Вечір, закриття фестивалю, «Мистецький арсенал» потихеньку порожніє. Холод зовні й тепла кава всередині – приблизно за таких обставин ми зустрілися з художницею, архітектором і активісткою Марією Куликовською.
Почалася розмова спогадами про дитинство – найсвітлішу пору в багатьох із нас.
– Я хотіла бути президентом Криму, балериною, моделлю, артисткою, Аллою Пугачовою, ще Жанною Агузаровою, потім – доктором і лікувати дітей, і знати всі рослини світу і трави. Але основну мою роботу я бачила так: зніматися в кіно і співати, створювати музику й діяти через неї. Через різні виступи і своє тіло доносити ідеї. Адже я тоді не знала слова «перформанс». Власне, це все те, чим я займаюся зараз.
Виходить, ви відчули свій потяг до перформансу ще до того, як познайомилися з цим видом мистецтва?
– Ну так, я тоді була зовсім маленькою і весь час говорила: «Виступає заслужена артистка світу Марія Куликовська!». Або «Марія Михайлівна Куликовська, зустрічайте!». Я часто чомусь виступала голяка, мене не могли змусити одягнутися при цьому. Почала читати дуже рано, і тато мені читав постійно довгі поеми, того ж Пушкіна. І його казки й це все запам’ятовувала практично дослівно. Кожен раз, коли перебувала в громадському транспорті, я ставала в середину й говорила: «А тепер виступає заслужена артистка світу, зустрічайте!». Потім я починала цитувати напам’ять тексти класиків російської літератури, робити якісь рухи тіла. Сцену дуже любила з дитинства. При цьому завжди була закритою дитиною, і мені було складно з дітьми. Однак момент сцени давав мені можливість відчувати себе вільною.
Ви відчуваєте себе більше художницею, або саме актрисою?
– Я художниця, звичайно. Просто я не знала спочатку, що є різні види мистецтва. До речі, театр мені не дуже подобався, я не хотіла бути артисткою театру, а хотіла щось інше. Але не знала, що. Ще мене завжди дуже приваблювала політологія, історія, як і математика. Тобто різні комбінації пошуку ідей і смислів, абсолютно свій шлях. Це якраз і є сучасне мистецтво й перформанс. Тому думаю, що знайшла свій шлях.
Як ви ставитеся до сучасного мистецтва: це просто спосіб самовираження, або ж важливіше донести ідею?
– Це все разом. Це й ідея, і самовираження, й аналіз. Але в першу чергу це створення абсолютно нової мови. Художник придумує свою власну мову для того, щоби показати різні сторони реальності, спотворити цю реальність. Щоби підняти дискусію, поставити питання, спровокувати реакцію. Дуже часто сучасне мистецтво вкрай епатажне, радикальне, божевільне. Противне, негарне, мерзенне. Це та нова абсолютно унікальна мова, яку створює сам художник. І сучасне мистецтво абсолютно різне! Є таке, яке схоже більше на дизайн, і воно красиве, зрозуміле, пристойне. Є мистецтво радикальне, політичне, яке складно сприймається, викликає шок. У них різні цілі. Так само, як бувають різні люди, різні суспільства.
– Сучасне мистецтво – це коли ми говоримо не тільки про примітивні взаємини; це метод гуманізації суспільства, спосіб дискусії між різними людьми, які не розуміють один одного. Сучасне мистецтво для того, щоби говорити про складні актуальні проблеми й зупиняти війни. Для мене, я так вибрала. Це мова любові!
Люди дуже часто не розуміють сучасне мистецтво. Наприклад, якщо я зараз буду говорити англійською мовою, а ви її не знаєте – ви мене теж не будете розуміти. Ось я кажу про якісь важливі речі, просто життєво необхідні, «дайте мені склянку води!». А ви не знаєте англійську мову. Так і з мистецтвом – це просто складна інтелектуальна мова, абсолютно відмінна від вербальної мови. Там не просто літери, а багато підсенсів під кожним елементом. І чим більше ми будемо провокувати, щоби звичайні люди, скажімо, «пересічні громадяни», вчили мови, ходили в музеї, дивилися й дивилися, тим більше вони будуть розуміти мою «англійську» й дадуть мені швидше «склянку води», тим краще я їм поясню, що щось відбувається, і вони зможуть убезпечитися. Тому сучасне мистецтво – це спосіб утворення людей. Звичайно, це найнеобхідніше, без культури людина не може жити. Культура – це дзеркало і двигун прогресу, це абсолютно все.
