Чому варто стрімголов летіти в Індію? Що чекати й на що навіть не сподіватися? Вісім мандрівників поділилися власним досвідом.
Чому саме в Індії шукають пригод або душевного спокою? Це не лише країна, де по вулицях блукають священні корови, а в річках плаває більше нечистот, ніж риб. Де просять зробити з тобою селфі чи пропонують товар утричі дорожче. Індія – сукупність галасу й катарсису. І сьогодні ми розповімо вам про те, що не прочитаєш у путівниках.
Дмитро Іванов
Чим Індія зваблює і як не відпускає від себе? Що, як і чому – коротко про віпасану від Діми.
Моя подорож була якраз після завершення університету. Я зрозумів, що не бажаю розвиватись у межах звичайної системи «дитсадок-школа-університет-робота». Я вперше почув про віпасану ще до Індії, тому не міг не скористатися можливістю спробувати її на собі. Для цієї медитації я відправився до Гімалаї на 10 днів. Розклад був дуже строгий, бо начебто сам Будда його дотрімувався. Щодня я прокидався о 4 ранку, медитував, а ввечері лягав у мокру холодну постіль. Увесь час падав дощ. Не можна було ні з ким розмовляти й навіть переглядатися. Я забув про стрічки Інстаграму, ось це все соціальне життя й занурився в самого себе. Навіть не дозволялося робити нотаток– у нас відібрали всі гаджети, блокноти, ручки. Проте це був найбільш продуктивний та результативний час у моєму житті. Першого дня після практики я забрав свій телефон, зателефонував мамі і сказав, що люблю її.
До речі, ця країна дуже корисна для людей, які люблять усе планувати. Коли такі люди приходять на індійський вокзал і намагаються зрозуміти, коли й де прибуде їхній потяг, їхня ліва частина мозку просто вибухає. Адже їм відповідають, що, можливо, цей потяг уже пішов, а можливо, його вже не буде – у будь-якому разі ніхто не знає, де він точно. Іноді дивуєшся, як взагалі ця країна може функціонувати.
Я рекомендую спробувати пройти віпасану в Гімалаях. Це потрібно кожному.
Єлизавета Гафіч
Українка, яка об’їхала півпланети, каучила, серфила й раділа тому, який великий і різний цей дивний і прекрасний світ.
Протягом 4-х років у мене була думка: «Коли ж я поїду?» Потім я випадково познайомилася з хлопцем, який планував навколосвітню подорож. Почався стоп, каучсерфінг – усе по хардкору.
Більшість сприймає тебе як білу ворону. Дивиться з неприхованим подивом, наче гіпнотизує, – але на третій день я звикла. Ми з другом казали, що ми пара, тому я почувала себе в безпеці: навіть щоби зробити селфі, спочатку питали в нього.
Одного разу в Мумбаї ми не змогли придбати квитки на електричку. Ми сіли без квитків, ще й у вагон для інвалідів, як виявилось (є три види: для жінок, інвалідів і спільний), – нас відразу повели до відділку. Довелось вигадати аргумент на наш захист – ми блогери й можемо показати Індію з поганого ракурсу. Після цього поліціянти зробили з нами селфі, купили квитки й посадили на електричку.
Щодо сімейних цінностей: усі живуть в одному будинку, сини залишаються в тому ж домі. Батьки приймають майже всі рішення, 80 % обирають майбутню дружину/чоловіка своїй дитині. До того ж, навіть сусіди люблять підходити й розпитувати. Тобто незалежного життя фактично немає.
Я рекомендую поїхати в штат Керала, на Півдні. Там гарна природа, чисто, мало народу й не дуже гостра їжа. Для досвіду та приємного відпочинку – чудовий варіант. До того ж, це єдиний комуністичний штат (решта – демократичні).
Тетяна Гойдіна
Іноді необдумані вчинки творять неймовірні пригоди, а доля любить посміхатися навіть у чужій країні. Як загубитися в Індії 16-річній дівчинці й чого чекати від індійських весіль розповіла Таня.
У листопаді 11 класу подруга запропонувала мені поїхати до Делі на 3 місяці за дуже дивним контрактом моделі, який насправді був вакансією аніматора.
