тих музичних предметів, ще й загальноосвітні є. Тобто треба було вчити й математику (її ніхто не вчив, зрозуміло), хімію, фізику. Але в основному весь акцент робився в школі на музику. Зайняття кожен день. У всьому Союзі було 10 класів, а в нас 11 класів. Це республіканська школа при консерваторії, тобто в нас викладали педагоги з консерваторії. І мені пощастило, що я застав ще стару плеяду і вчився в професорів, які працювали не за гроші, а за ідею, щоби їх учень або студент став ліпшим. У нас, як би мовити, школа була повністю антирадянська.
Жорстока школа, бо 4 та 8 клас конкурсні, після них відсіювали половину, і до школи вступали інші діти. Якщо вас відсіяли після 8 класу, то ви дуже нещасна людина, бо, крім музики, там нічому доброму не вчили. Якщо дитина йшла в загальноосвітню школу після 8 класу, то вона нічого не знала, їй було дуже важко. Дуже багато було трагедій. Ну, така була жорстка система.
Які у вас були інтереси, окрім музики?
– Я грав у футбол. До того ж, ми в школі зробили гурт, я грав там на гітарі. Нам було по 12-13 років, ми вже виступали на весіллях. У селах, щоби ніхто не знав.
Грі на гітарі навчались самостійно?
– Можна сказати, так. Скрипка і фортепіано – це основні, потім гітара, усім народним інструментам мене тато навчив. Потім, коли я жив у Москві 6 років, я працював у театрі Назарова, там ми вивчали різні культури, різні інструменти. До Москви я поїхав відразу після армії, у 20 років.
Яка була ваша перша робота?
– За те, що ми грали на весіллях, нам платили гроші, тож це можна вважати роботою. На сцені я був із 7 років, в 10 – уже за кордоном, у Братіславі тоді ще. Це були не конкурси, а саме концерти, хоч і не сольні. Тоді нікого не випускали за кордон, а тато працював у хорі Верьовки й об’їздив у 70-х роках весь світ. І Латинська Америка, і Японія, й Америка, і Канада. Мама працювала в Палаці Піонерів і від нього ми їздили в Німеччину, Чехословаччину ще за Радянського Союзу. Щоби поїхати до Німеччини грати в міжнародному таборі на дискотеках, ми мусили стояти перед цим 2 тижні в музеї Леніна біля пам’ятника в караулі. Дурдом такий був.
Який найяскравіший спогад із цих поїздок?
– Коли я був у армії, я грав в ансамблі й ми були в Тунісі, Африці. І там ми грали концерт у Карфагені. Це дуже, дуже цікаво. Жива акустика, неймовірно.
Як ви потрапили до Москви?
– Коли я вчився в Києві в консерваторії на стаціонарі, театр Музики народів світу союзу СССР оголосив конкурс. Ми були культурною програмою Горбачова, візитівкою. Я представляв Україну, хтось Грузію, хтось Азербайджан, хтось Вірменію… Нас понабирали з усіх республік.
Потім на останньому курсі мені сказали «ну ти взагалі опух», і я перевівся на останній курс на заочний у Львів, склав тільки іспити й диплом дістав, ось так.
У вас був наставник?
– Ви потрапляєте в цю школу і вас міняють повністю. Школа циників. Мій педагог емігрував ще за часів Радянського Союзу в Данію. Володимир Новак, він грав там у королівському оркестрі. Я чув, що він досить довго жив. У школі це клас педагога такого-то. Він викладав, але в нього учні були з різних класів. З першого, з четвертого, з одинадцятого, з восьмого. Але ми ніби представляли клан цього педагога.
Що ви відчували перед першим виступом на сцені?
– Я не пам’ятаю, мені було або 6, або 7 років, і переживань ніяких ще тоді не було. У мене рідко бувають переживання взагалі. Бо, у першу чергу, так нас виховали в цій школі: я граю не для людей, а для себе, і мені все одно, як хто оцінює. Сподобається – о’кей, не сподобається – сорі, саме головне, щоби подобалось мені.
Під час подорожей ви сумували за Києвом?
– У мене відсутня така штука як ностальгія. Їх немає, просто немає. Я ніколи не сумую за містами. За людьми – можливо. Зараз я більше всього сумую за своїми дітьми. У мене їх троє – усі доньки. Їм шість, одинадцять та двадцять. Цікаві дуже. Народились вони в Канаді. Там я відчуваю себе вдома. Я там більше спілкуюсь українською, ніж у Києві.