– Наприклад, Друга світова війна. Після неї ми маємо квантовий стрибок розвитку в усьому. Чому? Тому що культура й наука, які мають досвід війни, знають, що це таке. І за шістдесят років, навіть менше, ми просто зробили крок у космос. Ми можемо користуватися телефонами, ми з вами говоримо про абсолютно гуманні речі, ми далі працюємо. Люди зараз живуть у середньому не до сорока років, а до вісімдесяти-дев’яноста, оскільки ми навчилися й далі вчимося допомагати. І все це тому, що ніхто не хоче війни, так? За ці функції відповідає саме мистецтво й культура, яке дуже часто нагадує людям про складні моменти, на які не хочеться звертати уваги.
В одному з ваших інтерв’ю вас запитали, чи не бажаєте ви повернутися в Крим, і ви відповіли, що хотіли б це зробити більше як виклик, щоби спровокувати якусь більш жорстку реакцію. Яких цілей ви хотіли б цим домогтися, якої реакції?
– Насправді, я б переформулювала, це не зовсім так. Я дійсно дуже сумую за домом, це правда. Я дуже хотіла б поїхати туди й побачитися з живуть там родичами і знайомими. На сьогоднішній момент я думаю про те, щоби зробити музику й пісню, і зняти кліп у Криму. Однак я не хочу у жодному разі створювати складнощі людям, які там живуть. Я хотіла б знову підняти питання про те, що вже два роки окупація. Два роки, а все тільки гірше стає. Тому потрібно щось із цим робити, не можна залишати в такому стані, як є. У всякому разі, спровокувати Росію, спровокувати Україну, спровокувати світову громадськість на те, щоби вирішувати це питання. Він просто стоїть на паузі. Кримські татари й українці роблять акції – їх садять по тюрмах, вони пропадають. Тому що немає ніякої підтримки, немає ніякого просування. Потужного, щоб усі разом.
З яким ставленням до Ваших перформансів ви стикалися в Україні та Швеції? У чому була різниця?
– У Швеції часто зустрічаю різну реакцію на свою діяльність. Тому що, за великим рахунком, у них немає цих проблем. Там абсолютно спокійно ходять одностатеві й гетеросексуальні пари, цілуються, за ручку, не за ручку, як хочуть. І живуть собі у своє задоволення. На одній із головних площ, наприклад, майорить величезний прапор веселки поряд із прапором країни. Величезна кількість моїх знайомих гей-пар мають спільних дітей, і це не викликає ніяких питань. Навпаки, захоплення.
У Швеції люди мене начебто підтримують, кажуть «о, класно». Але все-таки вони не розуміють, наскільки це десь важко й навіть для мене трагічно. Потім я рятуюся від нервових зривів. Вони не розуміють, які складнощі у зв’язку з моєю діяльністю потрібно проходити в Україні.
Мені кілька разів пропонували читати лекції там, тому що вони взагалі нічого не знають про Україну. Просили розповісти про українське художнє середовище, про те, що відбувається, який рух. І для них це дивина. Вони чули, що якісь військові дії, але про це масово не сповіщається, цього немає на телебаченні, ніхто нічого не знає. Дуже багато хто вважає, що в Криму, як і на Донбасі, живе величезна кількість росіян, тому це природно, що Крим став російським. І мені було часом дуже непросто – доводилося пояснювати ситуацію в Україні, доводити, тому що було присутнє нерозуміння.
В Україні хтось підтримує, хтось ні. Найбільше допомагають і підтримують звичайні люди. Дуже часто дізнаються, що я – це та дівчинка, яка лежала під прапором українською на сходах. Наприклад, коли я нещодавно робила ремонт у кухні, мені дали 70 % знижки, оскільки господар впізнав мене. Мої прекрасні сусіди стали мені сім’єю, я без них просто не впоралася б із побутом. Відразу після анексії Криму одна дуже дорога для мене сім’я, на той момент ще не знайома, запропонувала жити в них, скільки знадобиться, безплатно. І мені дуже приємна і важлива така підтримка й солідарність. Це дуже важливо. Люди знають, що всі ці акції й перформанси в Пітері, Москві, Венеції, Лондоні, Дніпропетровську не були якимось егоїстичним кроком. Вони були не для мене, а для всіх. І коли ти даруєш любов, і любов повертається – це дуже приємно і важливо. Але ось у художньому середовищі далеко не всі мене підтримують або погоджуються. Особливо, коли це акції про підняття прав ЛГБТК або прав і захисту жінок. Але, природно, є дуже близькі й дорогі мені, в основному, художниці, активістки та активісти й деякі куратори – вони моя сім’я.