Ми були підставками під солодощі на автентичних індійських весіллях, одягали бруднючі костюми та вітали гостей на вході. У Делі щодня відбувається сотня весіль, індійці намагаються вкласти в це максимум грошей. Українці, що б‘ють у барабан для гостей, – «елемент розкошу». Були й замовлення з інших міст, тож нас везли на роботу автівкою по 12+ годин на тисячі кілометрів північніше, аби ми 2 години відстояли в дивному вбранні з посмішкою на обличчі, комусь щось порадили чи допомогли, а потім поїхали назад. Водії – найболючіша тема. Вони мають критично напружений графік, не розуміють англійської, майже завжди хочуть спати й через раз курять траву, пускаючи дим у вікно. Якщо ви думали, що мантри – це приємна музика для релаксації, ви помилялися. Аби не заснути, більшість водіїв вмикає молитви, що звучать дуже різко і швидко починають дратувати. Коротше кажучи, протяжні крики.
Максимально рекомендую проїхатися потягом із Делі до будь-якого південного міста, бо найкраще місце в Індії – вікно такого вагону.
Єлизавета Поліч
Погодитись на неймовірну пропозицію незнайомця-індійця – на таку шаленість може згодитись не кожна, проте Ліза – виняток.
Я їхала потягом до Полтави на святкування власного дня народження, коли познайомилася з індійцем, який запропонував поїхати з ним в Індію працювати. Я погодилася. Удома мама відчиняє двері й чує: «Мамо, я тут із тобою не надовго. Треба повертатися робити візу». Я дуже переймалася, адже мені розповідали, що індійці обіцяють одне, а роблять інше або взагалі нічого. Проте як виявилося згодом, це була компанія, яка займається влаштуванням індійських студентів в українські медичні внз.
Я жила в готелях у різних містах. У хороших готелях, до речі, можуть бігати щури – це абсолютно нормально. На рецепції на моє звернення («Oh no! Please help! A mouse in my room») відреагували дуже дивно, запевнивши, що нічого немає, «спи спокійно». Якийсь час я жила в районі ринку. Очі розбігаються, хочу все! Мені ще і продавці казали, що ось, мовляв, знижка спеціально для тебе – 90 %. Я купила взуття, яке через день повністю розвалилося. Мене друзі з Індії запитали, за скільки взяла. Я, скинувши декілька сотень, кажу: «За 200 рупій». «Ти що? Воно коштує максимум 50»,–і так майже з усіма товарами.
У місцях визначних пам’яток я відчувала себе важливішою за ці пам’ятки, адже до мене підходили фотографуватися, підступаючи зі всіх боків. Переважно чоловіки. Наче я Брітні Спірс.
Я рекомендую відвідати храм Гурудвара Бангла Сахиб. У деякі храми дозволяється заходити лише в супроводі чоловіка (хоча можна й так прошмигнути, головне, щоби голова була покрита).
Олександр Семак
Не існує нічого кращого, ніж досліджувати нові місця самому. Поринути з головою в незвідану культуру і знайти серед мільйонів облич ті, заради яких хочеться знову повертатися до цієї хаотичної держави.
Перше, що мене вразило, – сам аеропорт. Килими на підлозі, усе яскраве. Відразу кидається в очі незліченна кількість людей і бруд. У Делі надзвичайно жахливе повітря: із вікна аеропорту далі, ніж за 200 метрів, нічого не видно–стоїть смог. Корови там як наші бродячі собаки–страшненькі та ходять практично всюди.
У Ченнаї (де я жив найдовше) є мусульманські храми й райони, де проживають мусульмани. Не скажу, що вони вороже налаштовані, але атмосфера там доволі напружена. А ось в індійських храмах «розслабон». Можливо, неправильно так казати, але Індія–це наче величезна община хіпі.
Коли повернувся, перша думка була: «Скільки простору!» Тижні два в мене тривала реальна ейфорія. Але я з тих, хто хоче назад. Хоча б на півроку. Одна з причин–люди, які зовсім не схожі на нас.
Я рекомендую поїхати в Північні штати, ближче до Гімалаїв, де трохи спокійніше життя. Сам планую полетіти туди наступного разу.
Марк Дубодєлов
Відсутність будь-яких упереджень і посмішка на устах – це про Марка, який щиро закохався в краєвиди й гостроту Індії.
Я приїхав у Делі пізно вночі, бо літак затримався. Довелося сидіти три години на автостанції, чекаючи на автобус до Чандігарху, де я згодом жив. Там було досить «атмосферно»: якби десь в Україні мене оточували такі люди, як у той момент, я дуже боявся би за своє життя. Але мене ніхто не чіпав, усі спокійно ставляться до іноземців.