Ви брали дітей із собою на гастролі?
– Так, вони зі мною в Америку їздили, в Україні були, їм сподобалось. Коли мама кудись їде, або в Європу, або ще кудись, то на мене «скидають» їх, доводиться тягати із собою.
Що їх зараз цікавить? Смороду займаються музикою?
– Вони займаються на фортепіано, фігурним катанням. Старша вже в університеті. А коли була молодшою, займалася балетом. Зараз ті дві кумушки також займаються балетом, математикою. Вони дуже зайняті. Софійці, якій 11, більш за все подобається фігурне катання. Молодша теж ходить на фігурне катання, але так… Фортепіано з-під палки. Але я ніколи б не хотів, щоби вони були музикантами. Хай просто для розвитку.
Тому що це не така легка річ. Лікарі – о’кей, адвокати – о’кей, такі спеціальності. А музикант… Для загального розвитку – супер, хай знають і фортепіано, і балет, я ж не хочу, щоби вони й балеринами були. Фігурне катання – то, можливо, будуть успіхи. У Софійки тренер – росіянин, у нього одна зі студенток чемпіоном Канади зараз стала, і вона їде на Чемпіонат Світу.
Коли ви переїхали до Канади?
– У Канаді в перший раз я був у 1988 році, на Олімпійських Іграх у Калгарі, потім у 1993, і в 1997 я вже поїхав назавжди. Я зараз переїхав в Оттаву, бо моя жінка працює на правління, і нас туди перевезли. І Торонто я люблю, я там прожив 15 років. А в Оттаві вже шостий рік.
Як ви познайомились із дружиною?
– На концерті. Вона підійшла, спитала, чи я вчу своїх дітей грати на скрипці. Я кажу – у мене нема дітей. І все. З першого дня.
Про що ви мріяли в дитинстві?
– Багато таких мрій у мене справджувалось. Хотів грати з Deep Purple – я у їх останньому альбомі. Такі мрії були – грати щось. Абсолютно все було пов’язане з музикою. Я можу пожартувати, що хотів бути штангістом, як роблю іноді в інтерв’ю. Зараз так, кажу правду. Хотів бути музикантом із дитинства.
Ви навчали своїх дітей лише на фортепіано, а не на скрипці?
– У них є педагог, я не вчу, а воджу їх на фортепіано. Я можу вчити, але не маю нервів і сил. Я дуже нервова людина, мені легше заплатити, хай хтось навчає. Нема нервів ще й на скрипку, вистачить із них фортепіано. І так нічого з того не буде. Вони мають талант, але вони всі дуже ліниві, бо вони вдались у мене, а я лінивий. Так що, хай… Не знаю, може, я неправий, може, воно переросте. У них є здібності і слух, усе в них є, але нема працелюбства. Бо музика – це така штука, що треба займатися дуже багато, особливо в дитинстві.
Які ви любите читати книги, дивитись фільми?
– Я люблю хороші, не тупі, комедії, люблю філософські, історичні фільми. Але така, не далека історія, мені цікаво дивитись про 30-ті, 40-ві роки. Дуже цікаво, я люблю це. І художні, і документальні. Читаю я багато, люблю читати. Зараз, наприклад, спогади Кузьми Скрябіна. Багато Андруховича, Жадана. З усіх режисерів найбільше люблю Фелліні. Його гумор мені імпонує. Із Софі Лорен ми знайомі, я їй грав.
Ви писали музику для фільмів?
– Мою музику використовували у фільмах, але я не писав спеціально. Наприклад, є один серб, який зняв документальний фільм про війну в Сербії, і там він використовує одну із моїх речей.
Ви присвячували кому-небудь музику?
– Доньці Софії колискову написав.
Нікому присвячувати нічого не збираюсь. Дітям – так, а все решта…
Чи був страх сцени?
– Чим більше людей, тим легше грати, набагато. Якщо сидить «три каліки»
і вони тебе судять – це гірше. Це все одно, що піти до дантиста на зустріч.
У вас були концерти, на яких тільки імпровізували?