– Я живу досить просто, для мене дуже важливо мати свій особистий простір і можливість просто подумати, видихнути.
Кольори демократії багатьох дратують. Деякі нас дуже сильно критикують. Що займаємося епатажем, і навіщо взагалі ми все це показуємо, адже «гіпсові вагіни – це ж жахливо!».
Щодо «Квітів демократії»: в одній статті говорилося, що під час акції люди підходили і просили прибрати скульптури, тому що там гуляють діти. Що Ви можете сказати про те, коли своє неприйняття прикривають турботою про інших, і як такі стереотипи можуть негативно впливати, наприклад, на дітей?
– Вважаю, що подвійні стандарти і псевдомораль – це дуже гидко. Але тому і виникли і продовжують свій розвиток «Квіти Демократії». Дуже багато жінок, які не володіють знанням, що ж таке справжній фемінізм. Чому ми маємо право зараз і голосувати, й очолювати компанії. Хто господиня свого тіла, і що наше тіло є наше тіло. Нам говорили і продовжують: «Боже, як ви можете це показувати, тут же діти ходять». На дане твердження можу відповісти так: «Ну, а що поганого у вагіні? Вона є в кожної жінки, це наш орган». У багатьох сильне неприйняття свого тіла, жіноче оголене тіло, таке як воно є, без «обробки» рекламою і споживчим ставленням патріархату, настільки табуйоване, що його не знають, не люблять і не приймають таким, як воно є! Претендуєте, що у вас немає вагіни? Ви повинні показувати людське тіло своїй дитині, пояснювати й не боятися цього, щоби потім тіло не було чимось дивним, дивним і потворним для вашої майбутньої дорослої дитини.
Тіло – це не гидко. Ми так зроблені, це природа. Дуже багато було агресії в Дніпропетровську з боку чоловіків і Правого Сектора. Вони не могли навіть вимовити вголос слово «вагіна». А в Києві, у серпні рано вранці, у неділю, навпроти кінотеатру «Жовтень» протягом перших 15 хвилин акції зачистили всі гіпсові вагіни. Директор будівництва сказав, що їм не потрібні наші сучасні скульптури, інсталяції, перформанси. Щоби ми йшли до Верховної Ради це все розвішувати. Найголовнішим аргументом було те, що ми нібито оскверняємо нашими гіпсовими квітками майбутній кінотеатр, у який будуть приходити сім’ї з дітьми.
У Дніпрі був дуже цікавий момент, коли один із представників Правого Сектора проявив до нас дуже велику батьківську турботу і сказав:
Як взагалі народилася ця інсталяція у вигляді вагіни?
– У 2010 році вдалося зробити зліпок моєї вагіни, і в мене виникла ідея зробити величезну арку з безлічі гіпсових скульптур. Неначе арку з квітів. Я запропонувала це для однієї виставки. Мені сказали, що це аж надто, і що прийде міністр культури, або заступник міністра культури, тому не варто. Побоялися, що закриють виставку. Тоді я дуже засмутилася, тому що на дворі був уже 2011 рік, а не якийсь там 209 або 210. І все ж моя арка з «квітів» відбулася на груповій виставці «Колективні сновидіння», але тільки в одному з окремих офісів інституту Проблем сучасного мистецтва. Не у виставковому просторі й не з творами інших художників. При вході в кімнату з моєю аркою повісили табличку «18 +», вимкнули світло – лише два софіти підсвічували мою арку (що було дуже красиво і драматично). Якимось чином заступник міністра культури України все ж таки забрів у мою окрему кімнату за дверима. Побачивши величезну арку з рожевих скульптур, кажуть, вигукнув: «О, нарешті, квіточки, які гарні!», потім підійшов ближче, почаввивчати. А коли він зрозумів, що це гіпсові зліпки вагіни, дуже збентежився. Наступного дня з «явилася велика стаття, що» Заступник міністра культури відкриває виставку з вагін». Однак через 15 хвилин її зачистили. Моментально вилучили з усіх ресурсів в інтеренеті. А мене з кінцями заблокували на Фейсбуці, і той акаунт я так і не змогла відновити. Це все ханжество і мракобісся, я б сказала, але було дуже феєрично. Й ось, через уже багато років, «Квіти» відродилися.