Я був викладачем у школі з екології від організації «AIESEC». Індія–усім відома екологічна бомба. Люди просто кидають сміття під ноги, не замислюючись про це. Ось ми, наприклад, їхали в потязі, бабуся з дідусем викинули сміття просто з вікна, а їхній онук сидів поряд, побачивши цю картину і сприйнявши її як нормальну. Це мене дуже вразило. У негативному сенсі, звичайно.
Лайфхак: зазвичай запропоновану ціну в тук-туці (місцеве таксі –прим. ред.) потрібно ділити приблизно на 4 і починати торгуватися з цієї цифри. Місцеві потім пояснили: якщо ти їдеш прямо–це 10 рупій, 1 поворот–15 рупій, 2 повороти–20 рупій.
Це одна з країн, де я потенційно хотів би жити в старості. Мені пощастило побувати в Гімалаях, у будиночку за містом.
Я рекомендую відвідати Рішікеш, релігійний центр у передгір’ях Гімалаїв, і Тадж Махал (класична схема).
Марія Салівон
З якими диковинками зіштовхнулася й чому внутрішні потяги ведуть до цього різнобарв’я знову розповіла Маша, сповнена натхнення й щастя, яке знайшла саме в Індії!
Я працювала в київській компанії, яка планувала відкрити офіс в Індії. Усе почалося з ComicCon у Хайдарабаді, де ми всією командою знімали квартиру. Потім були й інші міста, зокрема Делі. Ще на фестивалі я помітила, що чоловіки в Індії дуже самозакохані. На їхніх аккаунтах у соцмережах обов’язково будуть групові селфі одних лише чоловіків, це просто #musthave. А от дівчата справді дотримуються традицій, ходять у сарі, хаджамах, відрощують довге волосся. Але в містах а ля столиця можуть палити й пити.
Ми організовували різні івенти, і нам потрібно було надрукувати листівки. Один дуже кумедний чоловік надрукував нам не біло-чорні, а біло-фіолетові, віджартовуючись, що це, мовляв, ок, ви ж в Індії. І цим, мабуть, усе сказано:)
Я рекомендую відвідати Джайпур та Удайпур, дуже красиві місця з прихованими старовинними храмами.
Микола Грім
Як ламати стереотипи, випробовувати себе як «трушного» мандрівника й об’їздити пів-Індії без страху? Разом із Лізою Гафіч Коля перевернув свою свідомість у неймовірній країні щирості й добра!
Індія – це місце, де повинен побувати кожен мандрівник, така собі туристична мекка. Хоч і не для всіх–лише «трушних», адже це доволі небезпечно. Мене попереджали, що ти, мовляв, хоч виживи там. Спочатку це був справді треш: усюди гуркіт, галас, машини, корови, велосипеди. Просто вибух у голові від перевантаженості органів чуття.
Не варто довіряти людям, які на вокзалах і в інших місцях скупчення туристичного люду будуть тобі пропонувати показати дах, який «абсолютно безплатний», чи хост у друга за 20 рупій (потім виявилося, що 200 – мовляв, ми не так почули). Це стосується рандомних «мутних» підкатів, тому тренуйте свої телепатичні та аналітичні здібності заздалегідь. Варто бути уважним зі своїми речами, бо саме в той момент, як ти розслабиш булочки, тобі стане трохи легше носити свої штанці. Я чув мільйон історій про унікумів, які пили з криниць, просто «лівих» кранів і тд. Можливість схопити черевний тиф або ще якийсь мегавірус і здохнути настільки велика, наскільки чиєсь «слабоуміє» це зробити. Я весь час жив по каучсерфінгу. Індійці–дуже щирі, відкриті, готові допомогти. Вони розуміють, що ти мандрівник, їхній гість. Більшість із них нагадує дітей: такі ж прості та добрі.
Я рекомендую відвідати Нью-Делі. Бажано, щоби це було перше місто в подорожі, аби сповна відчути трешовість країни. Після цього всі інші місця виглядатимуть більш-менш адекватними. Також рекомендую поїхати в Мумбаї, столицю кінематографу. Спробувати їхні електрички – просто #musthave. Гоа мене розчарувало, адже це місце тусовок росіян і робити там відверто нічого, окрім як пити.
авторка: Поліна Гоч