– Так, багато. Ви не готуєтесь до цього, імпровізація – це спонтанність. Щось стукне в голову – і хочеться або когось підколоти, щоби публіка не знала, зі своїх колег, або ще щось.
Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків.
– У мене тато був досить відомий музикант. У Коломиї є вулиця імені мого батька (він звідти). Не дожив один місяць до незалежності. Працював у хорі Верьовки. Колись Сталін ще подарував йому годинник, йому було 14 років. А мені Хусейн подарував годинник колись. Тато був… Зараз багато колективів різних знають його музику, але так, як він, я не думаю, що ще хтось би повторив. Він був унікальний у цьому плані. Мама хореограф, у неї був дитячий танцювальний колектив «Веселка», вона навчала дітей танцювати, зараз на пенсії. В основному нашим вихованням займались школа й мама, бо тато завжди був десь у Бразилії, або ще десь. Батько теж був дуже нервова людина, тому він так, інколи щось трохи підказував, але в основному нами займались школа, наші професори й мама.
Який найяскравіший момент ви пам’ятаєте зі школи?
– Капусники. Ми готували та випускали їх не знаю, як, бо такі речі наші обдаровані діти говорили! Це ж так антирадянщина була страшна. Кожен випуск готує цілий рік капусник, і на десятирічку приходили всі з консерваторії, бо ми дійсно робили виставу.
Це ще в часи Радянського Союзу. Як це попускали, незрозуміло.
Концерти в Україні відрізняються від концертів у інших країнах?
– Колись – так, зараз майже ні. Дуже дивно, але часом тут дорожче проводити концерт, ніж у Канаді. Бо є багато цікавих нюансів, але це технічні моменти. Обладнання зараз усе на висоті. Інколи виходиш на сцену й не знаєш, у якій ти країні, усе майже однаково. Аудиторія приймає нас майже всюди так само. Французи трошки тепліші, трохи буйні такі. Це не ті французи з Франції, у нас вони інакші. Канадські французи і Французи з Франції – це дві різні речі. Вони один одного не люблять взагалі. Французи з Франції вважають, що в нас «деревенщина». Ну, воно так історично склалося, бо хто там виживав у Канаді і хто туди тікав? Бандити, грабіжники, матроси, пірати.
Як прийшла ідея створити Pаpa Duke band?
– Я працював дуже багато з різними музикантами. З Джессі Кук їздив на тур. Працював з Pavlo, це грецький гітарист. От із ним я й почав. Просто дивився, як вони все це роблять, навчився, як цей весь бізнес працює, і створив свою групу.
У чому ви розчаровувались?
– Музиканти як діти. Часом розчаровуєшся в характері, бо на турі ви ж усі як на кораблі. І на турі видно відразу людину. Так само, буває, розчаровуєшся. Але як правило, у наступний раз ця людина вже не їде, і цього музиканта немає.
Така зміна музикантів не впливала на якість роботи?
– Ні, у мене завжди так виходило, що наступний музикант завжди був ліпшою людиною й ліпшим музикантом. Завжди знаходиш когось кращого. Я обираю музикантів самостійно. Знаходив я їх зазвичай у Канаді, бо перепрацював із багатьма, багатьох знаю.
Є якийсь концерт, який чимось запам’ятався, відрізнявся?
– Ще за Радянського Союзу в нас були гастролі в Іспанії, і наш реквізит не приїхав, запізнився. А концерт мав відбутися.
І такий концерт був чудовий. Хто на що гаразд, виходили, щоби тільки протриматись. Так усе і відбулося. Я там щось зіграв, чуваки з московської конси щось співали. Дурдом! І ми сміялися, бо якась самодіяльність іспанська нам дала костюми, і ми все це ще й в іспанських костюмах робили.
Що б ви порадили молоді?
– Якщо це музиканти, я хочу порадити, що треба грати всюди. За гроші, без грошей, якщо вас ще ніхто не знає.
Бо є великий шанс, що вас хтось почує, хтось побачить. Комусь ви сподобаєтесь, і він щось вам запропонує далі. Грати як можна більше. І не дивитись відразу на гроші, дивитись у першу чергу для вивчення. Одного музиканта, коли я жив у Москві, я знайшов на Арбаті, він грав на вулиці. Я його відразу забрав до нас у театр. Зараз він живе в Сіетлі, в Америці. Так буває.