Взагалі, якщо порівнювати 2010 і 2015 рік, що змінилося?
– Змінилося багато, у нас була революція, у нас війна. З одного боку, дуже багато лібералізації, величезна кількість правозахисних організацій. Сьогодні ми дивилися в найголовнішому культурному центрі й музеї України фільм про ЛГБТ, люди можуть спокійно говорити про свій ВІЛ-статус і захищати свої права. Я говорю про свій одностатевий шлюб і цілуюся з усіма підряд. Тобто багато лібералізації і крок уперед для нас значний.
З іншого боку, є також сильний відкат назад. Тому що війна. Зараз символ чоловіка як героя, захисника настільки сильний, що забувається величезна непосильна праця жінки. Забувається так само волонтерський рух. Та будемо чесними: економіку країни тримають найбільше жінки, тому що навіть у великому бізнесі завжди лідери чоловіка, але все роблять і вирішують жінки. Та ж ситуація в нашій Верховній Раді. Тобто дискримінація існує.
Ми робимо все ще дуже маленькі кроки на шляху до справжньої демократизації суспільства. Наприклад, у Києві дуже бурхливе культурне життя, багато ініціатив, низових рухів, і все це дуже круто. Але я хочу, щоби цього було більше і скрізь, не тільки в місті, а щоб і села, села не були таким відшибом, як зараз, щоби здійснювалася децентралізація. Але все-таки позитивних змін дуже багато, тому що люди повірили в себе й почали робити.
З якого віку Ви почали займатися такою активною діяльністю?
– Всі мої мистецькі проєкти були пов’язані з тілесністю, фемінністю, з позицією жінки. Просто я була менш впізнавана раніше, тому що це була тема табуйована набагато більше. А я завжди говорила про тіло, про себе, про прийняття себе, про свою позицію по відношенню до влади й системи. Але зараз через те, що війна, а я дію проти агресії, ця тема тілесності найбільш актуальна. І я, звичайно, більш активна в публічному просторі.
Я із 7 років ходила в художню школу, була у вічних пошуках, але професійно й більш усвідомлено почала займатися мистецтвом, напевно, з 22-23 років. Зараз мені 28.
І до чого Ви прийшли за ці 6 років?
– Менше посміхатися стала, якщо чесно. В останні два роки було дуже мало посмішок на моєму обличчі, тому що прийшло розуміння й усвідомлення складнощів у світі.
– Так, багато чого дуже змінилося. Змінилося розуміння самої себе. Я стала набагато впевненіше в собі, у своїй позиції. А також я зрозуміла, що дуже юна й мені не багато років глобально. Тобто раніше почувалася набагато старшою. Коли мені було років 20-23, думала що я така розумна і вже все знаю. А зараз мені здається, що я тільки на початку свого шляху, «я знаю, що нічого не знаю». Ще стільки подорожувати і вивчати цей світ, і насолоджуватися ним, максимально отримувати і віддавати разом. Мені здається, у мене другий підлітковий період. (Сміється).
А як батьки ставляться до Вашої творчості?
– Можу сказати головне:
– Я жила в дуже хорошому середовищі, і мої батьки для мене завжди були справжніми мислителями, художниками і філософами.
Ми знаємо, що Ви вчили дітей сучасному мистецтву. Що і як Ви їм викладали?
– Я вчила їх у першу чергу мислити. Мислити й говорити. Сучасні діти дуже розумні, розвинені набагато більше нас. Вони відмінно вміють використовувати гаджети, і в них доступ до інформації колосальний. Мені було близько 16-18 років, коли я тільки почала користуватися інтернетом і вивчати, що це таке. І то це було розкішшю якийсь. Комп’ютер у мене з' явився теж у 18 років, коли я на нього сама заробила. Тому що це було дуже дорого, і мої батьки не могли цього дозволити. Але я дуже любила бібліотеки, я весь час туди ходила. Однак для того, щоби знайти щось у бібліотеці, потрібно пролопатити багато літератури та інформації, а в Інтернеті діти просто за дві хвилини дізнаються те, на що мені потрібно було, грубо кажучи, два роки витратити. Але з іншого боку, є проблема комунікації та висловлення своїх думок: вони весь час читають і поглинають, але не вимовляють вголос свої думки й не пояснюють. Тобто діти не вимовляються.
