Христина Шапран – тележурналістка, яка рік тому дізналася про свій ВІЛ-позитивний статус. І сьогодні вона зважилася розповісти про це відкрито.
Чому ти вирішила відкрити свій статус? Було страшно?
Я завжди була дуже позитивною людиною, але ніколи не знала, що настільки. Пару років тому для фейсбуку я придумала собі хештег #стоднейсознакомплюс. Шукала плюсики в будь-якому, навіть самому звичайному дні. Тепер цей хештег має трохи інше значення.
Чому я вирішила говорити відкрито про ВІЛ? Тому що стереотипи, які існували років двадцять тому, треба ламати, починаючи із себе. Сьогодні ВІЛ – це не так страшно, як про це говорять. А багато хто продовжує думати, що людина за кілька місяців стовідсотково згорає, як від раку якого-небудь. У мене теж був момент під час аналізів, коли я сподівалася, що це онкологія, тому що тоді не ти облажався, а так вийшло. А потім я подумала: «Долбанутая, чи що?». Іноді і грип страшніше буде, ніж ВІЛ.
На самому початку в мене була думка ніколи нікому не говорити. Крім Валика. Коли я вийшла з клініки, я думала, що спочатку все перевірю, і якщо так – ми з Валиком поговоримо. Буквально через 5 хвилин після цього рішення я вже йому дзвонила. А через два тижні я почала розповідати друзям, тому що подумала: а з хера Лі? Я зрозуміла, що в мене немає жодної причини, щоби мовчати, і є дуже багато причин, щоби говорити.
Як ти дізналася про позитивний статус?
Я працюю на медичному проєкті. Ми робили експеримент про ВІЛ, і я вилазила з якоїсь дивної ангіни, яка, по факту, була першим симптомом. Коли я зрозуміла, що в мене збільшилися п’ять лімфовузлів, пазл почав складатися. З одного боку, я розуміла, що все до цього йде. Я здала аналізи на всі ЗПСШ, усе було нормально. Навіть хірургів про всяк випадок пройшла. Залишився тільки один аналіз, і я дуже не хотіла його робити: відразу море відмазок, часу немає. Приходжу до гінеколога, там же й роблю експрес-тест. Медсестра каже: «Та що ви переживаєте, ви ж у собі впевнені». Я відповідаю: «Взагалі-то, ні, саме тому я тут». Питаю, скільки ще чекати. Вона підходить до столу, де лежить тест, каже: «Так!» – і тікає. Потім підійшла гінеколог, почала заспокоювати, говорити, щоби я не засмучувалася. Моя перша реакція: «Блять». Друга: «Окей, я все про це знаю. Я знаю, куди йти й що робити, не помру». Звичайно, мене трясло, але дикого відчаю не було.
Перевіряти результат у СНІД-центрі пішла тільки тижні через два, збиралася з духом. Шукала море відмовок, але чоловік наполіг. Ми, звичайно, разом пішли перевірятися, щоби точно знати, чи не заразився він. Це і стало поштовхом до прийому терапії: я б, може, ще потягнула лямку, але так ти відповідаєш ще й за безпеку іншої людини. Здавати: «У вас усе добре, а у вас плюсик». До речі, на облік я стала в день смерті Мерк’юрі, можна річницю відзначати.
Відразу почала приймати терапію? Не хотілося її кинути?
Терапію я повинна була почати приймати у свій 30-й день народження. Ще думала: відмінно, відзначу з друзями, вип’ю свої перші таблетки. Але я цього не зробила, тому що потім у мене були важливі зйомки, а побочка може вилізти будь-яка. Та і зважитися зізнатися собі, що ти тепер будеш усе життя приймати таблетки, важко. І в новорічну ніч Валик мені каже: «Ми все переживемо, у нас усе вийде, тільки, будь ласка, купи лотерейний квиток». Через чотири дні я пішла за терапією. Весела штука, повинна я вам сказати. Мене досі іноді підштирює. Я з нею дружила, билася. Перші ночі через побочки й адаптації були взагалі пекельними. Сниться купа всього. Встаєш, тому що тебе сушить, йдеш, і тебе хитає, тому башка кружляє так, що мама не горюй. Годин до трьох дня я навіть встати не могла. Тижнів через два попустило, але я все одно відчувала себе слабкою. Найстрашнішим було, що я ж працюю головою – а ти не можеш сконцентруватися. Навіть сформулювати думку. Я сиділа в друзів і ревіла, що я овоч, що це ніколи не закінчиться. Хоч головою розумієш, що ще кілька тижнів – і все буде ок. А якщо ні? Але терапію кинути не думала. Сенс? Я відповідаю не тільки за себе, а й за іншу людину.
Єдине, з чим мені сумно змиритися – якщо я зважуся на другу дитину, я не зможу годувати грудьми. Мені навіть снився сон, де я народила дитину, мені його дають на руки, він хоче їсти – а мені не можна. Я прокинулася розбитою, півдня хотілося ревіти, тому що це змінити не можна. Грудне вигодовування – це так само сильно, як пуповина між мамою й дитиною. Це і про турботу, і про довіру, і про безпеку. Ніяка пляшечка цього не замінить.