Коли ми з моєю подругою, Людмилою Булановою, викладали разом у Пінчук Арт Центрі, то кожен раз, перш ніж пояснити кожен твір мистецтва, ми просили дітей нам першими розповісти те, що вони бачать перед собою. Спробувати розгадати, що ж саме хотіли сказати художники своїми творами.
Ми вчили їх помічати те, що зазвичай не помічають. Те приховане й найцінніше. Ми вчили символам і логіці мистецтва. Точно так само, коли ми приступали до якоїсь практичної роботи, я їм давала і просила їх знаходити абсолютно різні матеріали для їх творів. Вони працювали і з глиною, і з цукром, і із сіллю, і з фарбами, й один з одним. Фактично, вони створювали постійний перформанс і експеримент, пошук. Я навчала їх розумінню того, що існує не просто картина, а ще й перформанс, дія, акт.
Сподіваюся, що ці діти, які зараз уже підросли, – зовсім інші люди, більш відкриті душею й розумом. І я не знаю, чи всі з них хочуть бути художниками або мистецтвознавцями, це неважливо. Вони просто чутливі до інших мов, до інших сенсів. Дуже важливо саме те, що вони вміють читати, мислити, вимовляти.
Пам’ятаю, на виставці братів Чепменів, які дуже активно критикують суспільство споживання, говорять про проблеми глобалізації, а також питання ієрархії та класову нерівність, один восьмирічний хлопчик довго-довго вивчав ці скульптури, аналізував. І без моїх пояснень у кінці сказав, що бачить у роботах братів Чепменів реакцію на «проблеми глобалізації і класифікації суспільства». Тобто у вісім років дитина навіть розуміє і проговорює такі слова, це вже великий прогрес.
У Вас був перформанс «Музика невиліковних звуків», коли в кімнаті зі звукоізоляцією ви читали притчі, стоячи спиною до глядачів. Які у Вас були відчуття в цей момент, що ви відчували?
– Я стояла нерухомо протягом п’яти годин у кімнаті ідеальної тиші. Це був величезний бетонний бункер, у якому всю підлогу і стіни складалися з півтораметрових пірамід із мінеральної вати. Підлога була затягнута металевими прутами, і на них я ніби балансувала, стоячи спиною до людей, які заходили. Глядачів одночасно могло бути двоє, не більше, і за ними зачинялися великі двотонні двері. Ми залишалися один на один один з одним і слухали себе. Ніхто б нас ніколи не почув, навіть якби що-небудь раптом сталося. Я залишалася повністю у владі людей, точно так само, як вони в моїй владі. Нас нічого не розмежовувало, вони могли підійти близько до мене й балансувати зі мною. Протягом п’яти хвилин я читала цей коан, «Музику невиліковних звуків», а потім давала час послухати тишу. А тиша там настільки ідеальна, що це дуже страшно, насправді. Чути навіть як рухаються органи, як шумить кров у скронях, як людина моргає, плескає віями. Чути все, абсолютно. При цьому звуки не відображаються, вони в тобі ж і поглинаються. Ти чітко чуєш усі вібрації.
– Один раз мені було дуже страшно. Хоча ні, не один, багато разів. По-різному люди реагували. Пам’ятаю, одна пара не виходила більше тридцяти хвилин. Вони просто сиділи й дивилися мені в спину і слухали тишу. Я чула, як ворушаться їхні органи, вони – мої, як ми моргаємо, як дихаємо. І я в якийсь момент зрозуміла, що починаю задихатися. Я пам’ятаю, що поперхнулася своєю власною слиною, тому що в мене було таке відчуття, що з мене просто витягують всю енергію. Я стояла до них спиною, і мій звук поглинався мінеральною ватою попереду. Може, вони мене не чули. А може, думали, що так і треба, я не знаю. Загалом, мені ніхто не зміг би тоді допомогти. Цей момент балансування на межі був дуже важким для мене досвідом.
Я дуже довго відходила від цих десяти днів. Не могла перебувати в місті. Мені здавалося, що через усі ці шуми зараз просто кров піде з барабанних перепонок. Після перформансу мій слух був ідеальним, у мене проникали всі-всі звуки. І це було голосно, дуже важко після того, як я перебувала в кімнаті, де немає ніяких звуків, крім своїх. Адже зазвичай ми не чуємо себе, ми не слухаємо своє тіло.
Що вас надихає?
– Мені дуже сильно подобається математика. Хоча я нею давно не займаюся, але бачу цю витонченість і математичну гармонію в усьому. Я дуже люблю природу, намагаюся її вивчати й розуміти. Мені здається, у мене дуже цікавий мозок. Мені подобається дізнаватися, читати, прислухатися, придивлятися, знаходити відповіді.
Найбільше мене надихає моя бабуся. Це приголомшлива людина. Вона для мене є святою, ось правда, святою за життя. Вона стільки всього пережила, але зберегла почуття власної гідності і свою «дитячість», інтерес до життя й до чогось нового, інтерес до того, щоби дізнатися, хто ми взагалі, що ми, де ми, навіщо.
Навколо багато прекрасних людей і звірів, природа. Буквально все може надихнути, навіть шматок цього пирога в мене в руках. Однак крім моєї бабусі в мене немає якихось авторитетів.
Ви говорили, що для дітей важливо ставати більш відкритими, при цьому вчора пояснювали, що необхідно розмежовувати те, що підноситься аудиторії, і те, що залишається суто особистим. Й ось яка ця грань, наскільки, на вашу думку, варто бути відкритими?
– Це кожна людина вибирає сама для себе. Наприклад, якщо мені щось не подобається, я просто пояснюю, що не хочу про це говорити, і все. У мене є на це право. І таке право має бути в кожного і в кожної. Я нікому не нав’язую цих граней. Я не можу говорити, що хтось повинен розповісти мені про своє особисте життя, або ще щось у цьому роді. Я поважаю особистий простір кожної людини. Але і в мене має бути право залишати за собою свій простір і просто говорити, що ні, мені не цікаво про це говорити. Або що я не хочу вам розповідати, і це не повинно викликати більше питань. Точно так само, як коли мене люди постійно запитують: «А спиш ти з Жаклін, чи ні?». Я не хочу про це говорити, це моя з нею особиста справа. Коли мене запитують: «А яка в тебе сексуальність?», я кажу, що я не знаю, я ще не визначилася. Я ще не зрозуміла, вона в мене змінюється. Або ось мені не хочеться, наприклад, про це говорити, і я скажу, що давайте поговоримо про щось інше. Мені ця тема нецікава. Але при цьому реакція на мої відповіді не повинна бути агресивною. Наприклад, не такий, як коли нападали на нас ультраправі активісти й говорили, що ми розбещуємо суспільство й дітей, тому що показуємо жіночий статевий орган. У публічному просторі я можу й маю право від себе демонструвати свою позицію. Але при цьому, якщо мені будуть говорити: «Покажи свою справжню вагіну, а не зліпок», я маю право сказати «ні», без пояснень. Тому що це моє тіло й моя справа, це моя межа. Я вірю в ті межі, які кожен із нас для себе ставить, а не в те, що говорить влада, або система, або якийсь дядько або тітка.
У Щербенко Арт Центр Ви проводили перформанс «Без назви». Як люди реагували на це, чи сприйняли ваш посил так, як вам хотілося, або якось абсолютно несподівано й непередбачувано?
– Дуже по-різному сприймали. Я чула, як хтось сміявся. Під час перформансу підійшов один хлопець і поклав зверху на мене шматок землі, почав сміятися і фотографувати, лізти в моє обличчя своїм фотоапаратом, коментувати. Хтось разом зі мною плакав, хтось починав кричати зі мною негаласно. Хтось пішов, бо не міг і не хотів бачити все це, мій біль. Люди реагували дуже по-різному. Багато хто вирішив, що цей перформанс недоречний і ні про що.
Як Ви познайомилися з Жаклін?
– Я потрапила у шведсько-український обмін між художниками Ruta Runa. Так ми познайомилися тут, в Україні. Ми дуже багато говорили про фемінізм, про позицію жінки. Вона велика активістка феміністського руху, одна з організаторів зараз дуже модного і великого руху Femtastic і Fatta у Швеції. У цьому об’єднанні більше п' яти тисяч учасниць, які разом створюють музику в ім’я підтримки, солідарності та допомоги іншим жінкам. Вона та інші художники зі Швеції вивчали ситуацію в Україні й намагалися зрозуміти, що тут взагалі відбувається. Це був 2013 рік, вони приїхали якраз тоді, коли містер Путін прийняв відомий гомофобний закон, і ми багато про це говорили. А містер Янукович хотів це повторити. І навіть додати такий закон, що якщо ти жінка й не народила до 23 років, або якщо хочеш отримати вищу освіту, то повинна платити додатковий податок, штраф. Тільки тому що ти жінка й повинна бути вдома, і все таке.