Ти знаєш, як ти заразилася?
Я заразилася, як і у 60 % людей, через статевий контакт. Я на 99 % впевнена, від кого. Коли я запитала, чи не хоче він нічого мені сказати, він почав з’їжджати. Спочатку: «Це все вигадки, ти взагалі в це віриш?». Потім у той же день: «Я перевірявся, у мене все добре». Потім: «Взагалі, навіть якби я дізнався, що в мене ВІЛ, я б навіть не засмутився: пів-Києва з цим живе, і в них усе в порядку». Це все якось не дуже стикується одне з іншим.
Кому ти відразу розповіла, крім чоловіка? Як вони реагували?
Було багато розмов. Я здивувалася, скільки людей навіть не розуміють необхідності перевірятися. З усіх, кому я говорила про свій статус, а їх уже дуже багато, тільки один перестав зі мною спілкуватися. Але я цілеспрямовано йому сказала, тому що знала, що він перестане. А мені дуже цього хотілося, якщо чесно. Найбільше боялася розповісти старшій сестрі. Усе, що вона мені сказала: «Купи курточку тепліше, тобі ж хворіти не можна». Друга сестра взагалі сказала: «21 століття на дворі, кого цим здивуєш». Вона була в шоці, коли дізналася, що не всі шарять. Батько помер, з мамою не спілкуюся багато років. А батькам Валіка буде складніше сказати, вони люди старого гарту. Коли в Мірри виникнуть питання, не думаю, що розповісти їй буде проблемою. Я привчаю свою дитину, що не буває добре чи погано. Плюс вона дитя нашого проєкту, бачить різні історії. Я сподіваюся, що в неї це сформує толерантне ставлення. Людина – це не хвороба. Тим більше, у всіх щось є.
Хоча, якщо чесно, у мене все ще буває, коли сидиш у СНІД-центрі, і в тебе все добре, а поруч люди, яких уже зрубали всякі гепатити, вони рухаються зі швидкістю 5 метрів на годину й дихають так, що в іншому кінці коридору чутно. І мимоволі прокидається страх: а що, якщо я помиляюся, і терапія не діє?
Чесно кажучи, я розумію, звідки беруться ВІЛ-дисиденти: результати аналізів тобі оголошують, але ти їх не бачиш. Картку на руки не видають. Плюс не можна виключати, що ВІЛ був створений штучно і просто вийшов з-під контролю. І коли все ще так смутно, мимоволі з’являється відчуття, що десь мене наебивают, а де-незрозуміло.
Через місяців 8 він мені написав, що після спілкування зі мною став завжди на побачення брати тести на ВІЛ і гепатити. І він знайшов одну дівчинку, яка виявилася позитивною. Вона не знала. Він із нею пішов у СНІД-центр, підтримав. Вона розповіла історію, схожу на мою. І він описав людину, запитуючи, чи не один і той же чоловік нас заразив? Тоді я задалася складним для себе питанням, а що, якщо це він? У людини дружина, дитина. У мене теж дитина. Плюс людина може бути не дуже безпечним. Що б я робила? З одного боку ти розумієш, що таких, як я може бути ще дуже багато. З іншого боку, тобі страшно за себе і свою сім’ю. Потім з’ясувалося, що заразили нас точно різні люди. Але я все ще не змогла відповісти собі на це питання.
Як змінилося твоє життя після того, як ти дізналася про статус?
За цей рік я прийшла до висновку, що в мене є я, мені із собою добре. Навіть якщо я бувала такою, що хочеться побитися головою об стінку. У підсумку зробила собі татуху»You're so fucking special». Навіть якщо ти знаєш про ВІЛ – це травма. У мене досі, коли я говорю про це, трясуться руки, тремтить голос. Тому що ти все ще лаєш себе, Ти дозволив собі облажатися. Але я ні про що не шкодую. Я багато дізналася не тільки про себе, а і про наші стосунки з Валиком. Йому було дуже важко. Щоб пережити все це, мені потрібно було дуже багато говорити. А Валику навпаки. У якийсь момент між нами виникла прірва. Був момент, коли я думала, що все. Але поступово все налагоджується.
Валентин, чоловік:
Коли Христина подзвонила, я охренел і дуже розлютився, що ми це допустили. Ця злість була мінлива. То на Христину, то на себе, то на ситуацію. Я не хотів слухати Крістіну, мені простіше було піти від розмови. Було важко. Зараз я розумію, що це була величезна помилка. Найважливіше – це підтримка. Я вважаю, що в такій ситуації потрібно відразу йти до психотерапевта. Настає момент, коли сам із собою говорити ти вже не можеш. Я цього не зробив, і мені було складно. Згодом приймаєш. Коли здавав тест уперше, Жижки тряслися. А тепер я їх здаю просто для галочки. Спокійно і впевнено, що я чистий. Якщо чесно, у нашому житті нічого не змінилося. Хіба що стало на один будильник більше на обох наших телефонах-Крістінкіна нагадувала, щоби випити таблетки. Тому що в нас далекосяжні плани на життя.