Також Жаклін розповіла про те, що у Швеції міністром релігії була жінка-священика. І це дуже поширена практика. Релігія в них не офіційна, вона абсолютно не пов’язана з політикою й державою, і тому ніяк не впливає на життя людей. У Швеції релігія – це вибір кожного. Це все мене настільки вразило й потрясло, що я вирішила зробити протестну акцію, перформанс, а саме одружитися на Жаклін. Зробити це як виклик суспільству, у якому хотіли прийняти закон, згідно з яким я повинна була б платити штраф, тому що мені 25 років, а ще не народила й магістр архітектури. Або де в конституції написано, що шлюб і любов – це стосунки між чоловіком і жінкою (тільки). Тоді в мене з’явилося величезне бажання поговорити не тільки про позицію жінки в Україні, але і про ситуацію з ЛГБТ-спільнотою, а також іммігрантами. У Європі я ж автоматично стаю іммігранткою зі східної Європи, а там дуже поширені донині такі твердження, як «ааа, ти зі Східної Європи, а звідти одні суцільні повії приїжджають».
– У серпні, під час другої частини нашого обміну, я приїхала до Швеції на два тижні, і в перший же день запропонувала їй розділити зі мною «долю» цієї акції. І Жаклін як художниця, активістка, феміністка, відразу ж погодилася провести таку радикальну для України акцію, яка абсолютно не є радикальною у Швеції.
Як, на вашу думку, можна популяризувати феміністське мистецтво? Адже люди часто сприймають його в багнети, і виходить зворотний ефект. Замість того, щоби залучити інших, люди стають агресивними, адже їм показують те, на що хочеться закрити очі.
– По-перше, має існувати державна політика, яка є прикладом для суспільства. Ніякі гомофобні вирази не повинні звучати з трибуни офіційної політики і влади. Починаючи з дитячого садка, людей повинні вчити толерантності, рівності статей і прав. Зараз потрібні радикальні методи і приватні освітні шляхи вирішення. Хоча навіть на вчорашній моїй лекції була ж не тисяча осіб, а 30-40, тільки частина з яких у темі, розуміє й зі мною солідарна. Для них це мова природна.
Ми повинні об’єднуватися і продовжувати говорити, поширювати ідеї гуманізації, як вірус. Усе більше й більше залучати нові осередки суспільства. А це можливо шляхом художніх провокацій, завдяки акціям, освітнім лекціям і поясненням, які повинні рости скрізь, як гриби. Так, колись це буде.
Крім того, я не вірю у віп-фемінізм, коли тільки успішні жінки розповідають, якими ми повинні бути, щоби досягти успіху і визнання. Говорити повинна кожна жінка, ділитися своїм досвідом. І негативним, і позитивним. Я вірю в рух акцій. Ось учора після моєї лекції був ефір на Громадському TV, у Каті Сергацкової, з приводу сексизму та IT-технологій, через те, що був фб-скандал. Один із лідерів провідних айтішників-чоловіків опублікував пост у дусі: «Милі дами, якщо ви добре вмієте варити каву, ви мили і красиві й ла-ла-ла, будь ласка, приходьте до нас в офіс, тому що наші айтішники дуже втомилися, і треба, щоби ви доглядали за ними, і тоді ви знайдете собі, можливо, хорошого чоловіка, це шанс для вас». Це, звичайно, не смішно, так як явно він не хотів нікого образити, просто подібні висловлювання вважаються, на жаль, нормою.
– Це право кожної жінки, тому те, що я роблю – не радикально. Хоча й часто сприймається в багнети. До речі, дуже цікаво, що коли реакція негативна – то це лише перша реакція. Людина часто може зреагувати дуже негативно й чогось боятися, але все-таки їй дуже цікаво. Потім стає цікаво-цікаво, і головне бажання – дізнатися більше. Тому негативна реакція – це теж реакція, вона провокує на подальше дослідження, тому що погляд і увага будуть весь час працювати, шукати відповідь на питання «чому?».
Я, звичайно, не закликаю нікого різати один одного і вбивати, але піднімати питання дискримінації потрібно. І необхідно показувати, наскільки це погано.
Й ось цікавий момент. На вчорашній зустрічі з Катею була також Оксана Борисенко, вона зараз заступник міністра економіки України. До цього вона була волонтером, приголомшлива дівчина. Ось тільки народила дитину місяць тому. І каже мені: «Маша, а звідки Ви берете гроші на Ваші акції?». Я відповідаю: «Зі своєї кишені. Я працюю і відкладаю гроші». І так усі учасниці «Квітів Демократії», здебільшого. Щось заробляю – 90 % йде на акції і проєкти, раз на місяць схожу в кафе й раз на рік собі кросівки нові прикуплю. Тоді вона каже: «Будь ласка, зконтактуйся зі мною й дай мені знати, якщо вам потрібна буде підтримка в організації акцій, я тобі допоможу з грантами і все поясню». І вона не є міністром економіки, але його заступником. І що найцікавіше, весь штат в економічному відділі – це жінки, які отримали приголомшливу освіту. У Гарварді, Оксфорді – по всьому світу. Це дуже круто, це величезний крок уперед і підтримка один одного. Я думаю, що всі разом ми багато чого зможемо змінити.
Що б Ви хотіли побажати нашим читачам? Може бути, у Вас є для них якісь поради або пропозиції?
– Я б порадила вірити в себе. Можливо, я скажу дуже банальні речі, але коли я приїхала до Києва вступати в будівельний технікум на відділення архітектури, у мене були приголомшливі результати з математики та фізики, я прекрасно малювала і все таке інше. Однак у мене навіть не хотіли приймати іспити, тому що там була страшна корупція, і вони вимагали від мене й моєї мами гроші. Тоді, у 2003 році, мені було тільки 15 років, але я принципово сказала: «Ні, я піду складати іспити». Усі вчителі мені так і говорили, що я «ніхто й ніщо», гнобили, весь час виманювали гроші. Я вчинила – і мене ненавиділи за це, тому що таким чином забрала чуже місце, яке було проплачено. І протягом чотирьох років навчання було багато всяких знущань і неприємних моментів. Мене навіть намагалися вигнати. Але я домоглася того, що виграла президентську стипендію два семестри поспіль, й отримувала більше грошей, ніж вчителі в якості зарплати. Ця сума йшла на допомогу родині, мені й особливо моїй мамі, яка захворіла і стала інвалідом, а в нас не було грошей навіть на операцію. Потім, коли я закінчила технікум, я мріяла вступити до Художньої академії. Там була така ж історія з корупцією, з хабарами, зв’язками. Потрібно було бути із сім 'ї відомого художника, або ще щось у цьому роді, і мені всі говорили: «Та ти не вступиш, куди ти лізеш, це» сімейний «інститут, там 20 осіб приймають, а ти – взагалі ніхто й нізвідки». І я пам’ятаю, що в мене було 80 гривень, я їх зберегла, їла одну манку на воді й жила в жахливому гуртожитку, розплачувалася картинами, тільки для того, щоби ходити на іспити і вступити. Я настільки фанатично вірила у свою мрію, що мої результати були найвищими, і вони просто не могли мене не прийняти. І знову повторилася та ж сама історія. Декан дуже сильно злився, лаявся, всіляко мене ненавидів і намагався позбавити стипендії протягом навчання. Але я продовжувала працювати і вірити, діяти, шукати якісь нові ідеї. Зараз я можу сказати, що ми в дуже хороших відносинах із моїм професором, який теж частенько недолюблював мене за мою позицію й цю трохи фанатичну віру, відсутність якогось блату або «крутих» батьків, підтримки кого-небудь. Ми дуже хороші друзі, і він мене підтримує. Тепер у мене відбуваються класні проєкти, я їжджу по всьому світу, зустрічаюся з приголомшливими людьми. Я вважаю, що це тільки початок мого шляху, тому що мені дуже мало років. І я можу сказати, що віра в будь-яку ідею робить можливим усе. Тільки ця ідея повинна бути гармонійна й не для того, щоби вбивати когось. Потрібно робити хороші справи й реалізовуватися. Тоді можливо абсолютно все, просто потрібно вірити.